Символ Стамбулу

Олег Баган

Сьогоднішня Туреччина – це найважливіша з погляду геополітики держава на плетені. Так було, по-суті, від найдавніших часів, коли територія Малої Азії служила гігантським плацдармом для кочування багатьох великих народів і для широкого контактування між цивілізаціями. Туреччина стоїть в самому епіцентрі великих геополітичних перехресть: тут межують Європа й Азія, тут сходяться Середземноморський і Чорноморський простори, ця територія є межею між геополітичними осягами найбільшої військової потуги колективного Заходу – військового блоку НАТО – і її відвічного суперника – Російської імперії (нині – Російської Федерації); саме в Туреччині хвилями накочуються одна на одну християнська й мусульманська цивілізації, видаючи в цій країні розквіт оригінальної культури. Надзвичайно протяжна берегова лінія Туреччини, яка твориться Середземним, Егейським і Чорним морями, витворює зручні умови для військово-геополітичних маневрів, тому ця держава є такою потрібною для блоку НАТО, до якого вона входить від самих початків його заснування.

Будь-який політичний струс у Туреччині, зміна її зовнішньополітичного курсу (гіпотетично – зближення із Росією) відразу б відбилися на геополітичній стабільності світу. Тому до цієї держави насправді так пильно прикута увага всього світу. Найменша дестабілізація Туреччини неодмінно призведе до системних геополітичних перестворень в усіх країнах, які розташовані довкола неї. У геостратегії США, які є світовим домінантом, саме Туреччина займає найважливіше місце.

Зрозуміло, що Туреччина є архіважливою державою для України. Хоча вони між собою не мають сухопутного кордону, але великий морський кордон перетворює ці країни на «чорноморських близнюків» за геополітичними інтересами в макрорегіоні Чорного моря.

Тож нинішня доволі несподівана інтенція турецького президента Реджепа Таїпа Ердоґана до зміни статусу храму Св. Софії в Стамбулі і перетворення його на ісламську мечеть означає дуже багато. Хоча подія має суто духовно-культурне звучання (храм близько століття виконував функції музею), але її приховані геополітичні сенси ще тільки згодом дадуть себе знати. Щоб зрозуміти ці поки що невидимі процеси, треба заглянути в минуле Туреччини як нації і держави, проаналізувати її особливості й закономірності розвитку.

Сучасна Туреччина може вести відлік свого зародження від 1071 р., коли чисельні війська турків-сельджуків (прабатьків сучасних турків) розгромили армію Візантійської імперії при м. Манцикерт в Східній Анатолії (Вірменія). Сельджуки мігрували із Центральної Азії як агресивні номади, які вривалися в різні країни і запроваджували в них своє правління. Вони належали до етнічної гілки огузів тюркського супер-етносу, який тоді розселився від Монголії до українського Причорномор’я. До цієї народності належать ще азербайджанці, туркмени, гагаузи і турки-месхетинці.

Поступово сельджуки завойовують більшу частину Малої Азії і утворюють Конійський султанат 1077 – 1307 (від назви візантійського міста Іконія, потім турецька Конія, в центрі Анатолії). Тюрки-сельджуки в демографічному плані творили на півострові лише правлячу верхівку, яка становила заледве 10% усієї людності. Однак завдяки твердій владній політиці, прийнятому ісламу, власному почуттю зверхності диким азійським завойовникам вдалося доволі легко й повсюдно асимілювати велетенські маси людності, переважно грецької або грекомовної. Внаслідок цього етнічного синтезу турки як народ сформувалися як європеоїди попри свою азійську мову, великою мірою ментально вони відкриті до європейських цивілізаційних і культурних впливів. У цьому й полягає перший великий парадокс турецької нації та цивілізації.

