Путін: діагноз – асенізація
Після відновлення бойових дій проти московських банд на Донбасі, звільнення все нових і нових українських населених пунктів та поступового затягування зашморгу АТО на шиї «Новоросії», Путін опинився у вкрай неприємній ситуації. Якщо він офіційно відправить своїх «ввічливих миротворців» на територію України, тоді, попри всю концентрацію в ЄС політиків, підсаджених на фінансові дотації «Газпрому» чи підвішених на компроматах ГРУ-ФСБ, реакція буде. Навіть Франція зі своїм соціалістичним очільником Олландом, котрий заплутався між своїми коханками, та лідером націоналістичної опозиції Марін Ле Пен, що захоплюється Путіним, буде змушена сказати «Стоп!». Це ж саме буде змушена повторити і Німеччина, яка після 1945 року звикла тільки покірно опускати очі, особливо коли до неї долинає буркотіння з Москви. Особливо на чолі із канцлером Меркель, котра, вихована в соціалістичній НДР, все ніяк не може припинити зазирати в очі або ж рот Кремля. Однак США та Великобританія навіть ці гнилі овочі в європейському господарстві примусять хоч крізь зуби, однак таки прошепотіти: «Стоп!». В Росії і так економіка починає якщо не тріщати, та вже потріскувати. А після нових санкцій та, як наслідок, скорочення «соціального мінімуму для виживання», автоколон, залізничних ешелонів чи повітряних «бортів», завантажених трунами з «освободітєлямі Новоросії», невдоволення громадянами РФ своїм «царьом-батюшкою» просто неминуче. Крім цього, для окупації принаймні уявної «Новоросії» батальйонних тактичних груп малувато. Зайняти, наприклад, Дніпропетровськ чи Херсон – це не в’їхати в Донецьк або Луганськ на двійці-трійці заржавілих бронетранспортерів. Там бронетехніка окупантів буде палати ще яскравіше та масовіше, аніж на Новорічні свята 1995 року, коли героїчний московський генерал Громов намагався «кавалерійською» атакою захопити Грозний. І отримав по зубах так, що довго оговтувався від психологічної травми. Отож, потрібно стягувати додаткові сили. Резервісти тут не поможуть, головорізів Кадирова теж не вистачить. Доведеться залучати підрозділи з інших військових округів. А це вже інша загроза. Раптом десь у Бурятії організують в Інтернеті референдум, проголосять незалежність («Криму можна, а нам ні?!»), і на захист місцевих буддистів прийде армія комуністично-атеїстичного Пекіну? Або ж на заклик десятка місцевих старожилів, які ще пригадують імператора Хірохіто і зазнають утисків своїх національних та громадянських прав, японські десантники повернуть таки під юрисдикцію Токіо Курильські острови. Звичайно, це поки що далека перспектива. Проте, як тільки Кремль захитається, поїдену міллю та цвіллю шкіру старого ведмедя почнуть ділити всі, хоч на сувеніри.
