«Ми – наймиролюбніша нація в світі!» – лунають гасла лібералів і кретинів

Олег Баган

В Україні триває війна. Кожного дня ворог убиває або важко ранить українських воїнів. Вздовж українських кордонів, від півночі до півдня, суходолом і морем нашу державу оточує добре озброєна й підготовлена армія ворожої країни, яка протягом принаймні п’яти століть ідеологічно переконує свою людність в тому, що українців як націю треба покорити й розчинити в собі, перебравши її культурну й історичну пам’ять. Ця сусідня країна, як ніколи, сьогодні дихає великою ненавистю до України. Союзників у нас мало. Як ніколи, над українською національною ідентичністю та державністю нависла велика, майже смертельна загроза руйнації.

Паралельно в Україні тривають парламентські вибори. Тривають у такому настрої, ніби цієї війни немає й ніякі загрози не нависають над українською нацією. Ми вкотре обираємо до Верховної Ради «державних мужів», які в теорії повинні захистити нашу гідність, свободу і майбутнє. Вкотре ми сподіваємося, що українське суспільно-політичне життя набуде повнокровності, динаміки й потужної ефективності.

Ось під цим кутом зору – захисту української ідентичності і державності – ми й вирішили зробити аналіз програм головних політичних партій, які претендують створити в недалекому майбутньому законодавчу більшість і політичну провідну верству в нашій Верховній Раді.

Як показує соціологія, лідерами парламентських перегонів у всеукраїнських масштабах серед партій є «Слуга народу», «Опозиційна платформа за життя», «Європейська солідарність», ВО «Батьківщина», партія «Голос», ВО «Свобода» («Об’єднані націоналісти»), «Сила і честь», «Громадянська позиція», «Українська стратегія Гройсмана», «Об’єднання «Самопоміч». Не будемо говорити про «Опозиційну платформу – за життя» та її клона – «Опозиційний блок», оскільки це дуже добре відомий українцям набір політиків, які ставлять своєю метою руйнацію української держави й поступову асиміляцію української нації в російському культурному просторі. Це політичне середовище дихає українофобією, хоч і приховує її, й його легко може оцінити кожен свідомий українець, тим більше – в Галичині. До цього середовища впевнено наближається за своїми орієнтаціями та принципами молода партія «Слуга народу» Президента В.Зеленського, яка прикривається крикливою ліберальною риторикою. Тож почнемо аналіз у такій послідовності.

Як і личить для проросійської й ультраліберальної партії, у програмі «Слуги народу» ні слова немає про сучасну війну в Україні (треба думати, що вона, як і неофіційний патрон партії – В.Коломойський, вважає цю війну «внутрішнім громадянським конфліктом»). Що ж, логічно! Проте в програмі партії є аж цілий окремий розділ під назвою «Національна ідентичність і громадянська злагода», в якому є 4-и загальникові пункти, які ні про що конкретно не промовляють. Тож маємо приклад типового пацифістського наступу на свідомість українського громадянства, по-суті, приклад розкладу цього громадянства через відволікання його від насущних націотворчих і державницьких завдань.

Наступна партія – «Європейська солідарність» П.Порошенка. До її честі треба відзначити, що партійна програма містить цілу низку конкретних тез щодо зміцнення обороноздатності України, міжнародної політики, про концепцію націозбереження. Це єдина з ліберальних партій, яка займає якусь принципову позицію в державницькому і націозахисному планах. Тому її ідеологію можна визначити як ліберал-національну. Проте вартує відзначити, що більшість членів цієї партії були втягнуті в державницьке мислення інерційно, оскільки разом із колишнім Президентом України П.Порошенком займали якісь високі державні посади і вимушені були реагувати на воєнні події 2014 – 2019 рр., сформувавши собі певне націозахисне мислення.

