«Ясновельможний» генералітет – «грязь Москви»?
Польський сейм вліпив гучного ляпаса українським колегам – парламентарям з Партії регіонів та КПУ. Всій «стосороквісімці», яка уклінно просила сейм визнати події польсько-українського конфлікту 1943 року (так званої «Волинської трагедії») геноцидом поляків, скоєним українцями, а точніше – націоналістами. Примітивізм ініціаторів і підписантів цього звернення вразили навіть радикальних польських політиків, у яких вистачило далекоглядності та політичної мудрості не скористатися такою зручною нагодою для роздмухування міжнаціонального конфлікту. І не дозволити перетворити себе на пішаків у чужій грі, скориставшись їхньою національною пам’яттю.
Пояснювати політикам з ПР чи КПУ зміст таких понять як «честь» або «гідність» ‒ марна справа, яка може конкурувати зі спробами пояснити олігофренові теорію відносності Айнштайна (якого радянська наука обізвала Ейнштейном). Але в даному випадку їхня безпрецедентна ініціатива (звернення) була не просто ознакою інтелектуальної та моральної вбогості. Виявляється, це ще й скріплене 148-ома підписами свідчення того, що, послуговуючись визначенням Тараса Шевченка, більшість наших «ясновельможних гетьманів» – парламентарів таки «раби, подножки, грязь Москви» (перетворитися ще й на «варшавське сміття» їм завадили, поки що самі ж поляки).
Останні загострення українсько-польських стосунків на ґрунті різного трактування подій на Волині в 1943 році спричинили появу в Інтернет-просторі дуже цікавого документу. А саме звернення колишніх та діючих співробітників Служби зовнішньої розвідки України до президента Януковича з промовистою назвою «Щодо діяльності агентурної мережі СЗР РФ в українській розвідці». Мабуть, не сподіваючись на будь-яку хоч більш-менш адекватну реакцію Гаранта, вони й вирішили довести інформацію про діяльність російської розвідки в Україні до широкої громадськості.
Отож, українські розвідники, які, зі зрозумілих причин, себе не називають, повідомили Януковича та всіх українців про те, що в Службі зовнішньої розвідки України четверо працівників водночас не покладаючи рук трудяться ще й на Службу зовнішньої розвідки Росії (завербовані ще у 90-их роках). Але ця «київська четвірка» складається не з секретарок, водіїв чи прапорщиків. Вона гідна конкурувати з горезвісною для британських спецслужб «кембріжською п’ятіркою» ще радянських агентів. Оскільки створена не з кого-небудь, а зі самих генералів!
Персонаж шпигунської історії №1. Заступник голови СЗР, генерал-лейтенант Сергій Іванович Степанченко (курує питання радіорозвідки і радіоконтррозвідки). Раніше очолював департамент технічної розвідки і безпосередньо керував військовими підрозділами СЗР в Одеській, Львівській областях та Криму. Головна «заслуга» – регулярна передача російській стороні розвідувальних даних по Близькому Сходу (зокрема, Іран і Сирія), оскільки власні технічні розвідувальні можливості РФ спрямовані на інші завдання.
Персонаж №2. Заступник голови СЗР, генерал-лейтенант Михайло Григорович Лисенко. Під час попередньої служби в Головному управлінні розвідки міністерства оборони потрапив під розробку управління внутрішньої безпеки у зв’язку з виявленням ознак можливої причетності до діяльності російських спецслужб (як розізнали вже додатково журналісти, під час роботи в ГУР він керував підрозділом, що працював за російською лінією, «результатом» якої стала повна зупинка його роботи, включаючи провали агентури). Згодом, посівши крісло керівника департаменту політичної розвідки СЗР «досягнув» значного скорочення агентурних позицій СЗР у світі, закриття розвідувальних пунктів у Центральній та Західній Європі. Зараз погоджується його призначення на посаду керівника інституту підготовки кадрів СЗР. Завдання, отримане від російської резидентури: ліквідація інституту як навчального закладу (методом звільнення кращого викладацького складу, який має практичний досвід оперативної діяльності), а згодом – і як окремого структурного підрозділу.
Маленьке доповнення від всезнаючих журналістів. За їхніми даними, Лисенко ‒ тесть «славнозвісного» Ігоря Смєшка, який очолював СБУ при Кучмі. Якого, до речі, також за причетність до російської спецслужби свого часу розробляв один з відділів Управління військової контррозвідки СБУ. Цей відділ припинив своє існування після того, як Смєшко очолив СБУ. В 2004 році Лисенко вчасно став поруч з Юлією Тимошенко на Майдані з помаранчевою стрічкою в петлиці, за що, мабуть, і став заступником керівника ГУР міністерства оборони. З приходом Януковича все могло помінятися, але… Дружина Лисенка стає співробітником протокольного столу президента, практично колегою заступника голови Адміністрації президента Олени Лукаш, чоловік якої у свою чергу стає керівником СЗР. А Лисенко знову керує кадрами в українській розвідці.