Інший варіант для Путіна – заплющити очі на «злочини фашистської хунти, бандьор, «Правого сектора і найманців з НАТО», посилити контроль кордону і відстрілювати «ополченців», як небажаний для стабільності РФ елемент. Але в цьому випадку він неминуче отримує клеймо «зрадник Новоросії» в очах усього ультрапатріотичного, нацистського, московсько-православного, ним самим виплеканого і останніми місяцями доведеного до екстазу середовища. А від фанатиків можна очікувати не просто Болотної площі з карикатурами на себе чи екзекуції «лайками» в Інтеренті…
Путін наважився скористатися правилом, яке зазначене у підручниках для оперативних працівників ЦРУ (які полковник КДБ, вочевидь, знав, і, не зважаючи на вік, ще мав би пам’ятати): «У якій би ситуації ти не опинився, ти повинен докласти всіх зусиль, щоб змінити ситуацію на свою користь». Або ж згадав слова французького маршала Фоша під час битві на ріці Марні в Першій світовій: «Наш лівий фланг прорваний, правий зім’ятий. Переходжу в наступ». Та, скоріш за все, поринув у хмари і проконсультувався зі стерхами. Як би там не було, вирішив Путін перейти в рішучий наступ (рішучий, однак поміркований). Бандам з «Новоросії» полився потік озброєння, аби далі воювали і вбивали українських бійців та мирних громадян (адже це неминуче спричинить невдоволення та протести української громадськості). При цьому воювати і гинути будуть бандити, а не російські солдати, тож в самій Росії особливого спротиву не буде. Щоб банди не втратили останньої надії, а місцеві, московські «патріоти» заспокоїлися, почали з російської території обстріли українських військових, зокрема 11 липня поблизу Зеленопілля на Луганщині – з реактивних систем залпового вогню «Торнадо-Г». Армійська розвідка попереджувала про це, штабні генерали «проігнорували» інформацію. Понад 20 бійців загинули, близько сотні поранено, спалену бронетехніку ніхто не підраховував. За військову зраду ніхто до відповідальності не притягнутий.
Водночас Кремль надіслав на Донбас свого емісара, Сергія Кургіняна. Підняти бойовий дух бойовиків (мовляв, так, московська допомога поки що недостатня, але ж є і буде збільшуватися та покращуватися), а принагідно принизити роль місцевих лідерчуків Гіркіна з Губарєвим (ми ж вас підтримуємо, а ви як воюєте?!). Себто, класичний приклад ініціювання недовіри та конфлікту між рядовими та командирами. Для чого? Рядовими бандитами завжди легше маніпулювати, аніж тими, які відчули себе вже ледь не «героями Новоросії».
А «герої» почали з останніх сил намагатися безпосередньо втягнути Росію у війну. Почастішали «випадкові» обстріли російських прикордонників. 13 липня у Донецьку (Ростовська область РФ) в результаті попадання міни у двір приватного будинку загинув місцевий житель. Слідче управління Слідчого комітету РФ по Південному федеральному округу порушило кримінальну справу за ознаками злочину «вбивство, скоєне загальнонебезпечним способом, групою осіб». В МЗС РФ заявили, що розглядають інцидент як «агресивний акт української сторони щодо суверенної російській території і громадян РФ», котрий свідчить про вкрай небезпечну ескалацію напруженості в районі російсько-українського кордону і може мати незворотні наслідки,відповідальність за які ляже на українську сторону». Віце-спікер Ради Федерацій РФ Євген Бушмін, який представляє в палаті Ростовську область, навіть заявив, що найбільш ефективним способом припинити обстріли з боку України є, за прикладом Ізраїлю, застосування високоточної зброї. Мовляв, вести переговори з Києвом безперспективно, звідти ситуацію не контролюють, оскільки на Донбасі є «бандформування, підпорядковує Коломойському, «Правому сектору», які діють досить самостійно». Сам Путін не може визнати, що його найманці вийшли частково з-під контролю і стріляють по території господаря, щоб спонукати до початку офіційної війни. Натомість йому вигідно знову звинувачувати Київ, погрожувати, а потім великодушно посприяти встановленню миру на Донбасі, відмовитися від контрударів і залишитися великим миротворцем.
