Що показали місцеві вибори: головні висновки

Олег Баган

В Україні більше немає ідеологій національної демократії, лібералізму, християнської демократії, соціалізму, соціал-демократії, консерватизму, ліберал-націоналізму тощо – саме таким є перший головний висновок щодо результатів місцевих виборів 2020 року. Під час дуже бурхливої і галасливої передвиборчої кампанії, коли готувалися вибори представників відразу до рад кількох рівнів і їхніх голів, можна було почути агітацію про все, насамперед про насущні практичні питання, тільки не про якісь ідеологічні принципи численних партій. Ці вибори показали, що гагінтська хвиля популізму захлиснула Україну повністю. Людям обіцяли розв’язати усі соціальні проблеми, побудувати дороги, розвинути промисловість, вдосконалити управлінські інфраструктури, залучити великі кошти в усе etc. При цьому в усіх абсолютно домінували матеріальні вартощі, обіцянки вирішити найприземленіші питання. З усього було видно, що людей мають за примітивних, «травоїдних» істот, які вище своїх шлунково-вегетативних потреб не підіймаються в своїх сподіваннях та життєвих устремліннях.

Матеріалістична ідеологія лібералістичного капіталізму, виплекана на Заході від кінця ХІХ ст., може святкувати свою цілковиту перемогу в Україні, настільки ці місцеві вибори показали, що українське суспільство остаточно перетворилося на споживацько-меркантилістську масу, позбавлену найменших устремлінь до ідеалів свободи, духовності, національної ідентичності, культурної повноти, громадянської гідності.

На цьому велетенському й сірому тлі дешевого соціального популізму самотньо маячила партія «Свобода», яка намагалася пробитися до виборця із якимись гаслами про загрози українській національності, нагадуваннями про війну на Донбасі, апеляціями до героїчних традицій минулого. Але з огляду на те, скільки загалом мало українців проголосувало за політичну лінію націоналістів, можемо ствердити, що ці волання до опритомнення нації залишилися непочутими. Все покрив згуртований порив до свинячої філософії життя.

Висновок другий: перемоги відверто проросійської партії ОПЗЖ та її приручених «шарікових» із «Партії Шарія» в південно-східних областях України не сталося, хоч саме таке й пророчили сотні політиків та політологів. Це позитивний результат цих виборів, оскільки ці дві партії ведуть систематичну антидержавну роботу й агітацію і могли б серйозно розкачувати суспільно-політичну ситуацію в країні, якби укріпилися в місцевих радах. ОПЗЖ може набрати в південних областях та на Слобожанщині від 15-ти до 20-ти відсотків в середньому, що не дасть їй можливостей кардинально впливати на політику рад. «Партія Шарія» в кількох областях (Дніпропетровщина, Запоріжжя, Миколаївщина, Одещина, Донеччина) може набрати в середньому 5% голосів, а в решті областей України зазнає цілковитої поразки. Ще більшою поразки зазнала «Перемога» А.Пальчевського як відверто кремлівський проєкт.

Тут вартує звернути увагу, що найвищий відсоток голосів (понад 26 %) ОПЗЖ, окрім зрусифікованого Маріуполя, зрозуміло, отримала в Миколаєві і Миколаївській області. Це тривожно з огляду на те, що ця область межує із відторгненим Кримом. Високий рівень денаціоналізації й русифікації Миколаєва відомий віддавна. Однак нинішня ситуація мала б «продзвонити» до всіх владних і впливових людей України як застереження. Стан культури й національної ідентичності в цьому регіоні є загрозливим у своїй ігнорації українськості. Після Бесарабії на Одещині і теренів обкраяних Луганщини та Донеччини ця область є «твердим» заповідником легальної українофобії. І з цим треба щось робити.

Висновок третій: «просідання» Центральної України. Це дуже прикрий висновок, він промовляє про те, що в загалом українськомовних, україноцентричних регіонах (Вінничина, Київщина, Чернігівщина, Полтавщина, Черкащина, Кропивниччина) процеси національного визрівання сповільнилися, а домінантами стають космополітизм та меркантилізм. Наприклад, на Черкащині перші два місця займають дві псевдолібералістичні партії «Слуга народу» й «За майбутнє», які пов’язуються із середовищем олігарха Ігоря Коломойського. Це при тому, що зовні патріотична партія «Європейська солідарність» набрала там ледь більше 5%.

Загалом у цьому великому й надважливому регіоні перемагають переважно партії місцевого значення, створені сильними й впливовими лідерами – головами міст. У цьому явищі можна знайти і позитиви: мовляв, люди голосують за перевірених своїх, за місцеві традиції тощо. Проте нам чомусь більше видається, що такі голосування – це не вияви місцевого традиціоналізму, а сплески все-таки тотального пристосуванства-прагматизму, коли громада втрачає ідейні орієнтації і йде за подачками та дрібно-корисливими стратегіями владних людей.