Монгольська навала 1243 р. поруйнувала сельджуцьку державність, яка розпалася на багато дрібних бейликів (держав, якими управляли беї – князі). У 1299 – 1324 рр. правителем одного з таких бейликів був Осман І, який розпочав наполегливі завоювання сусідніх малих держав і відважно воював із Візантією. Від його імені нова держава отримала свою назву – Османська імперія, а народ своє нове ім’я – османи. Ці назви протривали до 1923 р., коли внаслідок національної революції були введені, відповідно, поняття Туреччина і турки. Упродовж ХІV ст. османам довелося поволі, по-одному покоряти ці невеликі бейлики й цементувати нову державу. Так, в турецьку свідомість увійшла ідея власної місійності в справі згуртування тюркського світу. До сьогодні турки почувають себе передовою нацією в тюркському світі.

Прийняття ісламу вельми змінило країну сельджуків, дало потужний духовно-культурний поштовх в турецьку цивілізацію. Поступово від арабів турки запозичують розвинуте письмо, високий рівень соціальної організації, передові знання із медицини, агрономії, техніки тощо. Арабськими поняттями і фразеологізмами збагачується їхня мова. Паралельно значним був ще культурний вплив із Персії. Тому, коли, нарешті, османи за знаменитого султана Орхана близько 1345 р. об’єднали весь півострів Анатолію в своїх руках, то це вже була не напівдика, хаотична, відстала азійська держава кочівників, а зцементована, добре організована, пройнята великою вірою і високою культурою динамічна країна, створена за арабськими досконалими зразками політичного управління, до того ж збагачена й численними запозиченнями від Візантійської імперії.

Суттю ранньої турецької історії ХІ—ХV ст. була війна. Цей мілітаризм дивовижно зміцнив, героїзував і динамізував турецьку етнічно-національну свідомість того періоду. Тож турки-османи відкрили свою тривалу епоху завоювань на трьох континентах: в Європі, Азії й Африці. Цей турецький завойовницький спурт, який тривав від середини ХІV ст. історики вже давно назвали парадоксальним відновленням Візантійської імперії, яка занепала, в новій іпостасі. Так, в руках турків опинилися весь Балканський півострів, країни Близького Сходу від Іраку до Юдеї, Єгипет, Лівія і Алжир. Найзапекліший опір вони зустріли на численних островах Середземномор’я, де їм протистояли інтернаціональні хрестоносці, каталонські моряки, ґенуезці й венеційці. Тож їм довелося майже кожний острів брати шляхом спеціально приготовлених військових операцій.

Близько 1600 р. почався повільний і непомітний процес занепаду і гниття Османської імперії і цивілізації. Тобто імперія ще довго зберігала свою пишноту, могутність, багатства, військові й торгівельні впливи, але насправді сили її танули, ментальність турків скніла, культура висотувалася. Головні причини занепаду були наступними: 1) надмірно централізована, часом самодурська й тиранічна, система управління великою державою (султанат) не сприяла загальній політичній ініціативності держави і, навпаки, постійно схиляла всі гілки влади до надмірного централізму, деспотизму й бюрократизму; 2) країна не зуміла відкритися до віянь модерності, які почалися в Європі близько 1500 р.; 3) етнічна гегемонія турків переросла в багатонаціональній і багатокультурній державі в повсюдний побутовий шовінізм, що посіяло тотальну недовіру серед інших народів до них, а це постійно гальмувало соціальну динаміку імперії (загалом в імперії проживало до 20 тільки великих народів, не рахуючи дрібних).

Протягом ХVІІІ—ХІХ розвинувся феномен влади греків-фанаріотів (від слова Фанара – назва кварталу в Стамбулі, де була резиденція православного патріарха і переважно проживали греки). Гуртуючись довкола патріаршого престолу, використовуючи свої ментальні здібності до торгівлі та збагачення, витворивши собі специфічну культуру взаємостосунків і виховання, греки імперського міста обплутали нитками своїх впливів султанський палац і всі ланки державного управління. Вищі поверхи османської влади були наскрізь пройняті інтересами цих заможних греків, які водночас плекали свій міф про «Велику Елладу». Такий стан справ ще більше погіршував становище імперії, велетенська більшість людності якої була цілковито відсторонена від розуміння ідеї цієї держави. В усіх сферах Османська імперія відставала. На ХХ ст. вона вже виглядала як «великий хворий Європи» (тодішній вираз у дипломатії).

