Як здолати «лінію князя Ольгерда»?

Олег Баган

Українські політологи і публіцисти вже давно помітили, що кожні українські парламентські та президентські вибори за тим, як голосують люди в різних регіонах, відображають кордони колишньої Речі Посполитої, яка була утворена як союзна держава Польщі й Литви внаслідок Люблінської унії 1569 р. Тобто кожні українські вибори відображають передусім розходження між проукраїнськими, національно витриманими політичними силами в суспільстві й відкрито чи приховано проросійськими, вкрай космополітичними соціальними пластами. Кордони Речі Посполитої на східному й південному напрямках, власне, уформувалися на основі тих завоювань і приєднань українських земель, які здійснив великий литовський князь Ольгерд (бл.1296—1377) у 2-й половині ХІV ст., тож умовно їх можна назвати «лінією князя Ольгерда». Вони приблизно охоплювали нинішні Чернігівську, Сумську, Київську, Черкаську, Вінницьку області, проходили південними межами Полтавської та Кіровоградської областей і «впиралися» в Дністер. У простір Речі Посполитої, відомо, ще входили нинішні Рівненська, Волинська, Хмельницька, Тернопільська, Івано-Франківська й Львівська області (Закарпаття – ні). Натомість за межами «лінії Ольгерда» перебували в основному території нинішніх Харківської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської та, зрозуміло, Кримської областей. Хоча з того часу в Україні сталося дуже багато докорінних перемін політичних і соціальних, етнічних та культурно-ментальних, але при кожному голосуванні «лінія князя Ольгерда» дає про себе знати: українці по обидва її боки голосуєть кардинально відмінно.

Чому стався такий водорозділ?

Назвемо тільки головні, наймаркантніші причини. Уся територія України, яка увійшла до складу Речі Посполитої, була зоною органічного, тривалого та систематичного заселення українським етносом переважно ще із часів князівської Русі. Цей простір століттями покривався здобутками української народної та елітарної, церковної культури. Більшою чи меншою мірою ці терени «засіяні» архітектурними, історичними, культурними пам’ятками, які символізують і плекають українську національну ідентичність.

З протилежного боку «лінії Ольгерда» ми бачимо щось відмінне: більшість земель на схід і південь були заселені етнічними українцями щойно у ХVІІ—ХІХ ст. (хоча спорадичні поселення в окремих регіонах існували й від давньоруських часів чи ще раніше, але вони «розтанули» в бурях історії). Ці терени входили до різних чужих держав. Кримського ханства, Московії, Молдавського князівства; від кінця ХVІІІ ст. всі південно-східні українські землі були об’єднані в складі Російської імперії. У цьому просторі українська культура розвивалася хіба що спорадично, в дуже обмежених формах, тут не було органічно українських міст, натомість абсолютними господарями в царстві суспільної свідомості були чужі (переважно російські) великі міста, які стали могутніми центрами асиміляції українства.

Великий шанс здолати «лінію Ольгерда» і витворити суцільний український етнічний простір був у період існування УНР, але з відомих причин він не реалізувався.

Отже, сьогодні ми фактично маємо навпіл розділену Україну, в якій приблизно 22 млн. людності проживає в межах умовної «лінії Ольгерда» і 21 млн. 600 тис. поза нею (включаємо в цей простір 1 млн. 200 тис. мешканців Закарпаття, які, на жаль, в основному голосують так, як і мешканці південно-східних регіонів, що відображає їхнє тривале історичне перебування поза зоною органічного українського національного життя). Правда, на сьогодні через окупацію Криму й частини Луганської і Донецької областей від цієї кількості треба відняти ще 2 млн. кримчан і приблизно 4 млн. жителів Донбасу, які зараз не беруть участі в суспільно-політичних процесах України. Тож нинішнє реальне співвідношення громадянських сил українства стоїть 22 млн. патріотичного електорату поти 14 млн. 600 тис. переважно малоросійського.

