Не можу ближнього свого… (новела)

“НЕ МОЖУ БЛИЖНЬОГО СВОГО…”
новела
“Прийміть, споживайте, це – тіло моє”
Св. Матвія, 26, 29
Ісус Христос, сидячи одесную Бога, тужно споглядав на Землю. І сум глибокий гніздився у очах Його. Так болюче, страждав Христос кожного тридцять третього року, бо ж саме у тридцять три зазнав Він розп’яття, випивши чашу свою, з якою не побажав розминутися.
Він хотів цим допомогти отим бідним, нещасним людям, створеним за образом і подобою Божою… А чи зменшилося зла на Землі? Чи розквітла згода і любов між народами? Чи стали люди терпимішими одне до одного?
Відповіді на ці риторичні питання Христос не чекав. Ось чому сум і журба полонили, огортали душу Його. І щоб трохи розважити себе, попасав очі свої на ланах і степах України, яку саме підставили під очі Його вродлива блакитна Земля, обертаючись поміж проміння Сонця. Вуста Його шепотіли мовою цієї країни (бо знав Христос усі мови): “Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють, між ярами над ставами верби зеленіють… І все то те, вся країна повита красою, зеленіє, вмивається дрібною росою. Споконвіку вмивається, сонце зустрічає. І нема тому спочину і краю нема…”.
Вуста Ісуса шепотіли одне, але очі Його бачили інше… І крапали сльози із очей Його…