Поразка у Першій світовій війні, коли Османська імперія приєдналася до «центральних держав» – Німеччини й Австро-Угорщини, – здавалося, привела цього «хворого» до ложа смерті. В усіх краях імперії почалися національні повстання, з чого скористалися сильніші держави і відторгнули ці краї. Протягом 1918 – 1920 рр. Османську імперію ділили держави-переможці, насамперед Британія, Франція і Росія, які мріяли прихопити значні території в різних її кінцях. Так, був підписаний Севрський мирний договір 1920 р., за яким володіння османів зменшилися до окремих теренів у Малій Азії. Особливо дошкульною була передача Греції земель у Північній Фракії, майже всіх островів у Егейському морі та великої території на анатолійському узбережжі. Фактично османів викидали із Європи. Османська імперія повернулася до становища й розмірів середини ХІV ст. І тут сталася турецька національна революція, або ще національно-визвольна війна, яка тривала від 1919-го до 1922 року. Її очолив військовий Мустафа Кемаль (1881 – 1938), пізніше названий Ататюрком, тобто «Батьком турків», можливо, албанець за походженням (або болгарин), що він старанно приховував в умовах сильного турецького націоналізму, що наступав.

Головні бої і перемоги турків сталися у 1921 р., внаслідок чого вони пригасили вірменське повстання на сході і відкинули грецький наступ на заході. Вся грецьке людність за Лозанським мирним договором 1923 р. виселялася із Малої Азії, Туреччина отримувала майже нинішні кордони. Для греків це стало Малоазійською катастрофою, оскільки вони втратили землі, на яких жили 3 тисячоліття і з якими були пов’язані їхні великі культурні здобутки. Також вони втратили землі у Східній Фракії, які вважалися історично грецькими.

Головні ідеї турецької революції полягали в наступному: звільнити країну від середньовічної спадщини, відмовитися від ідеї імперії і погодитися на відділення усіх віддалених країн, як то Лівія, Єгипет чи Сирія; прийняти концепцію турецької нації і визначити її етнічні межі в основному природними кордонами Анатолійського півострова; взятися за модернізацію нації і держави; заснувати світську державу і відмовитися від релігійного фанатизму; створити республіку і прийняти конституцію; максимально відкритися до Європи; відмовитися від арабо-мусульманської версії культури і заснувати модель нової національної культури за європейськими зразками; відмовитися від арабського письма і прийняти латинську абетку; перенести столицю нової держави Туреччини до центаральноанатолійського міста Анкара і ментально віддалитися від спадщини імперського Стамбулу.

Таким чином, кемалізм як ідеологія означав шість принципів: народність, республіканізм, націоналізм, світськість, етатизм, реформізм. Вони передбачали створення всенародної угоди щодо головних стратегічних завдань нації і країни; всеохопне національне виховання, щоб зцементувати країну; витворення нової національної культури, вільної від середньовічно-космополітичних моделей; витворення єдиної мови, історичної концепції, культурної пропаганди (мова очищувалася від арабських і перських середньовічних запозичень); плекання особливої турецької самосвідомості, гарантування сильної ролі держави в розв’язанні всіх господарських питань; формування духовної єдності нації.

М.Кемаль розумів, що має справу із суспільністю, яка за століття фанатизму, деспотизму, відсталості звикла тільки до патерналістських форм управління, тому поклав усю надію на суворе, рішуче й тверде керування, на розвиток культу армії у суспільстві як головної запоруки республіканізму, світськості, конституціоналізму й законності. Особливий статус в державі отримала Вища військова рада, яка мала контролювати дотримання республіканського і світського напрямку розвитку країни. Відтак він не пішов до прямої демократії в державі, усвідомлюючи, що широкі й вільні вибори будуть спрофановані ще темними й безвідповідальними масами населення країни. Відтак перші вільні вибори в Туреччині відбулися тільки 1950 р. (Наприклад, у постсовєтських країнах Середньої Азії прямі вибори після 1991 р. були повністю спрофановані через посттоталітарний синдром, щось подібне сталося в Азербайджані, Росії, Білорусі, певною мірою в Грузії і Вірменії (на початках), частково зараз така профанація відбувається в Україні – популістський феномен В.Зеленського і його партії, який не має нічого спільного з демократією).

