Пам’яті Анатолія Лупиноса
Кажуть: «Пішов із життя як жив, – без квартири, прописки, паспорта, грошей». Хтось жартує: «Лупиніс Анатолій – найавторитетніший український злодій у законі».
21 липня розстрільного 1937 р. у с. Новоолександрівка на Донеччині, де проживали його батьки після втечі з сибірського табору, побачив світ Анато́лій (Анатоль) Іванович Лупині́с. У 1941 р. родину виселили до Сибіру, але у дорозі застала звістка про війну і піші батьки повернули на Черкащину, а 4-річний Толя їхав верхи на корові.
Закінчив школу у селі Сатанівка з золотою медаллю, мрія про зірки привела його до Києва, КДУ, кафедра астрономії на фізматі. Перше кохання, яке регулярно «стукало» на Анатолія «куди треба». У жовтні 1956 року, коли радянські танки ввійшли в Будапешт, 19-річний третьокурсник на демонстрації ніс гасло: «Руки геть від вільної Угорщини!» Одержав 6-річний термін за антирадянську агітацію.
Коли після викриття культу особи Сталіна на ХХ з’їзді таборами прокотилися повстання, дві тисячі зеків-повстанців у 7 таборі Дубравлагу обрали 20-літнього Лупиноса головою страйкому. На непокірних кинули танки та авіацію. Закритим судом українця покарали за «антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу» до 10 років ув’язнення. Сидіти довелося у відомому Владимирському централі, де мало хто жив довше двох-трьох років, та у спецтаборі особливого суворого режиму № 10. У 1967 р. від допитів професійних катів українцеві паралізувало ноги (парапарез ніг).
Нарешті А. Лупиніс цілком відбув термін і його на ношах винесли на волю. Батьки отримали 30-літнього сина з діагнозами: виразка шлунка, дистрофія міокарда, камінь нирок, хвороба печінки. По двох роках лікування, виснажливих тренувань зміг рухатися за допомогою милиць і одразу ж вступив на заочний підвідділ економічного факультету Української сільгоспакадемії. Про університети в’язниць останній романтик українського опору говорив: «Це була своєрідна, але ефективна форма освіти, де я отримав набагато більше знань, аніж у будь-якому інституті».
22 травня 1971-ого біля пам’ятника Шевченку прочитав свій вірш «Я бачив, як ґвалтували матір» про долю України. Хоч друзі накинули на Анатолія чужий плащ, вивели за спинами з парку, КДБ провело арешт. Його оголосили божевільним і на 12 років відправили «куди належить»; тримали в Дніпропетровській спецпсихушці, порівняно з якою будь-який табір здавався курортом. Його лікували галоперидолом, трифтазином, тизерцином, сульфозином, провели 40 інсулінових шоків. Тільки після Московської олімпіади ( 1983 р.!) в’язень отримав свободу. Анатолій Лупиніс вижив, але здоров’я трималося на ентузіазмі; лікарі буцегарень кепкували: «Твоїх діагнозів на вісім смертей вистачить!».
А йому треба було жити виховувати дітей, адже дядя Толя звільнив Ольгу і її чотирьох дітей від батька – п’янички, у свої «за 50» породив ще двох синів Іванка та Миколу.
Часи змінювались. Запахло свободою. І Лупиніс почав шукати форми легалізації своєї боротьби. Спочатку був «Зелений світ», потім український «Меморіал», Рух, УМА, УНА, УНА-УНСО, але всі вони були залежними від спонсорів. У 1990 році він організував реєстрацію людей, які вважали себе громадянами окупованої УНР (список на мільйон осіб). Він був у всіх гарячих точках: в Ічкерії, Абхазії, Придністров’ї.
Кажуть, що він легко відкривав двері кабінетів Гейдара Алієва й Едуарда Шеварднадзе, дружив із лідерами Чечні. Посидів у росіян у фільтраційному таборі. Навіть свій день народження 21 липня 1991 р. зустрів у Лук’янівській в’язниці «за організацію дій, що порушують порядок» (мітингів протесту проти підписання союзного договору). Тоді молодь СУМу зробила йому канібальський подарунок: – голову з пам’ятника Леніна, пофарбовану «сріблянкою».
Проголошення незалежності України він зустрів у тюрмі: Після провалу «путчу» справу терміново закрили, і Лупиніс знову на волі.
А «дядю Толю» – політичного авторитета з пожовтілими від нікотину пальцями та нігтями, непереборного кавомана знала вся Україна. Їсти, стригти гриву його треба було заставляти. Як писав Д. Корчинський: «Харчувався кавою та сигаретним димом. За три дні перетворював новий костюм на ганчірку».
Унсовський дід на 60-річчя вибрав подарунок: годинний політ на спортивному літаку з «петлями» та «бочками».
«Він був перехрестям феноменів – козацьке прізвище, українська чутливість, скіфський лик, гайдамацька завзятість, поетична душа». Понад 20 років тюрем і психушек, нерви та паливо підірвали здоров’я Анатоля Лупи носа, він відійшов у 62 роки 5 лютого 2000 року. Похований на Байковому цвинтарі, поряд із побратимами з УНА-УНСО.
Ганна Черкаська
