Галицьке Підгір’я: невизнаний регіон і його значення

Олег Баган

В Україні історично склалися десятки регіонів, по-українськи – країв, які мають свої виразні географічні, етнографічні, культурно-ментальні, соціальні ознаки. Хоча умови тривалого перебування нашої країни під владою чужих імперій об’єктивно не сприяли витворенню окремих регіонів із яскравими характеристиками, як це було в більшості країн Європи. На жаль, в сучасних українців немає глибокої свідомості про сутності історичних країв, регіонально особливості не враховувалися й проектантами нового адміністративно-територіального поділу України. Натомість регіональний устрій кожної країни сприяє органічному, гармонійному, прагматичнішому її розвитку. Наприклад, Франція, без сумніву, досвідчена держава, після двох століть поділу на департаменти, що були створені під час Революції кінця XVIIIст. з метою зламати «застарілі» регіональні традиції, чомусь повернулася до ідеї відродження давніх провінцій з їхніми культурно-ментальними особливостями. Виявилося, що історично визначені регіони продуктивніше, ефективніше, вмотивованіше можуть включатися в процеси соціального, технологічного, інформаційно-телекомунікаційного, економічного розвитку, ритміку яких задає Європейський Союз.

Першим теоретиком регіоналістського розвитку Європи був визначний швейцарський мислитель ХХ ст. Дені де Ружмон (1906 – 1985), автор знакових праць «Кохання і західна культура» (укр.. перекл.: Львів: Літопис, 2000), «Європа у грі», «Шанс Європи», «Відкритий лист до європейців» (укр.. перекл.: Львів: Літопис, 1998), «Швейцарія, або Історія щасливого народу» та ін.Він переконував, що регіони є своєрідними “запобіжниками” проти диктатури сильної влади і державного централізму, оскільки ментально налаштовують людину на збереження своїх прадавніх традицій і відстоювання їх перед уніфікаторською політикою центральної влади; вони бережуть органічну культуру протилежну до масовістської та вульгарної культури великих міст; вони виховують в людині почуття власної гідності, вчать любити все рідне, з любов’ю ставитися до природи як осереддя всього прекрасного і гармонійного. Мудрець доводив, що на регіональному рівні людям легше згуртовуватися заради певної високої мети, між окремими регіонами можуть встановлюватися ефективніші зв’язки, аніж між державами, цілі яких залежать від інтересів централістської бюрократії. Зразком ідеально сформованої держави він вважав Швейцарію, найдемократичнішу і найгармонійнішу країну Європи, яка плекала ідеали регіоналізму ще від Середньовіччя. В такій країні, щоб упровадити якусь ініціативу, людям не потрібно пробиватися крізь загати бюрократизму в столиці, а вартує зосередитися лише на узгодженні зусиль в краю і пропонувати свої ідеї розвитку на національному рівні.

Саме ці ідеї Д. де Ружмона та його однодумців лягли в основу розвитку Європейського Союзу після Другої світової війни. Зараз вони є тим дивовижним стимулом, який рухає більшістю суспільно-політичних, господарських, культурних, управлінських успіхів цього політичного об’єднання. Тож ми спробуємо пороздумувати на цю тему на прикладі одного малоувиразненого галицького регіону.

Галицьке Підгір’я належить до «загублених» країв України, оскільки його зрідка виділяють в номенклатурі українських регіонів. Прийнято говорити щодо Галичини про Гуцульщину, Бойківщину, Лемківщину, Західне Поділля, Опілля, Надсяння, Холмщину, меншою мірою про Розточчя й Побужжя, але цілком зрідка – про Галицьке Підгір’я. На це склалися свої історичні й культурні причини, однак, що Галицьке Підгір’я має свій колорит і своє суспільне звучання – про це промовляють об’єктивніфакти. Це ми й спробуємо довести на основі наукових положень.

Галицьке Підгір’я, або просто Підгір’я, визначається як простір між Карпатами і Дністром. Цей субрегіон (так його визначати коректніше, бо він не має чітких меж) охоплює територію від ріки Сян на заході до рік Лімниця і Бистриця Солотвинська на сході, або від міста Перемишля (нині Польща) до міста Калуша. В етнографічному плані він є перехідною зоною між Бойківщиною й Опіллям. Нинішній адміністративно-територіальний поділ України об’єктивно розділив Велике Галицьке Підгір’я на дві територіальні частини, які розташовані у Львівській обл., в її південній зоні, і в Івано-Франківській обл., в її західній зоні. Відповідно, простір Галицького Підгір’я у Львівській обл. формують Самбірський, Старосамбірський, Дрогобицький, Стрийський р-ни, частково Мостиський, Жидачівський, Миколаївський р-ни, тобто ті їхні терени, що розташовані на правому березі Дністра. На Івано-Франківщині – це Долинський, Рожнятівський і більша частина Калуського району.

За новим адміністративним поділом це Самбірський, Дрогобицький і Стрийський райони на Львівщині та Калуський район на Івано-Франківщині. Об’єктивно за радянський період під впливом різних соціальних та культурних факторів відбулося розрізнення між теренами у цих двох областях, тому вирізнилися Західне і Східне Галицьке Підгір’я. Так традиційно склалося, що Сідне Підгір’я називають Прикарпаттям (ця назва дещо недоречно поширилася навіть на всю Івано-Франківську обл.). Ми будемо в основному говорити про Зaхідне Підгір’я як чіткіше виокремлену зону у Південній Львівщині.