Кемалістська революція 1922 р. стала одним із найуспішніших суспільно-політичних експериментів в історії людства. Головний успіх виявився у тому, що Ататюркові вдалося дуже швидко витворити нову турецьку націю, спаяну й мобільну. Сутністю турецької зовнішньої політики став її прозахідний курс. Це дало можливість відірвати в глобальних масштабах більшість населення країни від патріархальності, від азійщини, в якій «втопилися» всі демократії азійського континенту 1-ї половини ХХ ст. (правдиві демократії в Азії, крім Японії, де була своя специфіка, з’явилися тільки наприкінці ХХ ст.).

У 1950 р. Туреччина стала членом Ради Європи, у 1952 р. – членом НАТО; у 1963 р. вступила до Митного союзу (прообразу ЄС); лише 1995 р. вона встала асоційованим членом ЄС. У 1982 р. в Туреччині була прийнята нова світська конституція, яка широко унормувала політичне життя. Держава стала парламентською распублікою, де головні державні функції виконував прем’єр-міністр, а президент займався представницькими справами (як у Німеччині). Перед тим в країні велику роль відігравала Вища Військова Рада, яка забезпечувала світський характер держави супроти ісламських фанатиків і дотримання демократичних норм. Кілька разів військові здійснювали перевороти, щоб зупинити прихід до влади ісламістів: у 1960-у, 1971-у, 1980-у та 1997-у роках. Такий баланс сил забезпечив тривалий період успішного розвитку й економічного піднесення Туреччині. Особливо сприятливим був період президентства Тургута Озала (у 1886—1992 рр.).

Однак ще від 1980-х рр. в Туреччині під впливом ідей ісламського фундаменталізму почали наростати нові антикемалістські, фанатичні настрої (очевидно, «заразливим» був приклад сусіднього ірану, де в 1979 р. відбулася «ісламська революція»). Одна за одною накочувалися на країну культурно-релігійні хвилі в дусі фундаменталізму. В країні масово почали діяти різноманітні релігійні товариства, містичні ордени, закриті клуби і секти тощо, які потужно працювали на релігійне виховання суспільства. Довший час демократичним силам, військовим вдавалося гасити ці спалахи нетерпимості й шовінізму. Однак незабаром проісламські середовища зуміли виробити собі вдалу стратегію політичної поведінки: вони навчилися приховувати свої ідеї й цілі, адаптувати їх до демократичної ідеології, популістськи загравати із настроями вельми релігійного турецького суспільства. Без особливої аналітики було помітно в різних ісламістських політичних рухах, що демократія для них не самоціль, що вони прагнуть встановлення релігійної влади, що вони зі зневагою ставляться до цінностей та ідеалів демократизму. Так виникла ісламістська Партія добра, до якої вступив молодий політик Реджеп Таїп Ердоґан (нар. 1954 р.), нинішній президент країни, який у 1994 р., у сорокарічному віці, став мером Стамбулу. У 1997 р., коли ця партія перемогла на виборах і почала змінювати державу в дусі ісламського фундаменталізму, вона була заборонена внаслідок військового перевороту.

У 2001 р. Р.Т.Ердоґан створив нову приховано ісламістську Партію справедливості і розвитку. Вже у 2003 р. ця партія отримала перемогу на виборах і Р.Т.Ердоґан став прем’єром. Цей швидкий успіх маловідомої партії засвідчив, що ісламісти через свої громадські структури, приховані й таємні середовища мали насправді великий вплив на суспільство і лише чекали знаку, щоб піти в наступ. Потім зринув феномен Реджепа Таїпа Ердоґана як людини владної, підступної, жорстокої, тактично вихованої. І феномен його Партії справедливості й розвитку, типової політичної структури з подвійним дном, яка лише прикривалася гарними гаслами в дусі демократизму, кілька разів поспіль перемагаючи на виборах. За цей час Р.Т.Ердоґану поволі вдалося послабити позиції Вищої Військової Ради, загалом військових; налаштувати суспільство проти світськості, знецінити ідеали республіканізму і демократії. Реально Р.Т.Ердоґан і його партія виступили проти кемалізму як ідеології. Фактично відбувся тихий розворот країни із Заходу на Схід. Хоча, зрозуміло, Туреччина залишалася членом НАТО і декларувала свою широку співпрацю з ЄС.

