Роковини великого лікаря
Мар’ян Панчишин – народний лікар
(6.ІХ.1882 — 9.Х.1943)
Цього року виповнюється 130 років від народження легендарного народного лікаря Мар’яна Панчишина.
Його постать як самовідданого лікаря, вченого, педагога, великого українського патріота заслуговує на вічну пам’ять нащадків та служить величним зразком служіння рідному народу.
Коли задумуємося, хто найбільше корисний у будь-якому суспільстві, то насамперед називаємо три основні професії – душпастиря, що дбає про духовний розвиток людини, лікаря, що дбає про фізичне здоров’я й життя людини, та вчителя, що дбає про плекання знань та інтелекту людини. Ці три професії, носії яких вибрали своїм фахом служіння людям, викликають найбільше довір’я й найбільшої поваги.
І Україні Господь дарував численних достойних представників цих професій, котрі вірно служили своєму народові, зробили помітний внесок у його поступ і можуть служити вічними зразками для наступних поколінь.
Серед яскравих представників медичного фаху особливо почесне місце займає постать Мар’яна Панчишина, лікаря з тих, кого називають лікарями від Бога, та який ще за життя здобув загальновизнаний титул “народного лікаря”.
Вже починаючи знайомитися із біографією цієї людини, бачимо якийсь дар звища, що зумовив появу такого, воістину, самородка в галузі медицини.
Адже дитина, що появилася 6 вересня 1882 року в родині сполонізованого львівського візника Івана Панчишина, який не мав засобів, щоб дати синові освіту, ця дитина стала видатним українським лікарем-патріотом, громадським діячем і меценатом, вихователем великої когорти українських лікарів.
Народившись у незаможній родині, Мар’ян Панчишин отримав від Господа великі здібності та сприятливу долю.
Завдяки своїм здібностям, він отримав змогу навчатися безкоштовно. Вже в першому класі шкільне керівництво напише: “Звільняється від оплати до тих пір, поки буде навчатися “на відмінно”. Оскільки Мар’ян учився “на відмінно” всі роки, то й не мав проблем з оплатою навчання. Однак він постійно займався репетиторством, це була і допомога слабшим, і заробіток на життя.
Після закінчення гімназії Мар’ян Панчишин вступає на медичний факультет Львівського університету, де навчався у 1903-1909 роках. Там знову доля, чи точніше Божа поміч, всміхається йому – на шість років навчання він отримує стипендію єпископа Самуеля Гловінського. Крім того, ще й отримує фінансову підтримку фонду Кароля Суботи.
Будучи студентом четвертого курсу, Мар’ян Панчишин виступає із власною доповіддю на поважному з’їзді польських лікарів-природників, де представляє свої анатомічні дослідження про будову нирки та неправильності судинного укладу.
Після закінчення університету Мар’ян Панчишин отримав диплом доктора медицини і дістав посаду асистента кафедри анатомії, якою керував славний тоді професор Генрик Кадий, засновник Львівської анатомічної школи. Фактично, саме той професор першим звернув увагу на молодого і справді талановитого медика. Одночасно з працею на кафедрі анатомії Мар’яна Панчишина призначають ще й керівником першого рентгенологічного відділення клініки.
Виконуючи ці свої обов’язки, молодий лікар невпинно розширює, поглиблює свої знання. Він починає цікавитися і внутрішніми захворюваннями, стає волонтером у професора Антонія Глюзінського. Від 1912 року Панчишин уже – асистент клініки внутрішніх хвороб, секретар Львівського лікарського товариства.
Тоді ж військове міністерство Австро-Угорщини призначає його лікарем у резерві. У грамоті, виданій Панчишину, говориться: “Його королівсько-імператорсько-апостольська величність високим рішенням від 29 квітня 1913 року милостиво зволила призначити вас старшим лікарем у резерві. Відень, 30 квітня 1913 рік. За дорученням міністра”.
З початком Першої світової війни Мар’яна Панчишина мобілізують до армії, у чині капітана він керував протиепідемічними шпиталями. За відвагу та забезпечення лікування вояків у фронтових умовах він отримує три військові нагороди.
У 1917 році львівському професору Глюзінському пропонують очолити кафедру внутрішніх хвороб у Варшаві. Підшукуючи собі помічника, він зупиняється на кандидатурі свого колишнього асистента Мар’яна Панчишина. Використовуючи свої впливові зв’язки, Глюзінський добивається демобілізації Панчишина з фронту. Мар’ян Панчишин допомагає організувати відкриття кафедри у Варшаві, але побував там лише двічі.
Настав 1918 рік. У Галичині проголошують Західно-Українську Народну Республіку. Панчишин одразу ж повертається до Львова. Почалися воєнні протистояння українців з поляками. Перед кожним громадянином Галичини постав вибір, на яку сторону стати. І доктор Панчишин, хоч вийшов із спольщеної родини, хоч співпрацював з багатьма поляками, зробив свій вибір – позицію патріота-українця. За те його звільнили з університету.