Географічні й етнографічні особливості Галицького Підгір’я ґрунтовно описані й теоретично осмислені в студіях сучасного відомого етнографа Михайла Глушка (Львівський національний університет імені Івана Франка) [Див.: Глушко М. Підгір’я – окрема етнографічна одиниця України // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2013. Випуск 48. С. 299–318 та ін. публікації]. Науковець доводить, що Підгір’я не має чітко визначених, виразних етнографічних ознак, воно окреслюється лише в географічному плані як простір у горбистій місцевості між Карпатами і Дністром. Етнографічно й діалектно воно визначається впливами бойківської, надсянської й опільської народних стихій, це своєрідна перехідна зона між ними.

Історично Галицьке Підгір’я належало спочатку до Перемишльського князівства (Х – ХІ ст.), частково до Звенигородського князівства. Із постанням об’єднаного Галицького князівства у ХІІ ст. його землі увійшли до цього нового адміністративного утворення, яке обєднало весь прикарпатський простір. Теребовльське і Белзьке князівства охоплювали землі Західного Поділля і Південну Волинь, відповідно, і були певною антитезою до Галицького князівства в політичному й соціальному аспектах, хоча й геополітично взаємодіяли з ним.

У час панування Польського королівства й Речі Посполитої на західноукраїнських землях Галицьке Підгір’я було ядром спочатку Руської землі, згодом Руського воєводства, адміністративним центром яких став Львів, а духовним – Галич. Після першого поділу Речі Посполитої у 1772 р. землі субрегіону увійшли до автономного краю – «Королівства Ґаліція і Лодомерія», який невдовзі послужив основою для формування нової української національної ідентичності на західноукраїнських землях, став українським «П’ємонтом».

У кінці ХІХ ст. вперше етнографічні, соціальні, географічні, культурні й ментальні особливості субрегіону Галицьке Підгір’я були описані й частково вивчені Іваном Франком. Примітно, що великий письменник не тільки науково вивчав цей край, а й спробував у своїх художніх творах надати йому символічного звучання, виділяючи його як окремий географічний і культурний простір національного буття, простір, в якому сформувалося своє унікальне українське світовідчуття. Зрештою, він сам вважав себе підгорянином-бойком, і тому глибоко відчував підгірсько-галицьку ментальність.

В поезіях «Підгір’я взимі», «На Підгір’ї села невеселі…», «Привіт», «На пастівнику», «Бубнище», «Ранок на пастівнику» тощо І.Франко зображує край, в якому він народився і виріс, доволі сумним, бідним, сповненим соціальних і класових контрастів. Самі типи підгорян змальовані з великою симпатією, болем і співчуттям. Водночас автор захоплюється підгірською неймовірно буйною, красивою природою, її ландшафтами.

Наприклад, ось як експресивно, з акцентами на неповторність, описує І.Франко підгірський ландшафт у повісті «Boaconstrictor»: «Губичі – досить велике село¸ розложене вздовж річки Тисмениці, на половині дороги між Бориславом і Дрогобичем. На північ від села піднімається високо догори споховаста площа, а на полудне ще вищі горбки переходять у другу високу площу, на котрій шумно пишається невеличкий чотирикутний, самий дубовий лісок Тептюж. Само село розсілося на низькій долині, широкій на яких тисячу кроків, що тягнеться від бориславського Підгір’я геть-геть долі Тисменицею аж до Колодруб, де лучиться з великою Дністровою долиною. Околиця Губич відзначується тою властивою підгірським сторонам красотою, котрій рівної не подиблеш деінде. Не побачиш тут ані острих шпилів височенних Бескидів, ані голих, пошарпаних скал татрянських, ані стрімких вимулистих урвищ задністрянських гір. Тут краєвид у дивній гармонії показує вам чаруючу привабливість і різнородність гірської околиці, і розгонисту ширину та одностайність околиць подільських. Мила, не велична і страшна, а якась домашня, близька серцю розмаїтість барв, предметів, комбінацій, риси все круглі, лагідні, гармонійні, ріки невеличкі, прудкі, чисті, повітря здорове, як у горах, але без тої гірської різкости, котра іноді стає прикрою, – а при тім усім широкий вид на далекі, легко хвилюючі рівнини, на сотні нив, перелісків та людських осель, розкинених то рядами, тоживописними групами, то пестрою шахівницею…» (Франко І. Зібрання творів у 50-ти тт. Т.22. К.: Наукова думка, 1979. С.120).Так, ми бачимо малюнок майже ідеального пейзажу, від якого віє понадчасовою глибиною й довершеною красою.

В оповіданні «Під оборогом» І.Франко з любов’ю називає свій рідний край «благодатним Підгір’ям», а в оповіданні «Ріпник» – «зеленим Підгір’ям».Дуже цікаво зображене Підгір’я в оповіданнях циклу «Борислав», романах «Борислав сміється», «Не спитавши броду», «Перехресні стежки», п’єсі «Украдене щастя», повісті «Великий шум», новелах «Батьківщина» і «Сойчине крило» тощо, де воно виступає краєм, в якому відбуваються великі духовно-культурні й соціальні зіткнення, тривають вперті процеси формування нової нації. Зауважимо, що названі твори – це знакові твори у спадщині письменника, етапні. З цьоговидно, що він, переносячи дії своїх творів в Галицьке Підгір’я, виділяв цей край як особливий, сповнений природної краси, гармонії, суспільної значущості через свої багатства й господарські можливості, його мешканці несуть в собі якусь моральну енергетику й силу, такий, що в ньому відбуваються якісь всенаціонально значущі події і суспільно-культурні тенденції. (Аналіз цих творів під таким кутом зору вимагає окремої студії, тут залишимо лише наукову проблему).