У 2014 р. Р.Т. Ердоґан вперше став президентом, у 2017 р. він організував референдум, за результатами якого перетворив Туреччину з парламентської на президентську республіку, насправді відкривши шлях до власного авторитаризму. Паралельно Р.Т. Ердоґан і його поплічники вправлялися в тому, як «правильно» проводити вибори: спрямовувати суспільну думку популістськими гаслами, тиснути на лічильні комісії, на ЗМІ, маніпулювати поняттями тощо. Тож і Ердоґан, і його партія раз у раз отримували перемоги на загальнодержавних і місцевих виборах. Невдовзі вся велика країна опинилася під їхнім контролем. Щоб зміцнити цей контроль, у 2016 р., скоріш за все, був інсценізований черговий воєнний переворот, внаслідок якого відразу було вбито 238 людей, 3 тисячі отримали поранення, 2839 людей було ув’язнено, згодом затримано ще 26 тисяч людей, а загалом 75 тисяч людей позбавлено паспортів. Все це виглядало на репресивний переворот з боку влади, щоб розчистити політичний простір для диктатури Р.Т.Ердоґана і його партії.

Для «електризації» своїх виборців і турецького суспільства загалом Ердоґан за весь цей період використав кілька об’єктивних характеристик і тенденцій турецького світу. Передусім йому вдалося успішно зіграти на релігійності турків. Він представляв ситуацію так, що ось зі зміцненням ЄС і США в світі відбувається об’єктивний наступ «західної безбожницької цивілізації на турецькі духовні цінності». Це вмить спрацювало і працює далі. Водночас Ердоґан постійно апелює до розігрітого турецького націоналізму, який переживає особливу фазу піднесення через економічні й соціальні успіхи Туреччини в 1980 – 2010-і рр. Будь-яку свою ініціативу (часто егоїстично-владну) він подає як «національну потребу», задоволення якої підтвердить «велич Туреччини». І третій аспект: Туреччина як колишня імперія, побудована на хисткому ґрунті, в її основі лежать території і суспільні маси поневолених колись народів; зараз найбільшою такою територією і соціальною масою є Курдистан і курди, які відповідно складають приблизно 20% турецької землі і людності (правда ці факти старанно приховуються і перекручуються в офіційних турецьких джерелах). Турки звикли відчувати настороженість, навіть ворожість до тих етнічно чужих співгромадян, які чимось загрожують турецькій державності. Отож, Ердоґанові дуже легко постійно озвучувати тему «курдської загрози» і цим приваблювати виборців на свій бік і на бік своєї партії.

