Хай не згасне дух Ірини Сеник!

10 літ тому покинула земний світ і полинула до Бога душа однієї з найдостойніших, найвідданіших дочок України – Ірини Сеник. Вона – з когорти тих, кого називаємо Духовними Матерями українства, які
Благ для себе не шукали,
Про власне Бога не просили.
Красу, любов і молоді літа
Вкраїні рідній присвятили.
В борні, у тюрмах і на волі,
В щасливу та лиху годину
Святеє гасло “Бог і Україна”
Плекали, мов свою дитину.

5 - 2“Вона – це зразок отого особливого галицького феномену, коли молоду людину міжвоєнного часу виховували дві великі школи: школа ОУН і школа Митрополита Андрея Шептицького. Й обидві ці школи вживалися в тодішньому галичанинові, як дві природи – корпускулярна і хвильова – в єдиному феномені світла” – так писав про Ірину Сеник Мирослав Маринович, правозахисник і політв’язень совєтських таборів, віце-ректор Українського Католицького Університету.
Оці дві школи та ще родинне джерело справжнього патріотизму зумовили феномен Ірини Сеник як Українки надзвичайної мужності й стійкості, великих талантів і дієздатності.
Їі мають знати, пам’ятати й наслідувати сучасні патріоти України!

Член Організації Українських Націоналістів, довголітній політв’язень, правозахисниця, член Української Гельсінкської групи, медсестра, поетеса, талановита вишивальниця, громадська діячка – такі іпостасі цієї незвичайної жінки, і в усіх них вона – видатна, яскрава.

Народилася Ірина 8 червня 1926 року у Львові в родині колишнього січового стрільця Михайла Сеника. Навчалася в “Рідній школі” ім. Данила Галицького та приватній дівочій гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів “Українського педагогічного товариства”. Ці навчальні заклади ревно плекали високий український дух в обставинах поневолення Галичини Польщею.
На формування світогляду Ірини впливали як свідомі батьки, “Рідна Школа” й професори приватної гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів, так і Церква на чолі з Митрополитом Андреєм Шептицьким, який щиро опікувався українськими навчальними закладами і з яким згодом Ірині пощастило не лише спілкуватися, а й працювати.

У 1939 році Ірина стала членом Юнацтва Організації Українських Націоналістів, а з 1941 року вже була повноправним членом ОУН.
Закінчивши гімназію, вона влаштувалася на працю в митрополичій консисторії УГКЦ, яка діяла під керівництвом Андрея Шептицького.
Одночасно, як член ОУН, працювала в крайовому відділі пропаганди. У рамках організації Ірина зустріла своє перше й палке, але так коротке кохання – Богдана Куницького. Арештований “першими большевиками”, він врятувався з тюрми під час німецького бомбардування та наприкінці 1941 року пішов із похідними групами на Східну Україну, де й поліг у вирі боротьби. Назавжди залишився в її серці й віршах. Писати вірші Ірина почала приблизно з дев’яти років.

У 1944 році Ірина поступила на факультет іноземних мов (англійська філологія) Львівського університету. Однак довго вчитись не довелося.
11 грудня 1945 року Ірина Сеник була заарештована “визволителями” як учасниця національно-визвольного руху. Після порівняно недовгого, але дуже жорстокого слідства, вона засуджена 2.03.1946 року за звинуваченням у “зраді батьківщини” (ст. 54-1 п. “а”, 54-11 КК УРСР) на 10 років таборів, 5 років позбавлення прав і довічне заслання.
Покарання відбувала в таборах Іркутської області (“Озерлаг”, “Ангарлаг”).
У центральній каторжній лікарні їй вимушено зробили операцію, бо мала страшний свищ, який виник від сильних побоїв під час слідства і далі набирався. Після операції вона не могла ходити, її трохи підлікували і знову направили на важкі роботи (лісоповал, шпалозавод, кам’яний кар’єр). На кам’яному кар’єрі камінь зламав їй праву руку, знову була направлена в лікарню. Також мала операцію на перитоніт. Однак інвалідом її вперто не визнали. Про всі ці страждання Ірини Сеник з болем згадує її подруга по неволі Ніна Вірченко.
Страдницька доля випала і всій родині Ірини. У 1944 році була заарештована її сестра Леоніда за участь у визвольному русі. Згодом заарештували батьків і малолітнього брата Романа за те, що були родичами “двох бандиток”.
Після відбуття десяти років таборів Ірина Сеник в 1955 році була етапована на заслання в м. Анджеро-Судженськ Кемеровської області, де провела 13 років. Там було багато українських засланців, там зустрілася з мамою, сестрою й братом. Батько Михайло Сеник пропав безвісти в совєтських казематах.
Перебуваючи на засланні, Ірина заочно закінчила Новокузнецьке медичне училище, отримала диплом з відзнакою, працювала медсестрою в лікарнях. Згодом довелося поїхати до Ленінграду на складну операцію хребта, яку, на щастя, виконав відомий академік Петро Корнєєв, про якого пані Ірина завжди з вдячністю згадувала. Після операції тривалий час пролежала в гіпсі, отримала першу групу інвалідності, але попросила замінити її на другу, щоб мати можливість заробляти на прожиття.
І знову повернулась до “Анжерки”, як називали це невелике шахтарське містечко, де було багато засланців зі Львова.