У статті «Етнографічна виставка у Тернополі» І.Франко так пише про Підгір’я: «Паралельно до гірського пасма, заселеного бойками, там, де гори переходять у лагідні пагорби, бачимо тип підгірський, також визначний і разюче відмінний від гірського – це переважно рільники, охочі до ремесла й промислу, працюють в багатьох місцях як гірники, на фабриках, тартаках, солеварних жупах, рухливі й прогресуючі з ходою часу, індивідуалісти в родинному житті, люблять передусім простоту, міцність і чистоту в усьому своєму вбранні, начинні, знаряддях…

Ще менше можна сподіватися належного відображення (на етнографічній виставці – О.Б.) третього з наддністрянських типів – так званих доляків, що живуть у заболочених і підмоклих долинах Верхнього Дністра та його приток від Самбора до Журавна. Цей тип флегматичний, обважнілий, повністю відданий рільництву, менш схильний до промислів і освіти. Довгий, до самої землі, одяг, звичайно полотняний або з білого сукна, тісні й менш охайні від підгірських хати. Типова для гір і Підгір’я господарча будівля – оборіг – тут поступово зникає, його місце займають стіжки й скирти» (І.Франко. Етнографічна виставка у Тернополі» // Франко І. Вибрані твори у 50-ти тт. Т.46. – К.:Наукова думка, 1985. – С.473.).Зауважимо, що «доляками» І.Франко називав, очевидно, ополян, але ніколи не вживав цього терміну, який в його час ще не був у широкому мовно-науковому вжитку.

В іншій своїй статті І.Франко дає ось такий етнопсихологічний «етюд»: «… Не між бойками і гуцулами панує взаємна нехіть і відраза; вона властива є жителям Підгір’я і долів до гірняків – зарівно бойків, як і гуцулів.

На Підгір’ї, а не між гуцулами, постали й пісні та оповідання сатиричні про бойків, в тім числі й ті, котрі приводить д. Охримович і котрі звісні вже були зі збірки Головацького… Пісні сі звісні на всім Підгір’ї…» (Франко І. «Звідки взялася назва «бойки»? // Франко І. Зібрання творів у 50-ти тт. Т.29. – К.:Наукова думка, 1981. – С.411).Отже, з цих етнографічних описів І.Франка ми чітко бачимо, що він виділяв Підгір’я як окремий регіон, бачив його своєрідність, розрізняв три типи етнографічні в підгірському просторі: бойків, підгорян і доляків (ополян). У статті він наголошував, що цей регіон вивчений недостатньо і потребує більше наукової уваги.

І.Франко написав окрему студію «Людові вірування на Підгірю», вміщену для 5-го тому «Етнографічного збірника» (Львів, 1898), в якій уважно аналізував звичаї народу. В цьому ж збірнику була вміщена стаття Ф.Колесси під такою ж назвою «Людові вірування на Підгірю», в якій той розглядав звичаї с. Ходовичі на Стрийщині.

У міжвоєнну добу топонім «Підгір’я» широко увійшов у свідомість мешканців краю. Цим словом часто почали називати, передусім у Стрию, Дрогобичі, Самборі, Перемишлі, різні культурологічні організації, комерційні товариства, спортивні організації тощо. Це засвідчило, що поняття «Підгір’я» і «підгоряни» вкорінилися в ідентичність галичан.

У 1939 р., коли західноукраїнські землі перейшли під владу СРСР, західні терени Галицького Підгір’я стали основою для нової Дрогобицької обл., яка з перервою на період Світової війни проіснувала до 1959 р. Власне, тоді особливо чітко виділилися соціальні й культурні параметри субрегіону. Зросло значення міста Дрогобича, який став вагомим промисловим і культурним центром Західної України, а в кінці 1950-х в ньому розвинувся великий педагогічний інститут (тепер – університет). Натомість після ліквідації Дрогобицької обл. ці особливості Галицького Підгір’я почали відходити на другий план, стиратися.

Галицьке Підгір’я на Львівщині – це в основному історичний простір давнього Перемишльського князівства (Х – ХІ ст.), яке відіграло виняткову роль у формуванні політичної історії Давньої Русі, у плеканні специфічної галицької української національної ідентичності. Зараз м. Перемишль перебуває в адміністративних межах республіки Польща, однак як духовний символ, колишній потужний культурний центр, як ідейно-політична твердиня українства це місто продовжує зберігати величезне значення для сучасної української самосвідомості, двигтіти в почуттєвості нації.

Тепер ми дещо конкретизуємо й розгорнемо наші думки щодо оригінальності та значущості регіону.

У період існування Перемишльського князівства, а потім, від 1154 р., об’єднаного Галицького князівства, просторова лінія між Верхнім Сяном і Середнім Дністром, або між Перемишлем і Галичем, була опорною у функціонуванні цих політичних утворень на західних українських землях. Цей простір, очевидно, за своїм природним і соціальним потенціалом (відсутність великих родючих рівнин і розвинутої інфраструктури великих господарств та значних міст) поступався сусідній Волині. Однак через свою наближеність до кордонів із Угорською і Польською коронами, розташування на перетині торгівельних шляхів, через наявність Карпатського простору, в якому традиційно вирощувалося багато різноманітної худоби (насамперед овець, кіз, волів) як важливого ресурсу в умовах екстенсивного господарювання доби Середньовіччя, Підгір’я було стратегічно важливою зоною розвитку князівства. Гадаємо, раптове піднесення Галича у ХІ ст. поряд із столичними Перемишлем, Звенигородом і Теребовлем, було закономірним виявом потужної соціальної енергетики Підгір’я.