Левко вирішив – ногу не відрубувати… Ні в якому разі… Бачив отих калік безногих, що прикульгали з громадянської… Поляки зовуть таку війну “домова”… Дуже точно бо б’ються свої, родичі, домашняки, однодумці… Убивають не чужих, не загарбників. Свої – своїх… Ближнього свого, якого треба любити… Ага, раніше така війна звалася між-у-собиця… Між -у -собі… У собі.
У ньому, у Левкові, поки що перемогла проста думка — ногу не відрубувати. Народна мудрість на його боці “Була б кістка – м’ясо наросте”… Саме! Саме так!
А він виживе! Виживе! Збереже ту кістку… якщо перетриває — і ще хоч тиждень… А там… Щось буде… Що буде – Левко не знає, але вірить, що виживе… Може, наросте свіжа лобода на місці з’їденої… Може, манна небесна з неба…
Але цей тиждень треба перетривати… Головне – спокій… Різати так, аби жодної краплі крові не пропало. Бо кров – свіжу – навіть свіжу! можна пити. Як пив отой різальник, пам’ятаю… Розчикрижив свиню, зачерпнув з черева кварту – і до дна!
Левко сковтнув слину, розігнав уяву з-перед очей…
Господи, прости його… Кров пити… Але ж мені сьогодні… треба… Тільки не сиру… не сирову…
Усе готово, усе напохваті… Ось дрова… ось плита… грубка… На цього тапчана він ляже…
Вогонь уже палає, каструлька з водою чекає на вогні ні… І ніж – погострений… заточений – лежить на тапчані…
Як тяжко це все готувалося! Бо ж де та сила?! У Куліша була сила — він з’їв своїх дітей… У Івана була сила, бо він з’їв Куліша…
Аж Слісаренко з’їв Івана… Так і на Слісаренка їдець знайшовся…
Тепер на все село – нікого. Поїли одне одного… А я-не можу коюсь іншого. Гріх їсти свого ближнього… Господи, прости. Нащо ти вводиш во іскушеніє?! Во іскусаніє… кусання… За гріхи наші многі навів на нас мор оцей… Але ж вводиш у новий гріх… Чи це не гріх їсти людинятину?
Боже, яка краса навколо! Яке сонечко сяє, який вітерець повіває. І ген по долині білі хатки і садочки зелені… А в кожній пустка. А оцей сморід… котру днину стоїть над селом…
Ну… Ну! Почнемо… Отче наш, іже єси… Що? “їж і їси”?? Може, це ти, Отче наш, їси нас? Їж, їж – ми раби твої, слуги твої… Хліб наш насущний даждь нам днесь… Даждь нам днесь, взявши десь. І не введи нас во іскушеніє”… Ні-ні, я нікого не кусав! Ні Куліша, ні Івана, ні Слісаренка…
А себе можна? Себе… Ніде я не, читав і не чув, що їсти себе – зась. Когось іншого – це канібалізм, людоїдство… гріх… А себе – можна… мабуть… Ніде в Біблії не написано… Хоча… хіба я знаю Біблію?..
Але ж я себе. Людину, хочу врятувати! А це Богоугодне діло. Їдячи, самого себе ж рятую. Роблю добро, наважуючись на зло… але не певний, чи це зло… От коли ближнього свого – то це точно зло…
Ну… Треба починати… ну…
Левко сідає у звичну йогівську позу, склавши ноги перед собою навхрест… поза напівлотоса… Права зверху… Як легко перехрещуються ноги… схудав… Та й литки тої…
Розімнути… розімнути… Оцим поясом треба перев’язати вище коліна… аби кров стримати… Отак ось… Вузол! але ж і тяжко – млось проймає…
Заспокоїтись… спокій… Мені треба спокій… Крове, не течи до ноги, не течи… Бач, кажу не течи, а сам наготував мисочку… Ось тут її треба підставити… Тепер ніж… гострий, ніж… ніжний… Дезинфекція? ДЕ? – ні спирту, ні одеколону…
Слина. Тільки слина… Нема, пересохло у горлі… В роті… Треба слини… Як… отой пив кров свинячу! Випив і сказав: А-а-а!!! Яка смакота!
Від цього спогаду у роті виступила слина… облизати ніж… лезо… На пальці поплювати… Ну… стиснути м’язи литки…
Ніж треться об шкіру – а не ріже… Чом?.. я ж так довго гострив… нема сили… спочину… Ну… Отче наш, іже єси… ну!
А-а! Є… млость пойняла, туман закрив очі…
О, кров… значить… уже… Вздовж литки з різі проступає-сочиться кров. Не боли… не боли! Тепер від країв тої різі зробити донизу… два… тільки шкіру… шкіру, щоб завернути…
Душа стислася… зуби скреготять… Я ж ніколи ще такого не робив… скальпеля б… Є… зачервонилися два надрізи донизу.
Минув туман… тепер задерти шкіру… нігтем за середину, з ножем підрізати… так… підрізаю… віддираю…
Ціла пластинка шкіри знисла донизу… Ось він м’яз… М’ясо… Тепер піддіти пальцями… відслоїти… та що це?.. Ножем? Ножем!
А-а-а… крові більше… капає до мисочки… Запхав пальця… відтягнув… Тепер ножем перетяти… Отак… Туман… туман… перечекати…
А зараз відтягти цей шмат м’яса і різати… ну… ну… вислизає… нігтями тримати… О, які нігті… Ану його… Оце грамів двісті
буде… Та досить… на завтра ще лишити… Яке завтра? Через три дні.. Ну! Ріжу!!!
З кров’ю до мисочки падає кусень…
Левко спертий спиною на стіну… непритомніє…
Щось треба мені зробити… що? А, перев’язати… завернути шкіру… закрити рану… шматину із сорочки білу… запхати до ямки… а цею – перев’язую… обмотати… затиснути… О, Боже мій! Не те… кинути до каструльки – ось що треба… Взяти отак мисочку… донести до каструльки… тяжка! вода кипить… перехилити… Бовтнуло… на лице краплі обпекли…
Рука безсило падає з мискою…
Давай ще в’язати… затиснути… Лягти… повернутися… ноги випростати… забутися… відключитися…
…Свідомість повертається помалу… запах… новий запах… м’яса… то оце так воно пахне… аж різонуло у нутрі… Чи давно кипить?
Чи не пора? Підняти голову… пов’язка червона… це мій колір, моя барва… “Он ведь с нашим знаменем цвета одного…” Скільки крові пропало… можна ж було випити… як отой кровопивець…
Отче наш, прости мене… Не за гріх мій, не за гріх… Прости, що я Тебе поставив у безвихідь… думати, чи гріх Левко зробив, чи не гріх… бо ж Ти такого гріха, мабуть, не знаєш… Я не винен. Господи, прости… Я ж рятую себе для Тебе! Виживу – робитиму добро.
тільки добро… Та й зараз я роблю Добро, бо їм не ближнього свого…
Червоне небо… Боже, це Ти? Які очі печальні у Тебе… Чи Ти справді плачеш? За мною? Наді мною? Я ж не ближнього свого… Я люблю ближнього свого… але не настільки, щоб їсти його… Дві сльозинки з очей Твоїх, Господи, летять до мене… а ні, то не сльозини, то кров Твоя. Господи… Ти говорив апостолам на Таємній вечері: “…пийте, це кров моя”. Це кров Твоя на губах у мене… ні, горять губи… де кварта? Зачерпнути юшки, випити.
Левко сідає, зачерпую квартою з каструльки юшки, але обпікається… гарячково студить, сьорбає, студить, сьорбає, ковтає… Ковток варева іде донизу по малу, як ніби намацує собі дорогу. Забуту дорогу до шлунку… Допив… упав знову… Ось зараз накинуться соки мої на те вариво, вгризуться у нього і роздеруть, розшматують його на атоми… понесуть по тілу… кров мою… Твою, Господи… “ПИЙТЕ З НЕЇ ВСІ, БО ЦЕ КРОВ МОЯ НОВОГО ЗАПОВІТУ, ЩО ЗА БАГАТЬОХ ПРОЛИВАЄТЬСЯ НА ВІДПУЩЕННЯ ГРІХІВ… Чиїх, о, Господи?!
І тут Левкові стало соромно… Чому я так радію? ЧИ Ж НЕ БІЛЬШЕ ВІД ЇЖІ ЖИТТЯ. А ВІД ОДЯГУ ТІЛО? (Матв. 6, 25). А я що роблю…
Душа Левкова ридала, а рука тяглася до кварти, до миски, бо кишки не просто грали марш, а ревіли, вимагаючи їжі, їжі, ЇЖІ!
Непритомність відкинула його худеньке тіло на ліжко…

 

Одна сльоза із очей Божих упала на лице Левка і опритомнила його. Він побачив зовсім близько Христа. Христос над тілом його стояв і говорив:
– Хто руку свою вмочить у миску зо мною…
Левко потягся рукою до каструлі і не зміг дотягнутися…
Тоді Христос витяг паруючу плоть його з окропу і ніби й не була вона гарячуща, поламав її навпіл і поблагословив, і давав Левкові, і говорив:
–  ПРИЙМИ, СПОЖИВАЙ – ЦЕ ТІЛО МОЄ…

Опубліковано Блоги.