Від політичної ваги Центральної України залежить дуже багато. Саме цей простір в електоральному плані є вирішальним в тому, чи посиляться в Україні націотворчі та державотворчі процеси, чи ні, чи похилиться вона в бік Заходу, чи покотиться до Сходу (Росії), чи ні. Тому відверта й поглиблена космополітизація центральноукраїнського суспільства є для України серйозною загрозою.

Висновок четвертий: провал правого флангу української політики. Цей фланг на всеукраїнському рівні займають всього дві партії – «Європейська солідарність» і ВО «Свобода». «ЄС» вдає з себе національно-демократичну партію, хоча є засадничо ліберальним утворенням. Її лідер Петро Порошенко, як за соломинку потопаючий, вхопився в останній рік свого президентства за гасло «Віра. Армія. Мова», не змігши розв’язати ключових проблем держави на найвищій посаді і фальшиво зайнявши електоральну нішу націонал-демократії (як колись, на початку 2000-х рр., його друг В.Ющенко обманув всю Україну, видаючи себе за патріота). Цей тактичний трюк врятував його від цілковитого краху. Такий маневр став головною «ідейною» підставою вважати «ЄС» за партію «правого» спрямування й «проукраїнської орієнтації».

Однак це лише половина неприємного із цією партією. Друга половина – це її відмова від боротьби за Центральну Україну і хитрий маневр сховатися собі в Галичині й демонструвати звідти «свою глибоку стурбованість ситуацією в Україні». Ця партія фактично програла всі вибори до обласних рад по Центральній Україні, здобувши лише в Києві якісь пристойні позиції. Та саме суспільно-політичні умови Центральної України найбільше об’єктивно підходять для того, щоб тут утверджувати так потрібні для української державності принципи націонал-демократії, що ми вже пояснили вище.

Сам П.Порошенко десятиліття яко мільйонер «пригодовував» Вінницю й Вінницьку область, вкладаючи в них кошти й будуючи там різні об’єкти, а тепер його партія здобуває в цьому регіоні жалюгідні 5%. Що це? Поразка чи просто розгубленість?

Ганебним фактом політичної тактики «ЄС» стало й термінове «перекидання» популярного політика й науковця Володимира В’ятовича в Івано-Франківську область із Києва тільки для того, аби він, відомий дослідник історії ОУН-УПА і лідер політики декомунізації, став на чолі обласного списку «ЄС», аби перешкодити перемозі в області націоналістичної «Свободи». Цей факт підтверджує саме те, що «ЄС» реально відмовляється від боротьби за центральноукраїнські області, які найбільше підходять за своєю ментальністю та рівнем національної свідомості для пропаганди в них ідей націонал-демократії, яку нібито збирається відстоювати «ЄС». Натомість своїм пріоритетом вона робить поборювання націоналізму в Україні (як і всі інші лібералістичні партії), що й промовляє про справжні переконання керівного ядра цієї партії – лібералістичні та космополітичні, що часто старанно прикривається пишною патріотичною демагогією. У цьому моменті «єесівці» сходяться із «зеленими», з «Голосом» та іншими лібералістичними утвореннями, розгортаючи боротьбу за Галичину як форпост української національної ідеї тільки для того, аби не допустити посилення націоналізму в країні.

На прикрість, суспільство знову відмовилося підтримати єдину ідеологічну велику партію українського політикуму – ВО «Свобода» – і цим ще раз послабило його правий фланг, так потрібний сьогодні для зміцнення української державності. Таке голосування – це ще один приклад самогубства українського соціуму. Безумовно, є доля вини за поразку і на самій «Свободі»: партія надто прямолінійно вела свою агітацію. Очевидно, що «Свобода» сьогодні потребує переформатування, нових облич, нестандартних політичних кроків. Реально успіху партія досягла лише в Івано-франківській та Тернопільській областях, і то завдяки неймовірно позитивному іміджеві міських голів Руслана Марцінківа та Сергія Надала. Успіх «свободівського» мера Олександра Симчишина (81%) в Хмельницькому не набув всеобласної підтримки націоналістів.

Провал на цих виборах ще двох націоналістичних партій – «Правого сектору» й «Національного корпусу» – ще раз підтвердив факт, що українська нація залишається глибинно пацифістською у своїх ментальних засадах: навіть в умовах війни вона відмовляється підтримувати тих, хто мобілізує суспільство до боротьби. Зрозуміло, булий свої кардинальні помилки керівників цих двох партій: перша вела жахливо примітивну пропаганду, в дусі «от, ми є – виберіть нас!», друга налякала виборця фашистською стилістикою своєї пропаганди.

