60 років тому:
13.01.1966 – у м. Фрунзе, нині Бішкек помер Борис Грабовський, фізик, творець електронної системи передачі на відстань рухомого зображення, син письменника Павла Грабовського. Народився в Московії, де батько перебував на засланні, дитинство минуло в Україні, проте перед більшовицьким переворотом 1917 переселився до Киргизії. Закінчив Середньоазіатський інститут у м. Ташкент, брав приватні уроки в саратовського фізика Б. Піскунова. Ще в часі навчання у Ташкенті зацікавився проблемою передавання зображення на відстань, а вже в Саратові з М. Піскуновим та М. Поповим створив першу телевізійну установку – «радіотелефот», яку невдовзі запатентував, що й стало згодом підтвердженням пріоритету Грабовського на першу повністю електронну систему телебачення. У Ленінграді вже було виготовлено діючий макет установки, однак комісія зупинила роботи. Винахідник переїхав в Ташкент, де в стайні приватного будинку обладнав лабораторію. Йому вдалось переконати керівництво Узбекистану в доцільності вдосконалення радіотелефоту і 26.07.1928 у Ташкентському університеті та 4.08.1928 на одній з центральних вулиць м. Ташкента з допомогою електронних (магнітних) хвиль і телевізійного пристрою було продемонстровано передачу на відстань рухомих зображень. Приймач встановлено за 40 метрів від передавача і кожен перехожий міг спостерігати на невеликому екрані приймача трамвай, що рухався перед передавачем, обличчя людей, тощо. Вченому запропонували продемонструвати винахід у Москві, але до столиці трубку доставили у вигляді уламків скла, а НКВД заборонило далі працювати над цією темою, вилучило усі креслення і чотири папки з технічним описом усіх дослідів, наказавши нікому не розповідати про винахід. Єдину вцілілу передавальну електронно-променеву трубку до 1965 експонували в Центральному музеї зв’язку в Ленінграді, де вона дивним чином «загубилась». Та вже через кілька років у США московитський емігрант Зварикин створив копію телефоту Грабовського (1929 – кінескоп, а 1931 – електронно-променеву трубку) й незабаром він був запущений у виробництво. Немає прямих доказів, що розробки Грабовського були передані чи продані в Америку, проте на початку 1960-х винахіднику потрапив в руки роман Мітчела Уілсона «Брат мій, ворог мій», в якому детально цитовані описи дослідів Грабовського, що були у вилучених папках. Уілсон стверджував, що до американських вчених подібного ніхто не досягав, бо усі інші дослідники йшли неправильним шляхом. Коли ж Грабовський листовно звертався до письменника, той ігнорував усі його листи. Тоді, взявши цю книжку і патент, вчений звернувся до ЦК КПРС Киргизстану, а відтак в Москву. У грудні 1963 Державний комітет з радіоелектроніки СРСР визнав пріоритет у цьому винаході за Грабовським, а згодом це ствердила спеціальна комісія ЮНЕСКО. А з 1930-х, після заборони продовження дослідів з телефотом працював викладачем фізики у Киргизькому державному педагогічному інституті, отримав 12 авторських свідоцтв та патентів, подав понад 50 заявок на винахід. Постійно проживаючи в чужомовному середовищі, не володів українською мовою, проте його дружина Лідія, задля листування з Україною, вивчила українську. Лише 1977 у Ташкенті засновано Музей електронного телебачення ім. Б. Грабовського. Народився у м. Тобольськ, нині Тюменської области РФ 1901.
Московська Вікіпедія, можливо через гучне українське прізвище Грабовський, а може з дещо інших «більш делікатних» міркувань, не наважилась обізвати його «русскім ізобрєтатєлєм», тому сором’язливо означила вченого як «совєтскій фізік і ізобретатєль». Напевно московськомовна Вікіпедія боїться, що назвавши Грабовського українським вченим раптово може злипнутись роздвоєний язик, а може пам’ятає народну мудрість, що «на злодію шапка горить».
