90 років тому:
7.11.1936 – у Богополі (нині в межах міста Первомайська Миколаївської области) народився Микола Вінграновський – поет, прозаїк, кіноактор, кінорежисер, сценарист, одна зі знакових постатей покоління шістдесятників.
У віці 15–16 років почав писати вірші, брав участь у декількох театральних гуртках. У 1955 році вступив на акторський відділ Київського інституту театрального мистецтва імени Карпенка-Карого. Проте вже через декілька тижнів після початку навчання його помітив Олександр Довженко і запросив продовжити освіту на режисерському курсі московського Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК). Ще будучи студентом, зіграв головну роль рядового Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (1961), створеному за кіноповістю Олександра Довженка. За найкраще виконання чоловічої ролі отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі (за іншими даними у Каннах). Оскільки нагорода була «ворожою» (закордонною), представники КДБ зажадали, щоби він здав її державі. На це актор відповів: «Та вона ж моя, мені її вручили за Ваню Орлюка, українського солдата… Наша вона з Орлюком. І точка!» – а потім додав, що нагороди вже фізично немає, бо вона «у мами в роті». Вінграновський встиг її перетопити на зубні протези для своєї матері, яка жила в селі на Миколаївщині. А сама роль несподівано зробила студента-кінорежисера широко відомим актором.
Довженко по-батьківськи ставився до молодого студента: запрошував до себе додому, цікавився його життям, водночас сварив за куріння цигарок та «дівчат на умі». Через рік після знайомства з Вінграновським Довженко помер, проте навіть такий короткий період спілкування справив неабиякий влив на подальше творче становлення юнака. За спогадами сучасників, перебуваючи в Москві, Вінграновський не намагався пристосуватися до чужого середовища, а вперто розмовляв українською мовою. У листі до товариша Анатолія Добролежі від 13 серпня 1959 року Микола написав: «Жаль, що тебе немає в Москві. Нікого нема, хоч свисни! Нема з ким і поспівати наших пісень, а самому сумовито».
Чужа й холодна Москва не вабила Миколу – серце рвалося до України. Після завершення навчання він повернувся до Києва, де почав працювати режисером на Київській кіностудії художніх фільмів імени Довженка. Тривалий час Вінграновському не було навіть де жити: ночувати доводилося в залі очікування на залізничному вокзалі, а досипати – у трамваї дорогою на кіностудію.
Режисерська праця давала невеликі кошти на прожиття, хоча до роботи він ставився сумлінно. Проте повною мірою реалізувати себе в царині кінорежисури чи кіноакторського мистецтва через винятково вузькі рамки дозволеного диктатом соцреалізму він так і не зміг. Як знакова постать української культури Вінграновський відбувся передусім на письменницькій ниві. Перші вірші опублікував у журналі «Дніпро» у 1957 році, а перша збірка поезій «Атомні прелюди» побачила світ у 1962 році й відразу привернула увагу літературної громадськости, водночас викликавши гостру реакцію офіційної критики.
Трагедія багатьох письменників комуністичної імперії, які не стали в опозицію до радянського режиму й уникнули тюрем та концтаборів, полягала в тому, що вони мусили, приглушивши власне сумління та зламавши гідність вільної людини, «поцілувати пантофлю» чиновника від цензури. Їм доводилося погоджуватися на написання бодай невеликої частини кон’юнктурних, вірнопідданих творів, які маркували їх як лояльних до режиму придворних піїтів. Трагедією українських письменників було й те, що вони мали погоджуватися на подвійний диктат – ідеологічний та національний. І лише небагатьом вдалося піти третім шляхом: не виступаючи відкрито проти ненависного режиму, все ж відстоювати свою виразно національну позицію якісним українським поетичним і прозовим словом.
Чи були у Вінграновського замовні твори? Очевидно, що в тодішніх реаліях всесоюзної тюрми повністю уникнути кон’юнктурних тем було надзвичайно складно. Проте говорити про нього як про письменника, який пішов на компроміс із системою немає достатніх підстав. У літературознавчих оцінках згадуються лише декілька окремих творів, які можна назвати «паровозами» – ідеологічно «правильними» віршами, що давали змогу провести через цензуру решту збірки. Проте навіть в них не було рабського славослів’я компартії чи її вождям – вони радше фокусувалися на оспівуванні праці чи загальнолюдських вимірах. Тож сам факт написання таких творів ще не означає, що вони визначали світогляд і справжнє творче обличчя поета. Вони швидше є «речовим доказом» злочину духовного насильства комуністичного режиму над творчою інтелігенцією.
Високоестетична інтимна й пейзажна лірика Вінграновського була незрозумілою та підозрілою для не надто інтелектуально розвинених радянських чиновників від культури, тож цензурні переслідування стали неминучими. У 1960-х роках його, як і інших поетів-шістдесятників (сам Вінграновський себе шістдесятником не вважав), звинувачували у «формалізмі».