Інший напрям, на якому Путін продовжує докладати всіх зусиль – зовнішньополітичний. Адже саме на ньому його режим і можуть знищити, не ракетами, а санкціями. Чого варта реанімація кремлівської «шістки», колишнього президента Чехії Вацлава Клауса, який під час дебатів стосовно української кризи, організованих Американським інститутом в Україні у Празі у співробітництві з Інститутом Вацлава Клауса 8 липня запропонував свої послуги як посередника у «неминучому» процесі розподілу України, посилаючись на свій великий досвід, здобутий під час розподілу Чехословаччини. Нічого дивного, адже ще у лютому його «інститут» генерував ідеї, що Україна – це штучне утворення, що сформувалося після розпаду Радянського Союзу. Мовляв, для чого тут заступатися за мервонароджену, чи то вигадану «Україну», краще підтримувати добросусідські, економічно вигідні взаємовідносини з Москвою. Нехай собі забирають Крим, «Новоросію», Придністров’я, будують «Південний потік». Нехай їхні танки стоятимуть на кордонах ЄС, а ГРУ вивчатиме можливості проведення «референдумів» у країнах Балтії, Словаччини, Болгарії…
З однієї сторони, політика Путіна видається продуманою та чітко спланованою. Однак придивившись, можна помітити і яскраві ознаки того, що рівень інтелекту низових виконавців не дотягує навіть до рівня полковника КГБ-ФСБ. Чого варті лише чергові витівки новоспеченого кримського вожденятка з яскраво вираженими ознаками психічної неповноцінності – Аксьонова. Після того, як 4 липня у місті Генічеську на Херсонщині відбулося виїзне засідання Меджлісу (оскільки в Криму його проводити було ризиковано, та й моральний лідер Мустафа Джемілєв не зміг би потрапити на окуповану територію), наступного дня, коли члени Меджлісу поверталися додому, на адміністративному кордоні їх зустріла кримська клоунесса (прокурор) Наталя Поклонська і зачитала Рефату Чубарову друге попередження про недопущення «екстремістської діяльності». Ознаки такої діяльності: бажання Меджлісу відтворити національно-територіальну автономію, рішення про бойкот виборів у кримський парламент, запланованих на 14 вересня, а також підтримання зв’язків із Джемілєвим. Поклонська вдруге пригрозила заборонити Меджліс, після чого прикордонники та працівники ФСБ вручили Чубарову постанову про п’ятирічну заборону на в’їзд.
Аксьонов підтримав рішення про заборону та заявив, що готовий вислати з Криму всіх, хто дестабілізуватиме ситуацію (тобто, тих, хто розповідає, що РФ окупувала і анексувала Крим). Сам Рефат Чубаров, спілкуючись з журналістами, зауважив, що формально досі є депутатом Верховної ради АРК, бо після анексії мандати депутатів були збережені. Однак дуету клоунів «Аксьоново-полонські» закони не писані. Зрозуміло, що завдання зламати будь-якими методами спротив єдиної проукраїнської сили (справді, сили) в Криму, а саме татарів, було поставлене. Але ж чи йшлося про саме такі методи? Як і на захист Джемілєва, так і тепер на захист Чубарова стала Туреччина. Її МЗС чітко заявив, що заборона свідчить про «нетерпимість» до національної боротьби кримських татар. Навряд чи для Москви вигідно дратувати Анкару, а разом з нею не тільки інші тюркські народи, але й увесь мусульманський світ.
Проте дратує сьогодні Москва весь цивілізований світ. Якщо арешт і вивезення з Криму до Росії для суду українського режисера Олега Сенцова за звинуваченням в підготовці терористичного акту викликало реакцію здебільш у міжнародних мистецьких колах, то вивезення полоненої на Донбасі української льотчиці Надії Савченко збурило буквально весь світ, принаймні ту його частину, яка цікавиться хоч чимось за межами своєї квартири. Зрозуміло, що її мужня поведінка на допиті ще бандитами «ДНР» та слова про захист України від російської агресії не могли не розізлити Кремль. Українку запроторили до СІЗО у Воронежі і готують ритуальне судилище за «співучасть» у вбивстві російських журналістів. Зверхня посмішка, адресована з в’язничної камери Надією Савченко кишеньковим прокурорам та суддям не може не дратувати ані їх, ані їхнього господаря Путіна з царських палат Кремля. Любитель цілувати в животик неповнолітніх хлопчиків вирішив відчути сяку-таку компенсацію підстаркуватого самця, влаштувавши розправу над українкою. Здається, тут навіть висновки психіатрів зайві. Як і лікування. Зрештою, тарганів не лікують, а винищують, при чому бажано не тільки у власному помешканні, але й у сусідніх – щоб не розмножувалися і не розповзалися… Тому – асенізація?