Бурхливий період об’єднаної Галицько-Волинської державиі-імперії у 1199 – 1389 рр. дещо маргіналізував роль Підгір’я з кількох причин: постійні загрози з боку Угорського королівства, яке домагалося галицької корони, жорстокі війни князів із боярською опозицією, яка часами гуртувалася в суттєву фронду до центральної влади, більша доступність галицьких земель для монголо-татарських нападів тощо. Це засвідчив факт перенесення князем Данилом Галицьким столиці на північ, на Волинь, до міста Холма. Та й загалом важливішими містами для цієї держави стали по-новому розбудовані Володимир, Белз, Львів, який виник майже на межі між Волинню і Галичиною. В цьому згодом виявилася велика перевага цього молодого міста, як міста-посередника між регіонами, ширше – між цивілізаціями.

Наступний історичний етап – перебування галицьких земель у складі Польщі, а потім – у складі об’єднаної Речі Посполитої (1389 – 1772) – несподівано повернув більше значення цьому краєві. Тут розквітла поряд із Перемишлем група міст: Кросно, Сянок, Добромиль, Самбір, Дрогобич, Стрий; мегаполісом за тодішніми мірками став Львів, що сумарно підняло урбаністичну вагу всього Руського воєводства – нової адміністративної одиниці польського королівства, яке простягалося від Побужжя на півночі до Покуття на півдні. Цей край належав до найнаселеніших, найрозвинутіших у польській державі. Його значення постійно зростало через наближеність до великого і багатого простору Поділля й Наддніпрянщини, куди масово починають мігрувати галичани в цей час (див. дослідження історика С.Томашівського). За кількістю представників у польському сеймі Руська земля була на чільному місці, тобто це був цілком не маргінес, польська влада усвідомлювала вагу краю. (Загалом це та тема історична, яка потребує кардинального переосмислення)

В умовах нової держави, яка дуже швидко окциденталізувалася (приймала норми і стиль життя розвинутішого Заходу), Підгір’я отримало новий поштовх до розвитку, оскільки виявилося на одному з історичних шляхів постійного доходу ідей і торгівельних потоків із Заходу. Цей шлях означувався столичним Краковом як особливим містом цивілізаційного звучання,вельми значущої тоді Силезії з центром у місті Бреслау (Вроцлаві), особливо розвинутої як центральна земля Священної Римської імперії Чехії і далі – Саксонії з такими розвинутими містами, як Дрезден і Ляйпциґ. Знаменитий галицький історик Степан Томашівський не випадково назвав тодішній Перемишль “Страсбурґом” Східної Європи: підгірський Перемишль був тими “цивілізаційними воротами”, через які проходили головні західні культурні впливи на Русь, як Страсбурґ був воротами із Західної Європи до Середньої (Німеччину в західній науці прийнято називати “Середньою Європою”).

Підтвердженням цього є поява багатої ренесансної латиномовної літератури на галицьких землях, зокрема на Підгір’ї, звідки походили основні автори епохи. Тут назвемо лише кілька імен: Григорій Сяноцький (Стременчук) (1406 – 1472) – філософ-гуманіст, історик, поет, найвідоміший вчений Середньої Європи в свою добу, вихователь дітей магната Яна Тарновського і самого короля Угорщини Матяша Корвіна; Мартин Русин із Журавниці (1422 – 1455) – визначний математик, астролог, лікар, засновник кафедри астрономії в Яґеллонському університеті; Юрій Котермак-Дрогобич (бл. 1450 – 1594) – астроном і лікар, автор першої друкованої книги серед вихідців із Русі; поети Павло Русин з Кросна (1470 – 1517), Григорій Тичинський Рутенець (1510 – 1591), Григорій Чуй-Русин із Самбора (1523 -1573), філософ, літератор і теоретик права Станіслав Оріховський із Перемишля (1513 – 1566). Ці постаті часто інтегруються в польську культуру і самосвідомість, але зберігають свою етнічну ідентичність. Їх вабить висока культура Заходу, яка тоді переповнює польське королівство, вони розвивають візію великої християнської держави, яка здатна протистояти наступові османів із півдня, жвавий обмін ідеями й інформацією, які починаються з винайденням друкарства, що видозмінює обличчя Середньої Європи. Загалом чисельність вихідців із Русі в західних університетах сягає тоді кількох сотень імен, що промовляє про факт формування цілої інтелектуальної верхівки на Україні, яка взялася перетворювати свою країну.

Паралельно галицьке боярство брало активну участь у витворюванні нової польської національної ідеології – республіканізму і федералізму, яка стала одним із найоригінальніших феноменів у Європі тієї доби. Про це свідчать твори Станіслава Оріховського про управління державою, які він адресує самому королеві. У культурі ця ідеологія виразилася в естетичній концепції сарматизмуяк версії синтезу мистецьких стилів Сходу і Заходу.

Так, поволі витворювалися інтелектуальні, моральні й ментальні умови для постання феномену подвійної ідентичностісеред галичан, коли русини одночасно почували себе і православними русинами і громадянами спільної великої держави, майже республіки – Речі Посполитої. Цей феномен подібний до ідеї британства серед шотландців того часу, які, прийнявши владу англійців, моделювали собі нову ідентичність британців – громадян об’єднаної держави-імперії, яка стає у такий спосіб синтезування різних етнічних струменів супердержавою, культурним конгломератом, який здатен до якісно нових і масштабніших цивілізаціних обертів. Щось подібне було і в Хорватії, де соціальні еліти від ХІІ ст. прийняли угорську ідентичність, зберігши свої старі інституції. В усіх цих випадках інтелектуальні еліти переможених народів шукали форми самозбереження, але не егоїстичного (тільки своїх маєтностей), а інституційно-культурного. Тоді надто вже сильно відчувалася перевага польської культури (що ми часто не беремо до уваги, оцінюючи ці історичні події), як і культур англійської та угорської у шотландському та хорватському випадках, тому галицькі боярські роди й міські еліти спробували через засвоєння стилістики цієї якісної культури витворити нову динамікудля власного соціуму.