Далі маємо ВО «Батьківщина. Відома, «брендова» партія якось кволо реагує на окупацію Донбасу і Криму; пропонує залучити до переговорів з Росією ще Велику Британію й США і розглядати на цих переговорах проблему Криму і Донбасу «в одному пакеті», обіцяє проводити активну політику «для встановлення миру та повернення українських територій» в рамках Ради Європи, ОБСЄ та Європейської Народної партії. І це все. По-перше, такі і подібні плани вже проголошувалися тисячу разів в українському політикумі, вони явно попахують вторинністю. По-друге, в українському суспільстві сформувалася стала недовіра до лідерки партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко через її «бурхливе» минуле, через зв’язки з Росією й особисто із В.Путіним, через теперішні заяви про готовність співпрацювати з проросійською партією «Слуга народу», тож важко повірити, що ця політсила буде щось реально робити, аби обмежити впливи Росії в ситуації з Кримом і Донбасом. Про національну ідентичність в програмі партії не йдеться цілком, хіба що згадується про систему меценатства в культурі, яку треба ввести, й обіцяється через 5 років підняти зарплату працівникам культури «до європейського рівня». Тобто типовий популізм і космополітичний цинізм щодо української питомої проблематики, що загалом закономірно для цієї партії великого капіталу й російсько-малоросійських вершків українського суспільства.

Партія «Голос» Святослава Вакарчука, це дитя українського інфантилізму та примітивізму, також дуже небагато стурбована проблематикою війни на Донбасі і цілком не стурбована українською ідентичністю – про неї ні слова! (Агов, «тверді галичани», чому ж ви так підтримуєте цей проект олігарха В.Пінчука, як пишуть ЗМІ?). Очевидно, що поверхового за своїм політичним мисленням співака і «любителя мас» довго готували до цього масштабного політичного шоу з обману українського виборця. Весь розрахунок було покладено на те, що українське суспільство вкрай пройняте масовою культурою і свідомістю, і тому легко проковтне будь-яку туфту, які йому «впарить» «яскрава команда» популярної серед молоді особи. Партія «Голос», зрозуміло, погрожує Росії у своїй програмі, але, думаємо, Росії від того цілком не страшно. Особливо, якщо подивитися на список «державних мужів», які веде український ліберально-космополітичний «Голос»: переважно приємні юнацькі та дівочі обличчя! Без жодного досвіду політичної боротьби, без розуміння національної проблематики України, без почуття відповідальності за складну етно-політичну ситуацію в країні. Самі «європейські» обіцянки.

Партія «Сила і честь» Ігоря Смешка чомусь також, попри фах розвідника і працівника СБУ у її лідера, не згадує про загрози війни. Напевне, так сказав відомий журналіст Д.Гордон, який є керівником виборчого штабу партії. У своїй програмі «Сила і честь» не бачить особливих загроз з боку Росії, хоча визнає, що існують і «окупація», і «російська агресія». Це вже прогрес, порівняно з іншими ліберальними партіями, які навіть бояться згадувати Росію. Про національну ідентичність в партії «Сила і честь» цілком забули – і це логічно, якщо згадаємо, яким великим шанувальником саме російської культури і совєтської спадщини є той же Д.Гордон. Тож ми знову маємо недобре прихований проросійський політичний проект.

Єдиною партією, яка на перше місце ставить захист української державності й національної ідентичності, є ВО «Свобода». Вона і її найближчі союзники – «Національний корпус», ОУН, «Правий сектор», КУН – є послідовними борцями проти реваншу, який зараз триває в Україні. Об’єднані націоналісти мають на меті розвивати ідеали Революції Гідності, створити союз антиросійських держав, щоб протидіяти імперіалізмові Москви, запровадити режим міжнародного тиску на Росію, розбудувати систему міжнародної співпраці в просторі макрорегіону Міжмор’я, зміцнити українську армію, всебічно підтримувати українську мову і культуру конкретними законодавчими діями тощо. Очевидно, що реалізація цих завдань дасть змогу суттєво зміцнити українську державність.