Під час вуличних боїв у Львові Мар’ян Панчишин очолив групу громадської медичної опіки Українського міщанського комітету й налагодив медичну обслугу української армії, створює перев’язочні пункти, де надає допомогу пораненим українським солдатам. У ці тривожні дні запеклих вуличних боїв Мар’ян Панчишин познайомився з Ольгою Кривокульською, що під час війни була санітарним підхорунжим Української Галицької Армії. Незабаром вона стане вірною супутницею його життя, помічницею в медичних справах та матір’ю двох його синів – Мар’яна і Юрка.
Внаслідок своєї активної української позиції Мар’ян Панчишин втратив можливість працювати в польських державних медичних установах. У 1919 році він відкрив свій приватний медичний кабінет, який швидко переріс у широко-відому приватну клініку, до якої масово йшли і їхали звідусіль люди, іноді й за сотні кілометрів. Для багатьох лікар Панчишин був останньою надією на порятунок і багатьох він таки порятував. Часто під його віллою на теперішній вулиці У.Кармелюка стояли довжелезні черги із возів, автомобілів та людей, десятки хворих із клунками та дітьми ночували біля брами.
Його надзвичайна популярність зумовлювалася як тим, що він неодноразово витягував людей з того світу, так і тим, що доктор не відмовляв у прийомі навіть тоді, якщо особа не мала змоги заплатити за своє лікування. Він навіть міг запропонувати ліжко в своєму домі та ще й позичити грошей на залізничний квиток…
Тож не дивно, що трамвайну зупинку на вулиці Личаківській недалеко його дому (яку тепер оголошують “Медінститут”) кондуктори оголошували: “Доктор Панчишин”, а його самого називали не інакше, як “народним доктором”.
Пацієнтами доктора Панчишина були і найвідоміші люди того часу, такі як митрополит Андрей Шептицький, композитор Микола Колесса та інші.
Крім такої напруженої й жертовної лікарської праці, Мар’ян Панчишин був видатним педагогом-подвижником. Вступив до Українського лікарського товариства та до Наукового товариства ім.Т.Шевченка, де невпинно дбав про освіту українців. Адже після перемоги в Українсько-польській війні поляки придушують усе українське, що особливо позначається на освіті. У Львові зменшується кількість українських шкіл, у вищих навчальних закладах позакривали українські кафедри, і, взагалі, українців не допускали до освіти.
У результаті українці змушені були навчатися конспіративно, у Таємному університеті, ректором якого в 1924-1925 роках і був доктор Панчишин. Університет мав три факультети: філософський, юридичний, медичний. Університетські заняття проводилися у різних приміщеннях: в Академічному домі, у школах імені князя Данила та василіянок, у комплексі святого Юра, в товаристві “Просвіта”.
Мар’ян Панчишин проводив заняття у власному домі, де збиралися невеличкі групи студентів – по 5-7 осіб. А кафедра анатомії була облаштована в підвалі будинку НТШ. Іноді поляки робили наскоки на такі зібрання у Панчишина, тоді студенти вдавали, ніби вони хворі і лікуються у доктора, проте не раз доводилося зазнати і фізичної кари від поліцаїв.
Варто зазначити, що рівень знань підпільних студентів, отриманих у невлаштованих конспіративних приміщеннях, був настільки високим, що згодом вони нелегально виїжджали продовжувати науку за кордон – Австрію, Німеччину, Чехословаччину, де їх охоче приймали. Вони отримували стипендію або від свого покровителя Панчишина, або від митрополита Андрея Шептицького, з яким доктор був завжди у тісному контакті.
Тут слід підкреслити цю важливу рису Мар’яна Панчишина. Ставши, як знаменитий лікар, заможним чоловіком, він зовсім не тяжів до розкоші, а велику частину своїх статків використовував для підтримки здібних, але небагатих студентів. Він заснував декілька стипендій для продовження навчання студентів Таємного університету в Чехословаччині.
Також Мар’ян Панчишин засновує Українське гігієнічне товариство та влаштовує виїзди по містах і селах, де проводить серед населення профілактичні бесіди. Він гостро вболіває над низьким рівнем медичної культури у Галичині (галичани спивалися, хворіли на різноманітні інфекційні хвороби). Розуміючи, що індивідуальними зустрічами ситуації не зарадити, Мар’ян Панчишин розпочинає випуск спеціалізованих журналів: “Здоров’я”, “Лікарський вісник”, “Народне здоров’я”. У них він опублікував біля сорока наукових праць з найбільш актуальних (і не лише для свого часу) проблем, які стосувалися основ харчування, шкідливого впливу алкоголю на здоров’я людини, хронічного алкоголізму, професійної гігієни, профілактики онкологічних захворювань і різноманітних шлунково-кишкових розладів, туберкульозу у дітей та дорослих, організації протитуберкульозних диспансерів тощо.