Тут ми повинні зламати давні укранські стереотипии у погляді й оцінках періоду польського домінування на землях України. Про цю проблему влучно сказав ще глибокий І.Франко, але ми його досі не почули: «Політика Польщі, котра по доконанні політичної унії з Литво-Руссю в Любліні 1569 р. бажала скріпити її ще й унією релігійною, причинилася до розбудження дрімаючих сил руської суспільности для оборони того, що тоді вважалося найвищим, найсвятішим добром – релігії і обряду. Постає багата і повна живого інтересу література полемічна, супроти котрої давніші руські проби полеміки з латинянами, жидами і магометанами являються блідими і несмілими починками. Постання нового літературного язика, невиробленого і макаронічного, та все-таки безмірно ближчого до живої мови люду, ніж давня церковщина, і потреби школи роблять конечними студії над старою мовою церковних книг; постають граматики і словарі, укладені почасти після візантійських, а почасти після латинських взірців (Смотрицький черпав із Доната!). Постають нові роди літератури: силабічні вірші, ритмічні і римовані пісні церковні на взір латинської гімнології і протестантських пісень, далі − релігійні драми, містерії і шкільні драми на духовні, а то й на національно-політичні сюжети, переплетені веселими інтермедіями. Охота до читання, до естетичних зворушень шириться між усіма верствами народу, і тій охоті вдовольняють численні повісті, легенди, апокрифи, апологи, новели, романи і фацеції, що ширяться в рукописах, вдячно принимані зарівно з Заходу, як і зі Сходу, від полудневих слов’ян» [Франко І. [План викладів історії літератури руської. Спеціяльні курси. Мотиви] // Франко І. зібрання творів у 50-ти тт. Т.31. – К.: Наукова думка, 1980. с.42).

І.Франко осмислює кінець ХVІ ст. в українській історії як період Виклику для України, за пізнішою історіософською формулою англійським мислителя А.Дж.Тойнбі в його теорії чергування Викликів і Відповідей як головних стимулів світової історії [ Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. У 2-х тт. / Пер. з англ. В.Шовкуна. – К.: Основи, 1995. – С. 70 – 88)]. Католицизм, польська великодержавницька зверхність, нова міська культура, протестантські релігійні течії, латиномовна культура, гуманізм – були велетенськими викликами для української людини ХVІ ст., яка перед тим, останні два століття мінімум, звикла була жити у доволі закритому, спокійному в інтелектуальному сенсі, традиційно-патріархальному світі квазівізантійщини. Ця людина мала мінімальні науково-реалістичні уявлення про зовнішній світ і природу, не мала виробленої елементарної громадянської свідомості, не вміла сприймати багаті й різноманітні естетичні форми, не дуже розуміла, що таке етнічна солідарність і нетерпимість, слабо орієнтувалася в богословських теоріях, які вже давно, принаймні від ХІ ст., бриніли в західноєвропейській церковній свідомості, не розуміла глибших сенсів релігійних бунтів доби Реформації ХVІ ст. Тепер же, в умовах гігантської новопосталої Речі Посполитої, держави, що простягалася від Балтики до Молдови, від Смоленська до заглибин у чеські й німецькі землі, українська людина раптово побачила навколо себе це вирування нових ідей, настроїв, художніх уподобань, стилів поведінки і це викликало в ній закономірне бажання якось утвердитися у своїй власній гідності й неповторності, якось відповісти на цей наступ, в чомусь зухвалий і руйнівний для неї. Тому сталося духове, емоційне і творче піднесення в українському народі, яке спочатку вилилося в завзяту і яскраву полемічну літературу, а згодом дало багату культуру бароко.

І справді, вже невдовзі саме в Галичині, особливо в Галицькому Підгір’ї формується нова генерація національних працівників, вибухає духовно-культурне відродження із ідеєю відновлення православної традиції, пробудження власних старих культурних та літературних ідей і стилів. Так з’являються такі потужні постаті нової України, як брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Памво Беринда, які започатковують нове богослов’я й українську філологію, Іван Вишенський, Юрій Рогатинець, Захарія Копистенський, які відкривають фазу богословської полеміки з католиками і роблять перші національні акценти, Ісая Копинський, Єлисей Плетенецький, Гаврило Дорофієвич, Тарасій Земка, Йов Борецький, які розбудовують церковні структури, організовують визначні видання, формують нове культурне й політичне мислення. Майже всі вони переїжджають до Києва і створюють там основи для розвою високої української барокової культури, великою мірою користаючи із тих інтелектуально-мистецьких набутків, які вже двигтіли в галицькій культурі в ренесансну добу. Тож теза С.Томашівського про Перемишль як “Страсбурґ Східної Європи” була показовою. Він же узагальнював: «Галичина з її давньою історичною традицією відіграла передову ролю, даючи всім іншим землям ідейний напрям і доставляючи ряд визначних полководців, політиків і письменників» (Томашівський С. Галичина: Політично-історичний нарис з приводу світової війни. – Львів,1915. – 32 с.).

Вершиною громадянського й національного визрівання Галичини можна вважати появу такої величної постаті, як гатьман Петро Конашевич-Сагайдачний, який на початку XVII ст. подав приклад державного мужа і полководця, національного стратега й організатора. Цей уродженець Галицького Підгір’я своїми діями фактично відкриває нову добу в історії України в плані формування її нової еліти – козацької шляхти, яка надалі стане головним чинником української політики. Галичани продовжували до кінця цього століття масово пересилятися на схід, в Придніпров’я, зміцнюючи національний простір (про це свідчать тисячі галицьких імен і прізвищ в документах епохи), останньою його визначною постаттю стає єпископ Львівський і Галицький Йосиф Шумлянський (1644 – 1708), який народився на Підгір’ї, у с. Витвиця (нині Долинський район Івано-Франківської обл.).