Перевага південно-східного політикуму й електорату в незалежній Україні часто виявлялася через те, що вони підтримувалися впливами українського олігархату, який на 90% походить саме з цих регіонів. Тож і трирічний президентський період Л.Кравчука (1991—1994 рр.), й довша «ера» президентства Л.Кучми (1994—2004 рр.), і бурхлива перемога (а потім катастрофа) В.Януковича були сумними наслідками цих впливів. Саме південно-східні українські еліти витворили й почали в них надактивно діяти жахливі за масштабами й цинізмом форми державно-управлінської корупції, символами чого стали такі колоритні постаті, як П.Лазаренко, Юлія Тимошенко, С.Тігіпко, Р.Ахмєтов, І.Коломойський, Г.Боголюбов, П.Порошенко, М.Добкін, Г.Кернес та ін. Усе це стимулювало загальний цинізм і практицизм в країні, налаштовувало суспільство на безвідповідальність і громадянську пасивність, крадійство і побутову вульгарність.

Великою мірою перевага південного сходу обумовлювалася наявністю в його просторі великих міст, які своєю соціальною енергетикою здатні виробляти потужні хвилі наступальності в сферах підприємництва, інформації, руху капіталів, інтелектуальної активності тощо. А це Харків, Донецьк, Дніпро, Одеса, Запоріжжя, Кривий Ріг, Миколаїв, Херсон, Маріуполь.

Попри те, що від початку 1990-х рр. держава й різні громадянські організації, політичні, культурницькі структури вкладали доволі значні кошти й зусилля в розвиток проукраїнських проєктів різного рівня в Південно-Східній Україні, там українські організовані середовища залишилися в замкнутих колах своїх «острівців», невеликих соціальних груп, суттєво обмежених у своїх діях та ініціативах загальною «бетонною масою» малоросійства. Як і 30 років тому, лінія, яка розмежовує патріотично-державницький і космополітично-малоросійський електорат України, проходить кордоном Сумщини, південними районами Полтавської і Кіровоградської областей, злегка відтинає північні окраїни Одещини. Саме тут відбуваються вирішальні протистояння ідей, ідеологій, мов, громадянських уявлень, стереотипів соціальної поведінки тощо. Як і 30 років тому, перед патріотичними елітами України стоїть завдання «подолати лінію князя Ольгерда» і, нарешті, розпочати повномасштабні процеси модерного українського націєтворення в просторі Південно-Східної України.

Вирішальним фактором у цьому контексті є те, що столиця держави – Київ – розташована з проукраїнській зоні. Саме це рятувало й рятує нашу державу від розпаду: у вирішальні моменти історії, як то революційні Майдани, саме позиція Києва стає на заваді цілковитої переваги агресивно-антиукраїнського південного сходу країни.

Отже, як здолати «лінію князя Ольгерда»?

Спочатку, щоб усвідомити проблему в комплексних вимірах, нам треба визначити, які саме протилежні тенденції і принципи розділяють великі частини України. Ними передусім є метальні стереотипи, ступінь поширення української і російської мов, міри сприйняття української культури, різні політичні традиції, міри поширення певних ідеологій, відмінні рівні громадянської активності. Тож проблема зближення двох різних частин України вимагає розв’язання надзвичайно складних завдань.

Завдання перше: витворення міцної націєтворчої державної влади. Зрозуміло, що націєтворчі процеси не відбувалися належними темпами й з належною ефективністю у південно-східних областях України усі ці майже 30 років державної незалежності насамперед тому, що домінанта української правлячої верхівки (президенти і їхні адміністрації, парламент, уряди, міністерські інфраструктури тощо) була переважно безідейною, напівмалоросійською, егоцентрично-корисливою. Реальні процеси жвавого націєтворення, як показує європейський історичний досвід, починалися в усіх країнах тільки за умов приходу до влади консервативних, націоналістичних, правдиво націонал-демократичних еліт. В Україні цьому систематично перешкоджають передусім різні лібералістичні політичні проєкти, які часто прикриваються патріотичною, національною фразеологією і наче «збивають» піднесення правих рухів та ідей своїм вибуялим популізмом. Будь-які позитивні зміни в плані зміцнення національної ідентичності, посилення громадянської відповідальності й активності, відданості праву не відбуваються в південно-східних українських областях тільки тому, що їхні мешканці нутром відчувають, що київська українська влада слабка, нерішуча, часто профанаторська, схильна до компромісів. Це й стає тією моральною інтенцією, через яку ці регіони регулярно, по-суті, саботують українську державну політику.