Аби виявляти туберкульоз та правильно встановлювати діагноз, доктор Панчишин за власні кошти купує рентгенапарат фірми “Сіменс” та монтує його у власному будинку. Згодом він очолив перший у Львові протитуберкульозний диспансер, що знаходився на сучасній вулиці Устияновича, 4.
До речі, у 1935 році в Карпатах, на землях Шептицьких у селі Підлютому, завдяки старанням професора було відкрито протитуберкульозний санаторій для студентів.
Велику роботу проводив Мар’ян Панчишин і в “Народній лічниці”, збудованій у 1938 році за задумом свого колеги й співробітника Євгена Озаркевича та завдяки суттєвій організаційній і фінансовій підтримці Митрополита Андрея Шептицького.
Своє лікарське служіння Мар’ян Панчишин продовжував і з приходом на Галичину совєтської влади. При тому став досить близько до цієї влади. Тепер ніхто не може знати, чи повірив він, що це збулася давня мрія про возз’єднання з Великою Україною і буде це добром для галичан (бо немало людей так понадіялося в перші дні нової влади), чи просто хотів надалі мати можливість служити людям. У кожному разі, Мар’ян Панчишин поруч із іншими представниками львівської інтелігенції був на Народних зборах, де проголосилося включення Західної України до СРСР.
У жовтні 1939 року Панчишина призначили завідувачем обласного відділення охорони здоров’я й обрали головою професійної Спілки лікарів області, оскільки він був одним із найвідоміших лікарів Галичини.
У лютому 1940 року медичний факультет університету було реорганізовано у Львівський державний медичний інститут, і Панчишин став завідувачем кафедри шпитальної терапії та радником першого ректора інституту О.Макарченка. Незабаром йому присвоюють ступінь радянського доктора медичних наук і звання професора (без захисту дисертації, що було нечуваним!).
Професор Мар’ян Панчишин у складі делегації представників Галичини зустрічався у Кремлі зі Сталіним. Невдовзі він став депутатом Верховної Ради УРСР та Верховної Ради СРСР. Не раз йому вдавалося використати це звання для порятунку людей від совєтських репресій.
На початку війни між Гітлером і Сталіним совєтська влада доручила Панчишину організувати евакуацію медичного інституту до Росії. Професор не виконав цього доручення, сховавшись від совєтських чинників у пивницях клініки медінституту.
Після проголошення в червні 1941 року Самостійної України, Ярослав Стецько іменував Панчишина міністром охорони здоров’я свого уряду, який німці невдовзі зліквідували. Проте доктора Панчишина німецька влада не заарештувала, а призначила керівником клініки медінституту, в якій тоді перебувало близько 1200 хворих. Мар’ян Панчишин спробував відновити медичний факультет Львівського університету, оскільки фашистський “новий порядок” закрив у Львові всі вищі навчальні заклади. Але вдалося лише відкрити у 1942 році “державні природничо-медичні фахові курси”. Формально їх очолив професор Шульц із Берліна, але фактично керував “курсами” Мар’ян Панчишин.
Доктор Панчишин був чи не єдиний, хто мав дозвіл пересуватися по місту в комендантську годину. На автомобілі “Мерседес” він вдень і вночі поспішав хворим на допомогу.
Поступово в окупованому німцями Львові росте рух опору – як український, так і польський. При тому поляки мстяться не німцям, а українцям за їхнє, хоч і коротке, національне відродження. Так гинуть доктори Олександр Подольський і Андрій Ластовецький, друзі Панчишина, а він сам починає отримувати анонімні дзвінки та погрози. Нераз приходиться виїжджати на хибні виклики, де його чекають не хворі, а застрашуючі записки. Щоб рятуватися, Мар’ян Панчишин ховається у митрополичих палатах на Святоюрській горі. Проте постійне нервове навантаження згубно позначається на його здоров’ї, і 9 жовтня 1943 року доктор Панчишин помирає від інфаркту.
Похорон професора відбувся 13 жовтня 1943 року. Його домовину супроводжувало кілька тисяч людей. Панахиду відправили чотири єпископи та десятки священиків. Поховання відбулося на Личаківському цвинтарі у Львові. Ціла Західна Україна прощалася з великою людиною і меценатом, знаменитим і славним на увесь галицький край лікарем, визначним вченим і заслуженим громадянином, одним із найактивніших будівничих української медичної школи в Галичині.
Сьогодні в будинку на вулиці Кармелюка, в якому мешкав Панчишин, діє музей галицької медицини імені Мар’яна Панчишина. Є у Львові і вулиця Панчишина, і пам’ятник йому.
Та найбільше потребує Україна послідовників такого самозреченного служіння людям, яке здійснював доктор Мар’ян Панчишин, воістину лікар від Бога.
Лідія Купчик
Голова Львівської міської
Ліги Українських Жінок