І третій історичний етап, в якому виявилася особлива роль українського Галицького Підгір’я – австрійська доба (1772 – 1918). Окрім відомих тем про те, що Австрія принесла на західноукраїнські землі початки політичної свідомості, юридичний захист прав українців-русинів, конституціоналізм, якісні школи й університет, через що поволі почала формуватися українська національна інтелігенція, спочатку священнича, а згодом і світська, вартує додати наступне. Завдяки приєднанню до простору Австрійської імперії Західна Україна, а власне Закарпаття, Галичина й Південна Волинь, увійшла в середньоєвропейську цивілізацію. Це означало, що вона поволі почала звільнятися від візантійських цивілізаційних стереотипів свідомості й ментальності, які століттями плекали інертність національно-культурних процесів, та вбирати в себе нові інтенції: громадянську свідомість, новий урбанізм, синтез західних культурних віянь. Саме через австрійське культурне посередництво сюди прийшли ідеї слов’янського відродження, невдовзі галичани встановили через віденський Barbareum(інститут для священників різних націй) прямі контакти із лідерами панславізму – Й.Добровським, В.Копітаром, К.Запом, П.Шафариком, Я.Колларом, Ф.Палацьким та ін. В Галичині, подібно до Чехії, розвинулася своя культурно-політична теорія австрославізму(фактично центральноєвропейства), яка означала ідейну й суспільну орієнтацію на геополітичну місію, культурно-освітні вартові, цивілізаційну роль Австрії як стратегічно важливої держави Середньої Європи, яка може гарантувати цьому макрорегіонові стабільність і поступ.

Результати австрійського позитивного впливу виявилися доволі швидко. Саме в регіоні Галицького Підгір’я народилися й сформувалися два визначні культурники, які першими застосували староукраїнську мову в науці і письменстві: це Модест (Михайло) Гриневецький (1756 – 1823) – богослов, догматик, архівіст, історик, ректор Львівського університету, який народився в с. Літовиська на Бойківщині, освіту здобув у Перемишлі, викладав у василіанських школах Дрогобича й Лаврова, був ректором Львівського університету, став відомим бібліофілом, автор першої книги українською мовою «Догматика» (1791); та Лука Данькевич (1791 – 1867) – поет і байкар, автор публіцистичних статей у першій галицькій пресі 1840 – 1850-х рр., який народився в с. Орява (Бойківщина), вчився в Стрию і Львові, церковний організатор.

Надалі центром національного відродження в Галичині стає головне місто Підгір’я – Перемишль, де під орудою тамтешнього єпископа Івана Снігурського, який перед тим був деканом богословського факультету у Віденському університеті і там «заразився» ідеями слов’янського відродження, розвивається церковне культурно-освітнє товариство, т. зв. Перемишльський гурток. Саме тут були засновані перші народні школи з українською мовою навчання, дяко-регентська школа, написані перші книжки народною мовою з ідеєю національного відродження авторства Івана Могильницького – «Катезизис», «Граматика» і «Буквар».Усі відомі діячі цього гуртка були уродженцями Галицького Підгір’я: Іван Могильницький (1778 – 1831), народився в с. Улюч біля Перемишля, автор крім названих книг етапної мовознавчої розвідки «Відомість о руськім язиці», яка стала першою академічною студією, що утверджувала самостійність української мови; Іван Снігурський (1784 – 1847), народився в с. Берестяни (Самбірський р-н), Іван Лаврівський (1773 – 1846), професор логіки, етики, метафізики, історії Церкви, богослов’я; народився в с. Терка (Надсяння), Йосиф Левицький (1801 – 1860), педагог, письменник, мовознавець (теж автор «Граматики»), історик, перший вагомий перекладач в Галичині з німецької і польської мов; народився в с. Баранчичі (Самбірщина), Йосиф Лозинський (1807 – 1889), мовознавець і фольклорист, автор знаменитої етнографічної збірки «Руськоє весілє» (1835), яка стала першим маніфестом галицького фольклоризму в дусі романтизму, народився в с. Вірко Велике під Перемишлем. Загалом в Перемишльському гуртку діяло понад десяток культурників.

З цим краєм пов’язане життя й діяльність громадського діяча, першого галицького учасника підпільного революційного руху Михайла Мінчакевича (1808 – 1879), який народився в с. Бережниця Вижня на Сяноччині, та життя і творчість Василя Подолинського (1815 – 1864), який народився в с. Біличах на Старосамбірщині, також учасника революційного демократичного руху, автора першої праці із ідеєю самостійності України «Пересторога» (1848), яка була написана польською мовою.

Друга половина ХІХ ст. – це також історичний період, який дає змогу увиразнити значення Галицького Підгір’я в становленні модерної української культури й суспільності. У цей час ще два міста цього регіону поряд з Перемишлем – Самбір і Стрий – перетворюються на значущі урбаністичні центри з формування української ідентичності, в них здобувають гімназійну освіту й організовують свою громадсько-культурну діяльність десятки представників нової української інтелігенції. На початку ХХ ст. до них приєднується і Дрогобич, соціально стимульований нафтовою лихоманкою Борислава і його капіталами. Дві великі постаті української культури, генетично пов’язані з Галицьким Підгір’ям, стають символами нової доби:це Іван Франко (1856 – 1916) та Андрій Чайковський (1857 – 1929), які, відповідно, визрівали в Дрогобичі і Самборі.Їхній вклад у формування модерної української культури й національної ідентичності важко переоцінити. Якщо згадаємо, що й найбільший галицький письменник наступного покоління – Богдан Лепкий (1872 – 1942) – мав коріння в Підгір’ї, в с. Літиня (Дрогобицький р – н), де й до сьогодні прізвище «Лепкий» зустрічається як унікальне на всю Україну, то збагнемо той духовний поштовх, який дало всій Україні Галицьке Підгіря.