Ліберальна партія «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка, звісно, має пацифістську риторику (наприклад, пропонує скасування загального призову), хоча й обіцяє якимось дивом перемогти Росію. Головний важіль перемоги – це економіка. (Ну, в такому випадкові така «перемога» розтягнеться для нас на століття!). Про національну ідентичність, як і личить космополітам, в партійній програмі згадано лише побіжно і дуже загальниково. Загалом в ній домінує т.зв. прогресистське мислення, тобто безмежна віра в соціально-економічний прогрес, який, зрозуміло, відкидає на узбіччя історії всякі там «національні традиції» і «мілітаристські плани». В реаліях сьогодення – це типово пораженська стратегія для країни. Зрештою, лідер партії, А.Гриценко, на посаді міністра оборони України в 2005 – 2007 рр. запам’ятався як пораженець і тупий пацифіст, який тільки скорочував і скорочував українські збройні сили.

У програмі «Об’єднання «Самопоміч» є аж цілий підрозділ під назвою «Зміцнити оборогоздатність та захистити Україну», в якому планується організувати командування ЗСУ за стандартами НАТО, виплачувати ветеранам АТО по 100 тис. грн., влити великі інвестиції в оборонну промисловість, словом, груші на вербі обіцяють. Єдине, що вкладається в якусь логіку, це план створення Центрально-Східного європейського військового альянсу, але хто і яким чином буде до нього належати – не пояснюється. Очевидно, що все це написано лише для «відчіпного», бо загальної логіки цей підрозділ не має. Про національну ідентичність забули. Логічно, як для типово космополітичної партії.

Партія «Українська стратегія Гройсмана» обіцяє дуже мало у цікавій для нас сфері: зміцнити боєздатність армії (без конкретики), впровадити заходи кібербезпеки (це цікаве новаторство в нинішній передвиборній агітації!), пришвидшити план вступу до НАТО (а як це можна пришвидшити?). Про національну ідентичність також забули. Логічно, це ж стратегія для Гройсмана Володимира Борисовича, а не для України.

Отже, ми проаналізували політичні плани головних партій, які потенційно можуть створити впливові фракції й коаліції у майбутньому українському парламенті. Як бачите, дві головні проблеми сучасного національного буття українства – національної безпеки і національної ідентичності – перебувають на маргінесі політичних турбот більшості українських політичних сил. І це дуже сумно. Це промовляє про абсолютну дезорієнтованість та хаотизованість українського політикуму, його націленість на примітивний соціальний популізм у час, коли перед самою нацією поставлено виклик життя чи смерті. Без розв’язання цієї кардинальної проблеми – національного зміцнення українства – наше суспільство не зможе надалі ефективно розвиватися, тому всі обіцянки щось там «реформувати» і «вдосконалити» є несвідомим блефом політиканів, а не «продуманою програмою поважних державних мужів», як вони подаються наївному виборцю.

На жаль, пацифістські настрої українських партій відображають ще й ментальні стереотипи найширших верств українського суспільства, яке є глибинно миролюбним і пасивним. Як доводили визначні українські етнопсихологи (Є.Маланюк, Ю.Липа, М.Шлемкевич, О.Кульчицький, І.Мірчук та ін.), характер української нації зламався десь у XIV- XVI ст. внаслідок страшних татарських нападів і погромів з масовими убивствами. Навіть бурхлива козаччина не змогла повноцінно відродити в свідомості і почуттєвості нації масової героїко-лицарської етики. І це видно в історії після Хмельниччини: більшість українського суспільства не хотіла воювати й активно підтримувати войовничі еліти нації. Закономірно, що ця доба закінчилася катастрофою Полтави й уярмленням України Москвою на два століття. Те саме повторилося після 1917 р., після вибуху революції: українська більшість мляво підтримувала воєнні дії, самі провідники революційних подій були або соціал-догматичними кретинами, як В.Винниченко, або ліберальними утопістами, як М.Грушевський; навіть три Військові з’їзди в Києві 1917 р. мали пацифістську риторику (!!!). Закономірний результат цієї революції – цілковита поразка і розгром державності. Сьогодні відкрилося «третє коло» розвою українського пацифізму. Не важко здогадатися, що воно може принести…

Опубліковано Блоги.