«Позивний «Бандерас» Другий вітчизняний фільм про російсько-українську війну

Валерій Степаненко

Складається враження, що національний кінематограф остаточно встав з колін і поступово зводиться на ноги. Свідченням цьому є і поява останнім часом у прокаті на широких екранах декількох знакових повнометражних вітчизняних художніх фільмів, таких як «Донбас», «Щоденник Петлюри» та «Позивний «Бандерас».

Днями анонсовано також початок роботи над довгоочікуваною екранізацією роману Василя Шкляра «Чорний ворон» («Залишенець»). Четверту частину витрат на фільм (а це 5 млн грн) виділив ДержКіно України. Інші фільми також створено за його сприяння. Очевидно, що без державного сприяння національний кінематограф розвиватися не буде. Хоч, на жаль, очікувати тепер, що комерційно успішний вітчизняний блокбастер буде знятий у короткостроковій перспективі, не доводиться. Адже таким блокбастером могла би стати екранізація «Чорного ворона» («Залишенця»). Але з бюджетом менше $1 млн навіть в умовах України блокбастер зняти неможливо. Залучити ж до проекту режисерів зі світовим ім’ям, таких як Єжи Гофман чи Мел Ґібсон – про це ніби йшла мова ще 4 роки тому – з певних причин не вдалося. Не хочеться ображати вітчизняних режисерів, але зняти блокбастер без належного досвіду – навіть за наявності значного фінансування – практично неможливо. Та й ризики високі. Тому ніхто режисеру без імені значного фінансування не надасть. А щоб фільм (не блокбастер!) отримав Оскара фінансування, як показує практика, не таке вже й важливе. Згадаймо, що декілька років тому цю високу нагороду в номінації кращого іноземного фільму отримав камерний чорно-білий польський фільм «Іда», витрати на створення якого були взагалі мінімальними.

***

Хотілося б детальніше зупинитися на кінокартині «Позивний «Бандерас» (режисер: Заза Буадзе, головна роль – Олег Шульга, бюджет – 39 млн грн, з яких половину надало ДержКіно), яка справила найбільш позитивне враження з трьох названих вище. Хоч на колір і смак, як кажуть, товариш не всяк.

Сненарій другого після „Кіборгів” вітчизняного фільму про – без евфемізмів – російсько-українську війну написано на основі щоденника реального нацгвардійця та спогадів ветеранів АТО. Дія фільму розгортається восени 2014 року в українському селі Веселе на Донбасі, яке знаходиться на лінії розмежування між українськими військовими та підтримуваними Кремлем сепаратистами, якими командує безжальний і жорстокий «Манекен» – російський «спезнацівець» у чині полковника.

40-річний головний герой фільму Антон Саєнко (позивний «Бандерас»), який народився і виріс у цьому селі, став висококласним військовим розвідником, капітаном української армії, виконавцем особливо важливих спецзавдань командування. Він і троє його підлеглих отримали завдання виявити і знешкодити ворожого диверсанта «Ходока», який інфільтрувався у лави українських вояків для здійснення різного роду диверсій, ціль яких – будь-якою ціною налаштувати місцеве, «забамбулене» московським телебаченням населення, проти «укрів». Про «Ходока» українських військових повідомив хтось із місцевих жителів. Найжахливішим є те, що окупанти, не гребуючи нічим, влаштовують різного роду провокації та диверсії і вбивають не лише українських вояків, а й вчиняють масові вбивства мирних громадян, зокрема розстрілюють на відстані маршрутку з пасажирами та планують стерти село разом з мешканцями з лиця землі і списати все на „укрів”.