Лише у вересні 1968 року Ірину Сеник звільнили із заслання, проте із забороною повертатися до рідного Львова. Оселилася в Івано-Франківську, з труднощами влаштувалася на працю операційної сестри в протитуберкульозному диспансері. І включилася в правозахисну діяльність. Встановила контакти з оунівцями та шестидесятниками, спілкувалася з киянками-подругами по ув’язненню Оксаною Мешко і Ніною Вірченко, брала активну участь у виданні підпільного вісника, організованого Вячеславом Чорноволом, допомагала у поширенні самвидаву, спрямованого проти русифікації та національної дискримінації українського народу.
Ірина Сеник увійшла до Івано-Франківської та Львівської груп захисту політв’язнів, подавала скарги й протести на захист Валентина Мороза, Святослава Караванського та ін., збирала кошти на підтримку родин політв’язнів. За нею було встановлено негласний нагляд, почастішали виклики на допити.
У грудні 1969 року вона підписала заяву 16-х колишніх політв’язнів “Знову камерні справи?” на ім’я Голови Президії Верховної ради УРСР, яка спрямовувалась проти практики засудження в ув’язненні. Заява публікувалась в “Українському віснику” № 1 за 1970 рік, транслювалась по радіо “Свобода”.

17 листопада 1972 року Ірина Сеник була вдруге заарештована за звинуваченням у проведенні “антирадянської агітації і пропаганди” (ст. 62 ч. 2 КК УРСР). Звинувачення спиралися, переважно, на вилучені при обшуку матеріали, що висвітлювали кричущі вади й зловживання совєтської системи.
Під час слідства Ірина Сеник вісім діб тримала голодівку, щоб домогтися права писати і вишивати. Писала вірші на клаптиках паперу, а на шматочках полотна вишивала мініатюри на релігійну тематику.
26 січня 1973 року Івано-Франківський обласний суд визнав Ірину Сеник особливо небезпечною рецидивісткою, але, враховуючи інвалідність, засудив на шість років ув’язнення і п’ять років заслання.

Покарання відбувала в Мордовії, у жіночій зоні в селі Барашево Теньгушовського р-ну. Там відмовилася від праці, сказала, що більше не працюватиме, а покарань вже не боїться, бо “страх давно втратила”.
У мордовських таборах Ірина Сеник відбувала покарання з Дарією Гусяк, яка добувала там свій 25-річний термін, та разом із новими ув’язненими – шестидесятниками Ніною Строкатою, Іриною Калинець, Надією Світличною, Стефою Шабатурою, Оксаною Попович та ін.
Спільно брали участь у голодівках, зокрема, на захист Василя Стуса, писали листи і звернення до світової громадськості, звертаючи увагу на “кричущі порушення елементарних прав людини” в СРСР.

Після мордовських таборів у листопаді 1978 року Ірину Сеник повезли на заслання. Брат Ірини клопотав, щоб їй дозволили відбувати заслання разом із ним та матір’ю в Кемеровській обл., проте клопотання не було задоволено. Її завезли в Казахстан, у Талди-Курганську область.
На засланні Ірині Сеник не видали ніяких документів, тож не могла одержувати грошові перекази. Зате одразу ж поставили під нагляд. Працювала вона прибиральницею в готелі. Не зважаючи на прикрі обставини, вона не втрачала своєї активності, спілкувалася з політзасланцем Віктором Рцхіладзе, зі свідомими казахами, листувалася з Борисом Антоненком-Давидовичем, який раніше відбував там заслання. У Казахстані її відвідав колишній політв’язень Василь Дейко з Борислава, з яким після заслання вона одружилася.

У лютому 1979 року Ірина Сеник стала членом Української Гельсінкської Групи. 30 жовтня 1979 р. жінки–члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник звернулися до світової громадськості та людей доброї волі з документом “Ляментація”, в якому повідомляли про численні факти “ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні”.