Завдання друге: розширення можливостей для розвитку української мови. Відомо, що несприйняття української мови в південно-східних областях України існує на ментальному рівні. Тому ніякі просвітницькі рейди й акції в цей простір нічого суттєвого не принесуть. Вирішальним фактором у цій справі може стати глобальна переміна психотипу українства. Українська мова стане притягальною для зденаціоналізованого соціуму півдня і сходу тільки тоді, коли цей макрорегіон відчує вперту наступальність всього українського. Успіхи з просування кожної національної мови неодмінно пов’язані із високою якістю відповідної національної культури, із високим рівнем мобілізованості нації, з її умінням витворювати елітарні форми самосвідомості, творчості, інтелектуального пошуку.

Завдання третє: піднесення якості української культури. На сьогодні вже багато сказано про селянсько-етнографічні культурний комплекс українства, який заважає йому стати правдиво модерною нацією. Це вже добре усвідомлюють українські еліти. Однак їм у цій сфері явно бракує доброї організованості, мобільності, методичності. Українська культура на південному сході переважно поширюється хаотично, без продуманої програми, спонтанно. Доба глобалізації об’єктивно вимагає від культури публіцистичної складової. Про українську літературу, історію, мистецтво, театр, кіно, гуманітаристику мають передусім говорити люди, які мають чуття актуальності, широкої перспективності, політичної гостроти, проблемної ускладненості. Сьогодні потрібні не просто факти про українську культуру, а оригінальні тлумачення її глибинних національних сенсів. Відтак нагально потрібними є змістовні й водночас оригінальні, цікаві, багатопроблемні культурологічні інтернет-сайти, які б захопили всі стратуми української інтелігенції, проникли у великі міста, стали притягальними для молоді. Спеціального зусилля потребує сфера телебачення: в умовах, коли олігархічні телеканали забивають інформаційний простір країни буденщиною, політичними маніпуляціями, масовою примітивною культурою, вельми важливим кроком стало б створення бодай кількох спеціальних телепрограм, які б були націлені на новаторське переосмислення культурних стереотипів, на поглиблений інтелектуальний аналіз вузлових тем і проблем української історії, філософської думки, мистецьких традицій. Току роль зі створення якісних культурологічних програм в нинішній ситуації могли б взяти на себе телеканали «Еспресо», «5-1», «4-й», які декларують свою національно-демократичну позицію.

Завдання четверте: перебудова політичних традицій південного сходу країни. Це особливо складне завдання, бо в сучасній Україні повноцінно не розвинулися класичні політичні ідеології і політичні практики – націонал-демократії, християнської демократії, лібералізму, соціал-демократії тощо; ті «зародки», які виникли у 1990-х рр., занепали або виродилися, тож нема ніяких надій на те, що якісь позитивні політичні тенденції поступово охоплять південно-східні регіони країни й розбудять там жваве й якісне політичне життя. Традиційно південний схід звик голосувати за якісь квазітоталітаристські проєкти: спочатку він довго масово голосував за КПУ, сподіваючись «повернути стабільність», потім переорієнтувався на Партію регіонів, бо та за стилістикою нагадувала КПУ. Зараз він перебуває в розгубленості, тому що не може знайти собі щось подібне до неототалітаризму чи бодай автократизму. Цю вивільнену електоральну нішу вперто прагне зайняти ОПЗЖ, але В.Медведчук із В.Рабіновичем, ну, ніяк «не тягнуть» за психотипом на колишніх секретарів парткому (у В.Януковича це якось виходило: за фактурою це був «дуже солідний дядя»). Більшість ліберальних проєктів, які пробували охопити південний схід (в останній час це «Самопоміч», «Голос», «Сила людей»), також зазнали поразки. Націонал-демократичні проєкти, як от його підміна – нинішня Європейська Солідарність – в змозі заповнити тільки вузеньку електоральну нішу в 5 – 10% голосів.