Персонаж №3. Заступник голови СЗР, генерал-майор Геннадій Анатолійович Волков. Завдяки його діям, українська розвідка майже повністю втратила позиції в Латинській Америці, особливо в сфері науково-технічного та військово-технічного співробітництва, що дозволило СЗР та ГРУ Росії забезпечити реалізацію власних проектів з постачання озброєнь і витіснити з тамтешнього ринку українських експортерів. Сьогодні ж завдання Волкова полягає в тому, щоб вигнати з розвідки всі компетентні кадри, зосередити зусилля і фінансові витрати на завданнях, не властивих розвідці. Для цього запроваджено фантастичну бюрократію, зокрема, обов’язкові рапорти про необхідність агентурної зустрічі по кожному джерелу (що привело до розшифрування агентури з іноземців, які перебували в Україні). Ну і, звісно ж, перш за все зі служби звільняли фахівців з роботи по Росії.
«Родзинка» біографії ‒ Волков народився в близькому кожному українцю місті Єнакієве, Донецької області. У 2002-2003 проходив службу в Антитерористичному центрі СБУ, поблизу якого тоді ж крутився і нещодавній начальник СБУ Калінін.
Персонаж №4. Начальник інспекторського управління СЗР генерал-майор Віктор Васильович Стасик (попередньо очолював інспекцію СБУ, де малював графіки і застосовував математичні принципи до оперативної роботи, доки не набрид Валентину Наливайченку).
Стасик також використовує своє службове становище для звільнення з розвідки кадрів, робота яких може бути ефективною. Погоджує плани перевірок з російською резидентурою, штучно формулює підстави для перевірок «незручних» для неї підрозділів, результатом яких стають звільнення кращих працівників.
Приводом для появи цього звернення анонімні працівники розвідки називають нехтування вказаними генералами наданої їм інформації стосовно дій російських спецслужб, спрямованих на погіршення українсько-польських стосунків та розпаювання міжнаціональної ворожнечі. На їхнє переконання, Росія не зацікавлена у збереженні союзницького ставлення Польщі стосовно України. Це, зокрема, й спричинило знищення нею польської політичної еліти 10 квітня 2010 року в авіакатастрофі під Смоленськом. Один із наступних кроків – ініціювання звернення «стосорокавісімки», яке супроводжувалося публікаціями в німецьких ЗМІ, де українці зображалися військовими злочинцями Другої світової війни, і які фінансувалися через російську резидентуру в Німеччині. Головне завдання російської розвідки і її агентури – не допустити формування чергової «європейської четвірки» у складі Франції, Німеччини, Польщі та України. Задля чого в поті чола трудилася і трудиться «четвірка» українських генералів. При чому, задля досягнення своєї мети, Кремль допускає будь-які методи, включно із ліквідацією українських державних діячів.
Таким чином, маємо звинувачення вищих посадових осіб української розвідки у скоєнні злочинів за статтею 111 Кримінального кодексу України ‒ «Державна зрада». Безумовно, звинувачення анонімні, і кожен із названих генералів може виявитися кришталево чесним, високоморальним та надпрофесійним саме українським розвідником, а не російським шпигуном. Просто втягнутим у якісь підкилимні ігри у власному відомстві. Або ж це – звичайний маневр Кремля, щоб відвернути увагу від реальних власних шпигунів. Вияснити цю справуЯнукович мав би негайно доручити департаменту контррозвідки СБУ. Але… Чомусь не віриться, що це буде зроблено. Натомість видається найімовірнішим швидка поява повідомлення від начальника СБУ Якименка про те, що результати перевірки однозначно засвідчили: уся поширена інформація не відповідає дійсності і є наклепом на генералів, а стосовно її авторів та активних поширювачів відкрито кримінальне провадження за нанесення «важких ушкоджень честі та гідності» четвірки персонажів.
На завершення залишається тільки одне запитання: бюджет Служби зовнішньої розвідки України в 2011 році склав 457,4 мільйона гривень, в 2012 – 531,6 мільйона., а в 2013 – вже 569,9 мільйона. Чи не фігурують ці кошти як додаткові таємні фонди для фінансування діяльності Служби зовнішньої розвідки Російської Федерації? Ось було б Азарову із Клименком прикро, куди важко зібрані ними мільйони тікають…
Юлій Хвещук