Завдання командування капітан Саєнко виконав. Хоч і надзвичайно високою ціною – ціною життя всіх трьох членів своєї спецгрупи. «Ходоком» виявився височенний чоловік з кошлатою рудою бородою, російський шовініст, диверсант-професіонал, який вдавав з себе щирого українського патріота і послуговувався вишуканою українською мовою. Врешті-решт, «Бандерас» переміг «Ходока» у двобої – хоч і не без допомоги коханої жінки, яку той захопив – та, вчинивши акт самосуду, розстріляв ворога на очах коханої. Розстріл диверсанта викликає деяке несприйняття, адже вчиняти самосуд над беззбройним ворогом ніби і не є правильним. З іншого боку, беручи до уваги моральний стан «Бандераса» після загибелі трьох його товаришів, безпосередню вину «Ходока» за розстріл маршрутки, а також необхідність терміново повідомити місцеве населення про запланований через пів години агресорами артилерійський обстріл села, такий вчинок видається морально виправданим.

Мекшканці села були завчасно повідомлені про артобстріл з боку сепаратистів, хоч багато хто з них не повірив «украм» і загинув.

Такий сумний фінал фільму.

Жанр фільму визначити однозначно не просто. Це екшн, бойовик, детектив і мелодрама одночасно. Адже у фільмі, окрім війни, є декілька інших сюжетних ліній. Однією з них є кохання. Російськомовна кохана жінка попередила «Бандераса», що порве з ним стосунки, якщо він поїде в зону АТО. Звісно, військовий обов’язок для капітана Саєнка вище особистих почуттів. Але кохання всепереможне. Жінка сама знайшла «Бандераса» в зоні бойових дій, принципово перейшла у спілкуванні на українську мову і стала невільною учасницею подій, що розгорталися. Особливо вражає незворушність капітана як під час виконання складного і смертельно небезпечного завдання, так і в стосунках з коханою. Емоції на його обличчі відсутні взагалі, а вираз обличчя практично незмінний. Певне, таким і має бути справжній капітан-спецпризначенець.

Іншою сюжетною лінією є доля друга дитинства «Бандераса», який воював на боці сепаратистів і з наказу «Ходока» – під страхом смерті – розстріляв маршрутку. Колишні друзі не бачилися 20 років. Сепаратист усвідомлює всю тяжкість вчиненого ним злочину і перебуває в тяжкому психологічному стані. Тим більше, що однією з загиблих є його тітка, батькова сестра. Це саме він повідомив українське командування про диверсанта «Ходока» після розстрілу маршрутки.

Загалом, сценарій фільму дещо, так би мовити, дискретний, адже стикування окремих епізодів є інколи не зовсім послідовним, а окремі персонажі дещо схематичні. Особливо це стосується «Ходока». Глядачі хотіли б все ж знати більше про цього безжального і жорстокого ката. Персонажі фільму послуговуються як українською, так і російською – частина жителів села та сепаратисти – мовами. Це сприймається належним чином. Хіба що команда «Хутко», подана командиром полку, дещо все ж ріже слух, адже в розмовній мові це слово практично не вживається. А напис «помічник по актораМ» у титрах у кінці фільму є банальною орфографічною помилкою (має бути місцевий, а не давальний відмінок).

У фільмі цілком достовірно відтворено атмосферу прифронтового села, бойових позицій, а також побут українських вояків. Військова техніка та озброєння справжні, а не бутафорські. Складається враження залученості глядачів до подій, що відбуваються на екрані. Це, безперечно, можна вважати значним досягненням творців фільму.

Музичний супровід фільму також є цілком органічним для відтворюваних подій. Звучать пісні Андрія Кузьменка і Сергія Бабченка.

Чимало глядачів лишилося в залі аж до повного завершення демонстрації фільму (йдетьтся про титри). Як правило, глядачі роблять це лише тоді, коли фільм їм сподобався і «зачепив» за живе.

Атож, можна привітати творчий колектив кінокартини на чолі з режисером Зазою Буадзе з творчим успіхом.

Фільм глядачеві сподобався.

Звісно, що «радєтєлі» «руского міра» будуть про фільм протилежної думки.

Але, як каже арабське прислів’я, «собаки гавкають, а караван іде далі».

Український нінематограф встав з колін і поступово зводиться на ноги…

А патріотично налаштований український глядач з нетерпінням чекає на вітчизняний історичний блокбастер. Рівня таких шедеврів світового кінематографа, як «Потоп» Єжи Гофмана чи «Хоробре серце» Мела Ґібсона.