Звільнили Ірину Сеник 17 серпня 1983 року, проте заборонили працювати за фахом. Оселилася в м. Бориславі Львівської обл., саме це місто розташоване за 101 км від Львова, як було їй приписано. Тут – чергова проблема, створена КДБ: дали вказівку ЗАГСу не реєструвати шлюбу цих двох “запеклих” українських політв’язнів. Однак знайшлася порядна й смілива працівниця, яка пізно ввечері без свідків їх розписала.
Ірина Сеник мала неофіційний нагляд репресивних органів аж до проголошення незалежності України.

З перших днів незалежності України Ірина Сеник, яка в 1991 році була повністю реабілітована, з головою поринула в працю розбудови вільної держави. Здавалось, вона забула про свою інвалідність та різні хвороби…
Вона заснувала Товариство української мови та Українську Гельсінську Спілку (УГС) в Бориславі, вступила до відновленого, який був заборонений совєтською владою, Союзу Українок та очолила місцеве відділення СУ.
У 1993 році Ірина Сеник була запрошена на першу Міжнародну жіночу конференцію “Українка і демократія”, де були присутні представниці українського жіноцтва з багатьох країн світу.
Ніна Вірченко, щира подруга пані Ірини, згадує, як там віддавали шану Ірині Сеник: “Головуюча називала прізвища запрошених до президії, і вони підводилися, виходили вперед і підіймалися на подіум. Та коли прозвучало ім’я Ірини Сеник, вся зала схопилася на ноги, залунали оплески й вітання, в багатьох було видно сльози на очах…”
У 1995 році Ірина Сеник стала співзасновницею Всеукраїнської Ліги Українських Жінок (ВЛУЖ) та була обрана першою головою Львівської обласної організації ВЛУЖ, опрацьовувала структуру організації, своїми цінними вказівками й досвідом сприяла розвитку Ліги.
Пані Ірина намагалася часто бувати у Львові, не раз ночувала у своєї подруги по ув’язненню Богдани Пилипчук. Проте незабаром через важку хворобу чоловіка та проживання в Бориславі вона попросила звільнити її з посади голови обласної організації. Вже рідше мала змогу брати участь у заходах Львівської Ліги, однак працювала в Бориславській організації ВЛУЖ.
У 1998 році Ірина Сеник їздила до м. Рочестер (США) на з’їзд Світової Федерації Українських Жіночих організацій, де її визнано однією зі ста Героїнь Світу.

Однак і в Незалежній Україні, обстоюючи національні ідеали, їй доводилося протистояти антиукраїнським силам, що вона рішуче й відважно робила, хоч іноді траплялося потерпіти за це. Так 26 лютого 2002 року, після її палкого виступу на підтримку виборчого блоку “Наша Україна”, троє невідомих побили й пограбували її.
За свою діяльність пані Ірина була відзначена багатьма нагородами й званнями, зокрема:
Орден Княгині Ольги III ступеня (2005 р.) – за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність;
Орден “За мужність” I ступеня (2006 р.) – за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод;
Заслужений майстер народної творчості України;
Почесна громадянка Борислава і Львова.

В останні роки життя пані Ірина, поховавши чоловіка, сама була прикута хворобою до ліжка. Померла 25 жовтня 2009 року в м. Бориславі.

Ірина Сеник залишила неабияку творчу спадщину: поезії, спогади, твори для дітей, узори для вишивання, зразки сучасного одягу, прикрашеного вишивками, та десятки статей про повстанський і правозахисний рух.
У її поезіях відбилися твердість духу і ніжність почуттів, туга за втраченим, особливо за мамою й сестрою, які померли на засланні, любов до України, зневага до ворогів та віра у світле майбутнє України. Як поетеса Ірина Сеник була почесним членом англійського Пен-клубу.

Пані Ірина надзвичайно любила рідний Львів, але в силу обставин її боротьби, жорстоких репресій і переслідувань лише невелику частину життя провела в ньому. Мріяла повернутися, писала:

А я ще вернуся у Львів
І буду в ньому вічно жити,
Бо там розцвів мій перший спів,
Найпершого кохання квіти.

Там наливався щастям дім,
Як повінню весняні ріки,
Ти, Львове, завше будь моїм,
Бо я твоя навіки.

Та повернулася лише в домовині. Похована Ірина Сеник 27 жовтня 2009 року на полі почесних поховань на Личаківському кладовищі у Львові. Величавим і велелюдним був її похорон, а сама вона залишилась еталоном героїчності й незламності Українок.
Дай, Боже, щоб дух цієї Героїні завжди витав над Україною, щоб наступні покоління були здатні наслідувати її приклад натхненного служіння Богові й Україні!