Зрозуміло, що ми не випускаємо з уваги значення для національно-культурного відродження в Галичині двох інших потужних галицьких «географічних трикутників» – Теребовля – Бережани – Тернопіль та Коломия – Снятин – Станіславів, де сформувалися видатні постаті народовського руху 2-ї половини ХІХ ст., від Володимира Навроцького до Юліана Романчука, від Олександра Барвінського до Євгена Олесницького, від Костя Левицького до Кирила Трильовського, від Мелітона Бучинського до Дмитра Вітовського. Однак бачимо чітку лінію підгірського піонерського активізму, який творив вирішальні нурти в історії українства.

У час інтенсивного національного відродження1890 – 1930-х рр. Галицьке Підгір’я відіграло особливу роль у формуванні феномену Галичини як «Галицького П’ємонту»: тут народилися сотні визначних діячів національної справи, культурників і громадських активістів; Перемишльська, Самбірська та Стрийська гімназії особливо успішно формують кадри нової української інтелігенції, свою роль відіграють пресові видання регіону, принаймні Перемишль до 1930-х рр.. залишався вагомим культурним містом Галичини. Для увиразнення картини лише ескізно назвемо кілька імен.

Так народилися у Перемишліабо формувалися і діяли в ньому такі українські патріоти: композитор Михайло Вербицький (1815 – 1870) – композитор, автор музики до національного славня, зачинатель національної музики; Анатоль Вахнянин (1841 – 1908) – провідний народовець, композитор, педагог і журналіст; організатор товариства «Січ» у Відні (1867), співзасновник і перший голова «Просвіти», перший редактор журналу «Правда» (1867 – 1870), співредактор щоденної газети «Діло» (1880 – 1882), засновник хорових товариств «Торбан» і «Боян», співзасновник першої політичної організації в Галичині «Народна Рада» (1885), депутат Віденського парламенту (1894 – 1900), засновник у Львові Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (1903); автор першої галицької опери «Купало» (1870), інших класичних творів; Степан Федак (1861 – 1936) – громадський діяч, адвокат, політик, філантроп; міністр уряду ЗУНР в 1918 р.; засновник «Кружка правників» (1881) – першого об’єднання юристів Галичини, журналу «Часопись правника» (1890); у 1899 р. – один із співзасновників Української національно-демократичної партії; член-засновник Товариства «Дністер» (від 1909 р. – директор), співорганізатор «Центробанку», Ревізійного Союзу Українських Кооперативів, Земельного Банк, банків «Карпатії» і «Українська Щадниця», віце-президент Крайового Банку; Омелян Терлецький (1873 – 1958) – визначний історик, педагог і громадський діяч, дійсний член НТШ, автор новаторських історіософських концепцій в дусі державництва; Степан Рудницький (1877 – 1937) –видатний український географ, картограф і етнограф, академік ВУАН; основоположник фізичної, політичної і військової географії; член НТШ, автор десятків томів праць з різних ділянок географії, геополітики, етнографії тощо (зараз видані 5 томів вибраного);.Іван Брик (1879 – 1947) – філолог-славіст, культуролог, літературознавець, багатолітній голова «Просвіти» у Львові, член НТШ; Костянтин Чехович (1896 – 1987) – філолог-славіст, критик, філософ та ідеолог християнського консерватизму, член НТШ, редактор філологічного журналу «Слово»; Микола Гнатишак (1902 – 1940) – відомий теоретик та історик літератури, критик і культуролог релігійного напрямку.

У Самборі народилися або з ним були пов’язані:Юліан Лаврівський (1819 – 1873) – один з перших лідерів галицьких народовців, політик і культурник, у 1848 р. член «Руського Собору» і «Собору Руських Учених»; був головою «Просвіти» у 1870 – 1873 рр.; Омелян Бачинський (1833 – 1907) – видатний актор, засновник і директор театру «Руська Бесіда» у Львові (1964); посприяв розвиткові театрального мистецтва в Галичині як режисер, актор-педагог, антрепренер; Теофіл Бережницький (1836 – 1895) – правник і громадський діяч; член управи Народного Дому у Львові, Ставропігійського інституту, член «Народної ради»;Юрій Кміт (1872 – 1946) – письменник, етнограф, публіцист, літературознавець; майстер малої прози, перший досліджував етнографію Бойківщини;Степан Томашівський (1875 – 1930) – визначний історик, творець оригінальних історіософських концепцій, публіцист та ідеолог; голова НТШ у 1913 – 1914 рр., член Бойової Управи УСС, організатор стрілецького руху, член УНРади ЗУНР у 1918 – 1919 рр.; радник делегації УНР на Паризькій мирній конференції 1919 – 1921 рр.; редактор часописів «Літопис політики, письменства та мистецтва», «Політика»; Іван Филипчак (1871 – 1945) – письменник, педагог, публіцист, громадський діяч; співзасновник музею «Бойківщина» у Самборі; очолював товариство «Сільський господар»; системно займався краєзнавством; автор популярних прозових творів: «Княгиня Романова» (1927), «За Сян!» (1928), «Будівничий держави» (1930), «Сила волі» (1930), «За вчительським хлібом» (1932), «Лемко Ділер» (1936), «ДмитроДетько» (1938), «Анна Ярославна» (1939) та ін., які стали зразком успішної масової націотворчої літератури; Антін Княжинський (1893 – 1960) – літературознавець, філософ, психолог, громадський діяч; співзасновник музею «Бойківщина» у Самборі; автор ідеологічної студії «Дух нації»;Зенон Тарнавський (1912 – 1962) – письменник, журналіст і театральний діяч; учасник львівської літературної групи «Дванадцятка»; у 1942 – 1944 рр. керівник театру «Веселий Львів» і директор Літературно-мистецького клубу у Львові; тоді ж – співредактор газети «Українські вісті» (Львів).