Висновок п’ятий: сумбур із ліберальними партіями. Великою проблемою для України залишається те, що у нас ніяк не сформуються міцні партії ліберально-національного ґатунку. Об’єктивно, через спадщину совєтської доби, українське суспільство є сильно перейняте духом космополітизму (за совєтською термінологією, «пролетарського інтернаціоналізму»). Це дуже високий процент його електоральних орієнтацій. Тому так важливо, щоб з цією великою частиною українського соціуму працювали правдиво національні ліберальні партії, аби не допустити її переорієнтації на проросійські політичні проекти. Сьогодні в Україні ліберальну нішу заповнюють такі партії, як геть розмита у своїх ідеологічних засадах партія «Слуга народу», невиразний, проолігархічний «Голос», фальшива «Батьківщина», строкатий УДАР, кон’юнктурна «Самопоміч», «За майбутнє» та ще «Сила людей» (не називаю дрібніших утворень). Однак проблемою їхнього існування є страшний популізм в дусі соціальних обіцянок і абсолютне нерозуміння політичної філософії лібералізму. І тому виходить так, що ліберальні партії в нас виростають одна за одною лише як більше чи менше вдалі кон’юнктурницькі проєкти, але процесу виховання суспільства на засадах націонал-лібералізму немає. Ці партії активно чубляться одна з одною за широке електоральне поле, але цілком не працюють з громадами й громадянами, адже успіх лібералізму завжди будується на активному громадянському суспільстві. Тож і виходить, що нинішній український лібералізм – наскрізь фальшивий, штучний, сумбурний. Він не плекає жодних великих ідей в українському суспільстві, лише спекулює на настроях людей, моделюючи нові і нові проєкти обману виборця.

Висновок шостий: посилення регіональної самосвідомості на Буковині, подібно до Закарпаття. У цьому краю перемогу здобули проєкти місцевого значення: «Єдина альтернатива» лідера виборів Романа Клічука, «Команда Міхайлішина» Віталія Міхайлішина, який став другим, «Партія чернівчан». Якщо додати до їхніх відсотків ще 9% голосів за партію «Пропозиція», яку представляв місцевий відомий лідер Олексій Каспрук, то отримаємо майже 50% голосів за проекти регіонального значення. Цей феномен Буковини цілком не такий, як феномен у Чернігові з партією Владислава Атрощенка (85%), у Харкові з партією Геннадія Кернеса (59%), у Вінниці з партією «Українська стратегія Гройсмана» (54%), у Маріуполі з «Блоком Вадима Бойченка» (69%) тощо. На Буковині поступово формується своя специфічна суспільно-політична ментальність, яка має всі ознаки відрубності від загальноукраїнського політичного дискурсу. Очевидно, вона не буде мати прихованих сепаратистських тенденцій, як це є на Закарпатті через ментальний фактор русинства, що тліє в основі закарпатського соціуму, але це своєрідний поштовх до потужної самобутності краю, з якою завжди треба буде рахуватися.

Отже, загальні висновки щодо результатів місцевих виборів в Україні 2020 р. невтішні. Країна через високий рівень демагогії в політикумі та корупції відвертається від активного громадянського життя. Кількість тих, хто проголосував, була найнижчою за всі роки незалежності (приблизно 38 %). Суспільств втрачає ідейно-ціннісні орієнтації через загальне розростання цинізму в ньому, вузького меркантилізму, апатріотизму, що в сумі приводить до занепаду ідеологій та ідеологічних партій в політиці. Загрозою для державності стають спекуляції із настроями космополітизму в українському суспільстві, які в різний спосіб використовують такі ситуативно-кон’юнктурні проекти, як «Слуга народу», «За майбутнє», «Європейська солідарність», «Голос», «Сила людей», «Самопоміч» або її клон – Українська Галицька партія, яка, списавши із Вікіпедії розділ про християнську демократію, дурила довірливих галичан, що вона – за цю консервативного типу ідеологію (галичани ж бо люблять щось таке традиціоналістське!). Це стимулює масове розростання настроїв байдужості, практицизму, міщанського егоїзму в країні. Відчутне послаблення правого флангу політикуму через відмову суспільства голосувати за націоналістичну «Свободу» і відсутність реальних політичних сил консервативного, християнсько-демократичного змісту веде до хаотизації суспільства, втрати ним героїко-волюнтаристських, духовних основ, які конче потрібні для зміцнення нації.

Опубліковано Блоги.