Суттєвою проблемою соціальної ментальності жителів південного сходу є те, що вони апріорі відкидають всі київські політичні проєкти як, умовно кажучи, «бандерівські» (все, що хоч трохи за духом є українське, – це для них «шалений націоналізм»). Це є наслідком трьох потужних факторів: по-перше, надто сильного впливу на свідомість південно-східного макрорегіону України російських переселенців (ще від кінця ХVІІІ ст. етнічні росіяни були лідерами в процесах колонізації краю, а потім були управлінською елітою); по-друге, тут сформувалася специфічна, глибока й травматична, малоросійська ментальність внаслідок потужного імперського тиску доби царської і комуністичної Московії, яка не допускає ніякої національної виразності; по-третє, на південному сході тривають загальмовані раніше через московський імперський тиск внутрішні процеси з тенденцією до витворення своєї власної регіональної самосвідомості, що є закономірною тенденцією як для такого специфічного регіону, і саме цей неусвідомлений психологічний пошук своєї нової ідентичності відштовхує «східняків» від київського централізму.

Тож у нинішніх умовах в цих регіонах виходом із ситуації могли б стати політичні проєкти, які б мали ідеологеми захисту місцевої своєрідності, заверталися до розв’язання конкретних місцевих завдань, наснажувалися крайовим патріотизмом. Важливо, щоб за організацію таких проєктів взялися люди із патріотичним світоглядом, інакше вони виродяться в тенденції сепаратизму. Це мали б бути політичні рухи з умовними назвами на зразок «Наша Слобожанщина», «Нове Приазов’я», «Запорізький край», «Січеславщина», «За нове Причорномор’я», «Українська Бесарабія» тощо. У такий спосіб вдалося б відірвати якусь частину електорату від провокаторських проросійських проєктів, від неототалітаристських тенденцій і спрямувати його в конструктивне русло. Сьогодні важливо зміцнювати місцеву ідентичність південного сходу як альтернативу абсолютній безнаціональності його мешканців.

Завдання п’яте: зміцнення громадянської активності й ідеологічної змістовності на південному сході країни. Цей напрямок діяльності має йти в сув’язі із попереднім – через пробудження місцевого патріотизму. Сьогодні всі фінансові вливання у створення громадських організацій, різних молодіжних мереж, культурологічних ініціатив є малоефективними: різні молоді підприємливі люди радо беруть гроші, спочатку імітують велику актинічність, а потім все сходить на пси, особливо, коли потоки грошей починають маліти. В цьому випадку спрацьовує психологічний закон ментального практицизму мешканців південного сходу: переважно вони, виховані в соціальній системі совєтського дрібного меркантилізму, діють в якомусь напрямку доти, доки отримують особисту користь, адже совєтські міщанські ментально-суспільні стереотипи закарбувалися в цьому просторі найглибше. Тож можливою альтернативою до такої практики може бути тільки широка програма пробудження й розвитку місцевого патріотизму. Наявні патріотичні середовища й групи повинні не прагнути за будь-яку ціну прилучити своїх місцевих співгромадян до якихось всеукраїнських політичних, ідейних та громадянських проєктів, а спрямувати свої зусилля на творення місцевих громадянських проєктів та ідеологічних середовищ, націлених на пізнання місцевих традицій та захист регіонального суспільно-культурного колориту.

Південний схід України є серйозним викликом для нашої державності. Це добре розуміє Росія, яка спрямовувала й спрямовує великі ідейно-політичні зусилля на витворення своїх впливів на ці регіони, і досягла вже в цій чорній справі суттєвого успіху: відторгнула Крим, окупувала велику частину Донбасу. Українська національна ідентичність, українські державно-політичні ідеї, мова й культура наразі дуже повільно просуваються на південний схід, середньовічна «лінія князя Ольгерда» залишається для нас маркантною і доленосною, від здолання її залежить майбутнє України.

Опубліковано Блоги.