Курдська проблема є найболючішою і наймасштабнішою для Туреччини, довкола неї крутиться багато таємниць, замовчувань, міжнародних інтриг. Загалом турецька влада прагне представляти свою державу як «моноетнічну», не дуже зважаючи на етнічні меншини і затуманюючи їхню кількість. З історії відомо, що великі південно-східні турецькі землі – це етнічна територія Великого Курдистану, який охоплює ще західні терени Ірану, північні терени Іраку та Сирії. Хоча під час різних переписів населення в Туреччині легко перекручуються їхні результати, все ж офіційно відомо, що турецькою мовою володіє і користується лише 80% людності країни із приблизно 80 млн. загальної чисельності населення (2017 р.). Двома курдськими мовами – курманджі і зазакі – користується, відповідно, близько 10 млн. і 1,5 млн. людей. До цього додамо, що ще близько 1 млн. розмовляє арабською мовою (на крайньому південному сході країни, на кордонах із Сирією та Іраком). Близько 850 тис. людей користуються адигейською мовою (це нащадки кабардинців і черкеси, які імігрували до Туреччини у ХVІІІ ст., рятуючись від геноциду з боку москалів). Ще 550 тис. розмовляє азербайджанською мовою, 300 тис. – болгарською (це нащадки ісламізованих слов’ян – македонців, боснійців, болгарів, помаків, – які мігрували до Туреччини в ХІХ—ХХ ст.), 100 тис. – лазькою (подібною до менґрельської, що в Грузії). Менші мови і народності не перелічуємо, їх є ще близько десятка. З цього виходить, що етнічні турки складають всього приблизно 60 млн. Якщо візьмемо до уваги, що Курдистан в Туреччині – це гориста, труднодоступна здебільшого, велика територія, то зрозуміємо, яку небезпеку він криє для Анкари. Вже століття триває боротьба курдів за незалежність, вона має дуже широкі міжнародні виміри і ведеться на різних рівнях: інформаційному, дипломатичному, культурному, військовому, соціальному. У Північному Іраку від середини 2000-х рр. фактично існує напівсуверенна курдська держава, яка постійно підживлює сепаратистські дії курдів в Сирії, Туреччині й Ірані.

Регулярно задіюючи ці три значущі ідейно-політичні фактори – релігійний фанатизм, націоналізм (який у турків часто переростає у шовінізм) та курдську загрозу, – Ердоґан навчився легко маніпулювати турецьким суспільством. Всі, хто перешкоджає його політиці, а це здебільшого турецькі демократи, виступають «проти глибоких релігійних переконань турків», «принижують їхню національну гідність», «підтримують проклятих курдів, які можуть зруйнувати основи турецької державності».

Так, Р.Т. Ердоґан підвів свою країну до етапу м’якого авторитаризму на зразок до влади В.Путіна в Росії, Ніколаса Мадуро у Венесуелі, Аляксандра Лукашенка в Білорусі, Абдул Фатаха аль Сисі в Єгипті тощо. Тобто ми зараз бачимо, як ця найважливіша в геополітичному сенсі країна відкочується від норм демократії, а це означає від цінностей та ідеалів ЄС і всього Заходу, і наближається до стандартів азійських напівавторитарних або авторитарних держав на зразок Саудівської Арабії чи Алжиру. Щойно ЗМІ повідомили, що в Туреччині запроваджено контроль за контентом інтернету…

Водночас Р.Т. Ердоґан запустив процес геополітичного домінування Туреччини в Східному Середземномор’ї. Про це свідчить його активне втручання у внутрішні воєнні події в Сирії та Лівії, а тепер і введення турецьких військ до сусіднього Азербаджану для попередження можливого воєнного азербайджано-вірменського конфлікту. Туреччина явно починає грати роль регіонального гегемона, без якого, на її думку, не повинні відбуватися жодні значні події міжнародного значення в просторі від Тунісу до Іраку.

Цікаво, що нинішня Туреччина за Р.Т. Ердоґана відмовилася від активної політики в Центральній Азії, де є чотири великі тюркські держави – Казахстан, Узбекистан, Киргизстан та Туркменістан, – і яка відкриває двері для контактів ще з десятком тюркських народів, які проживають в Російській Федерації та Китаї. Чому так сталося? Та тому, що обережний і владний Р.Т. Ердоґан не хоче псувати собі стосунків із Росією, яка традиційно вважає Центральну Азію зоною своїх геополітичних інтересів. У глобальних вимірах це означає, що нинішня Туреччина починає позиціонувати себе в блоці держав разом із Росією, які геополітично протистоять Заходові. І це виглядає фатально.

У цьому контексті зміна статусу Св. Софії в Стамбулі означає дуже багато: це символічний знак-виклик християнському Заходові, який, зрозуміло, завжди вітав посилення світських, демократичних тенденцій в Туреччині, що часи змінюються, що Туреччина повертається до своїх коренів релігійного фанатизму та внутрішнього деспотизму.

Опубліковано Блоги.