8 квітня 1963 року у сесійній залі Верховної Ради УРСР було організовано республіканську «зустріч» творчої інтелігенції з ідеологічним активом, метою якої було публічно провчити молодих поетів та змусити їх «покаятися» перед системою. Головував тоді сам перший секретар ЦК КПУ Микола Підгорний. Коли Вінграновському дали слово, то він попросив присутніх його не перебивати й замість виправдання прочитав свій вірш «Ні! Цей народ із крові і землі…»:
Я – формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально:
– Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно – дійсний формаліст! [Цитується фрагмент вірша]
Система не пробачила поетові такого зухвальства: його почали систематично цькувати, у пресі почали друкуватися розгромні статті, а самого Вінграновського на деякий час позбавили роботи й можливости друкуватися. На нього писали доноси невсипущі сексоти, його підслуховували, викликали на «профілактичні бесіди» до КДБ. Причому сталося це в той час, коли в нього народився син. Та все ж він продовжував писати й шукати можливости для творчої праці.
У січні 1972 року КДБ розгорнув масштабну операцію «Блок», спрямовану проти українського національно-культурного руху. Було заарештовано Василя Стуса, Івана Світличного та багатьох інших представників української інтелігенції. Вінграновський також перебував у полі зору радянських спецслужб; його навіть схиляли до співпраці з КДБ, однак ці зусилля спецслужбістів виявилися марними. В той період поет уник арешту, і цьому могло посприяти декілька обставин. Він не обіймав жодних керівних посад у Спілці письменників чи інших структурах і ніколи не прагнув кар’єрного зростання. На початку 1970-х років, з посиленням ідеологічного тиску на творчу інтелігенцію, він «втік» у дитячу літературу та анімалістику, а його «космічний» та неоромантичний стиль образів був занадто складним для радянських цензорів. Вони не знали, як підступитися до його поезії, адже там не було прямих антирадянських лозунгів, тому найвище, що могли зробити – кваліфікувати її як «абстрактну». Але, мабуть, не останнім рятівним аргументом була його велика акторська популярність, адже не могли органи кинути за ґрати радянського солдата Івана Орлюка, з яким асоціативно зрісся Микола Вінграновський.
Унаслідок цих цькувань поета з боку влади перший шлюб з Лідією розпався, і Микола Вінграновський залишився сам із маленьким сином Андрієм. Та попри все поет продовжував писати про любов, красу і світло. У 1975 році Микола одружився вдруге – з лікаркою-кардіологом Олександрою Білинкевич, яка походила зі Львова.
У 1984 році Микола Вінграновський став лауреатом Державної премії України імени Тараса Шевченка. Іронія полягала в тому, що комуністична влада раптом почала відчувати, що «земля вислизає з-під ніг», і на міжнародній арені їй важливо було демонструвати відсутність цензури та «процвітання» української культури. Однак разом із тим влада показувала, що схвалює не дорослу чи філософську поезію мистця, а тільки «безпечну» дитячу тематику. Зі свого боку Микола Вінграновський гідно відреагував на спроби влади його «приручити». За тогочасною «традицією» кожен лауреат державної премії мав виступити у ЗМІ з офіційною промовою, в якій обов’язково мав подякувати комуністичній партії та уряду за «турботу» про розквіт мистецтва. Натомість у виступах та інтерв’ю після нагородження поет говорив про Тараса Шевченка, багатство української мови й красу природи. Свого часу у нотатках (опубліковані у 1990 році) він записав слова, які стали своєрідним підсумком його життєвої позиції: «І не вбили мене ні хула, ні хвала, ні хитрі заборони, ні ще хитріші поклоніння, і не став я ідолом, хоч як хотіли мене ним зробити. А залишаюся я живим серцем свого народу».
В часи розпаду СРСР був першим головою українського відділення ПЕН-клубу (1989-1993).
Помер у Києві 26.05.2004 внаслідок тяжкої хвороби. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 49а).
***
Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він – світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі!
Ви чуєте? Це мій народ – як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль
Йому належать звіку і довіку.
У битві доль, політик і систем
Мої набої – у його гарматах.
Я не слуга його, я – син його на чатах,
Я – син зорі його, що з Кобзаря росте.
Я – син його по крові, і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскіпленими душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.
Я – формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально:
– Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно – дійсний формаліст!
Та де вже дінешся, раз мир заколосив
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси
Народу ніколи і плюнуть вам у очі.
Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір’їна в гордих його крилах,
Я – гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!
***
Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
Аби ще жнива – то було б іще…
Але ж ні жнив, і цю любов-лелеку
Не радість вкриваю, а плачем.
Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені.
Бо так вже склалось – не забудь, не збути,
Не призабути навіть уві сні.
Як чорний чай, як чорний чай Цейлону,
Мені це літо впало у лиман…
Цвів молочай. Посічкану солому
Везли з гарману – даленів гарман…
***
Може бути, що мене не буде,
Перебутній час я перебув,
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду.
І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш.
Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш
І на вік і на єдину мить
Біля себе, вічна і всевишня,
Знов научиш жити і любить!
***
Ще під інеєм човен лежав без весла,
Ще не скреснув мороз, далина не воскресла –
З того боку снігів задиміла весна,
Білим димом снігів засиніло за Десну.
Я тебе обнімав, говорив, цілував,
Цілував, говорив, обнімав – обнімаю,
Говорю і цілую – сльозою вже став
З того боку снігів, цього боку немає…
Не минайся мені. Я вже прошу судьбу.
Я вже прошу судьбу – могікан з могіканів –
Я вже човен в снігах. Я в сніги вже гребу.
Лиш Десна молода… молодесенький Канів…
***
Не починайся. Ні з очей,
Ні з губ мені не починайся.
В Холодній Балці сон тече –
Не снись. Не звись. Не називайся.
Труїти душу кожен раз
Я вже не можу – будь я прокляті
Пищать дощі, і води топлять
І душу, і терпіння, й час…
Степліло подихом легким,
Степліло в прикрощах минулих
Тепло заснулої руки,
Тепло щасливих губ заснулих.
***
Дитиноньку мені носить,
Тихо плаче в ночі.
Білий ранок рушник носить,
Витирає очі.
Витирає і не каже,
Що сказати має.
Де присяде, де приляже,
Очі витирає.
Ходять ночі без словечка,
І дні не говорять.
Виллялися з відеречка
Із водою й зорі.
Срібні кроки осокору
Стихли біля тину.
Рости, рости, сину, вгору,
Виростай, мій сину.
***
Стоять сухі кукурудзи,
Й сухе волоття суше просо.
Лелека, мов старий грузин,
По жовтім полю ходить босо.
Лисиця їла – і нема.
Лиш облизнулась в жовтій тиші.
А з хмаренятками у узвишші
Хмарина-мама йде сумна…
Дружина спить, і на столі
Лежать панчохи і в’язання.
І в шибці чорт стоїть до рання.
Зоря і чорт на чорнім тлі.
Щось в тому чорті є від мене.
Щось є для мене в тій зорі.
Лежить дорога у черлене,
І жовта хмара угорі.
***
Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр.
Смолою синьою перекипало літо,
І дихала земля з прив’ялених люцерн,
Прощався з літом джміль, марудив розджмеліто,
Дивився вовком, вовком і літав,
Валив крилом комбайни й елеватор:
Ну як це так, було одне – й забрати?
Було джмеленьке – і забрати раптом,
А я ж то я – один я у літах!..
Це – кавуни! Усі вони такі!
Свої рябі погладжують пузища
І рябо дивляться, рябі, на літаки,
І в літаків пузище – тільки вище!..
Квасоля – ні. Своїм квасольним днем
Мовчить, та в’ється, й вив’ється на плітті…
А кавуни – вони такі здавен:
До літа допадуться і – по літі!
Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр.
Очима синіми вже золотіло літо,
І дихала земля з холонучих люцерн
Притихлим пізнім кавуновим квітом.
Стояв, ходив, лежав осінній щем,
Щеміло серце по усіх усюдах,
І обнімались – при базарі й людях –
До шиї шия – соняшник з конем.
Вірші для дітей
***
Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка,
вузенька, як долоня.
Ця річечка Дніпра
тихенька синя доня,
Маленька донечка
без імені іще.
Вона тече в городі в нас
під кленом,
І наша хата
пахне їй борщем,
Цвіте над нею небо
здоровенно
Солодкими хмаринами
з дощем.
Ця річечка тече
для клена і для мене,
Її й тоді я бачу, коли сплю…
Я річечку оцю в городі в нас
під кленом,
Як тата й маму і як мед,
люблю.
***
Теплий дощик-срібнопад
Вимив наш сьогодні сад.
Попід садом до калюжі
Йде гусак серйозний дуже.
Льоп-люп-ляп
В гусака з-під лап –
При такому ляпі-льопі
Лапи не болять!
***
Розкажу тобі я ще й про те,
Як у зайця вухо не росте,
Як росте у зайця довгий хвіст,
Довгий хвіст від лісу через міст.
Розкажу тобі я про сніги,
Про сніги, що ходять без ноги,
В тих снігах є пісня на губах,
Біла-біла пісня у снігах.
У тій пісні заєць наш сидить,
У тій пісні вухо його спить,
І росте в тій пісні його хвіст,
Довгий хвіст від лісу через міст.
***
До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:
Пропало десь далеко
Все, що косити мав,
Пропало десь далеко.
Не видно вдень-вночі…
І плакав наш лелека
З косою на плечі.
***
Приспало просо просеня,
Й попростувало просо,
Де в ямці спало зайченя
І в сні дивилось косо.
Йому сказало просо: «Спи,
Заплющ косеньке око.
Залізли коники в снопи,
І хмара спить високо.
Заснув у хащі сірий вовк
І лапою укрився.
Твій сірий вовк в воді намок
І спати завовчився.
Заснуло поле і горби,
І на дорозі пустка.
В солодкім сні біля води
Росте твоя капуста.
Заплющ косеньке око й ти,
Підстав під вухо лапку.
Як будеш спать –
будеш рости,
Маленьке зайченятко».