У Дрогобичі народилися або були пов’язані з ним: Теофіл Грушкевич (1846–1916) – викладач Дрогобицької гімназії, редактор педагогічного журналу «Учитель», активний учасник народовського руху; Олександр Борковський (1841–1921) – перший в Галичині українець на посаді директора гімназії (Дрогобицької), один з лідерів галицьких народовців –організатор і співзасновник «Просвіти» і НТШ, редактор часописів «Зоря», «Батьківщина», «Свобода», «Діло», «Ілюстрованого народного календаря «Просвіти», співзасновник і редактор у перший рік видання «Літературно-наукового вістника» (1897); Іван Боберський (1873 – 1947) – один із засновників українського спорту, педагог і теоретик, політичний і громадський діяч, голова молодіжно-спортивної організації «Сокіл» у 1908 – 1914 рр., редактор молодіжно-спортивного часопису «Вісті з Запорожжа» (1910 – 1914); Володимир Левинський (1880 – 1953) – публіцист, філософ, теоретик соціалістичного руху, політик, редактор журналів «Воля», «Земля і воля», газет «Вперед», «Робітник» (всі – Львів), журналу «Дзвін» (Київ), виступав за самостійність українського соціалістичного руху від російського, першим дав розгорнуту критику комуністичного тоталітаризму; Остап Грицай (1881–1954) – визначний літературознавець і критик, публіцист і перекладач, письменник і педагог; Осип Думин (1893 – 1945) – учасник стрілецького руху, політик, історик-мемуарист, автор «Історія Легіону УСС» (1938), співавтор «Історії українського війська» (1938) та ін.; Лука Луців (1895–1984) – літературний критик і літературознавець, публіцист, громадський діяч, дійсний член НТШ; Михайло Матчак (1895 – 1958) – політичний і культурний діяч, один з чільних засновників УВО, керівник «Український бойовий комітет», який фінансував УВО, півредактор газети УВО «Новий час», співробітник першого націоналістичного часопису «Заграва» (1923), очолював видавництво «Ізмарагд»; загинув від рук НКВД, схоплений у Відні 1947 р.

Зі Стриєм пов’язані або народилися й діяли в його окрузі такі постаті:Микола Устиянович (1811 – 1885) – народився у Миколаєві, довго жив Сколівщині; письменник і громадський діяч; учасник «Руської Трійці», засновник «Галицько-Руської матиці» (1848), один з ініціаторів Собору Руських Учених, редактор «Галичо-руського вістника» (1849 – 1852); Федір Заревич (1835 – 1879) – один з перших народовців у Галичині, редагував журнал «Вечерниці» (1862 – 1863), газету «Русь» (1867); автор низки оповідань в романтично-сентиментальному стилі, зокрема класичного «Хлопська дитина» про національне пробудження галицьких українців; Василь Нагірний (1848 – 1921) – видатний архітектор, чільний організатор та діяч народовського руху, співініціатор страхового товариства «Дністер», «Народної Гостиниці», «Сокола», «Народної торговлі», «Товариства для розвою руської штуки», товариств робітників «Зоря» і «Сила». Був редактором газети «Батьківщина» (1885 – 1890); Олекса Бобикевич (1865 – 1902) – громадський діяч, письменник, педагог; активний учасник народовського руху; Остап Нижанківський (1863 – 1919) – видатний композитор, громадський діяч; засновник першого музичного видавництва «Музикальна бібліотека» (1885), активний організатор музичного життя в Галичині (заснував товариство «Боян» в Бережанах, Львові, Стрию тощо); Олександр Колесса (1967–1945) – видатний літературознавець, перший український компаративіст (студія «Шевченко і Міцкевич» (1894), мовознавець, фольклорист, поет, дійсний член НТШ; Філарет Колесса (1871 – 1947) – видатний фольклорист, етнограф, композитор, музикознавець і літературознавець; дійсний член НТШ; Володимир Бірчак(1881 – 1952)письменник, критик, публіцист, політичний діяч;Іван Мірчук (1891 – 1961) – визначний філософ, культуролог, педагог; брав участь у державницьких структурах ЗУНР; перший ректор УВУ в Мюнхені (від 1945 р.). Протягом 1930 – 1945 рр. був директором Українського наукового інституту в Берліні, тому написав велику кількість праць німецькою мовою; Юліан Охримович (1893 – 1921) – політичний і громадський діяч; редактор молодіжного стрілецького журналу «Шляхи» (1913 – 1914); перший галицький політолог; Євген-Юлій Пеленський (1908 – 1956) – літературний критик, бібліограф, культуролог, громадський діяч; член НТШ; редактор журналу «Дажбог» (1932 – 1934), «Української книги», газети «Краківські вісті» тощо.

Ми обминаємо велику тему – розвиток націоналістичного руху, діяльність ОУН-УПА на західноукраїнських землях – через логічні рамки нашого дослідження. Зауважимо тільки, що Стрийська округа ОУН в підпіллі 1920 – 1930-х рр. була найдієвішою і найчисельнішою, охоплюючи велику частину Галицького Підгір’я, з її членства вийшли такі визначні постаті, як Степан Охримович, Зенон Коссак, Дмитро Грицай, Мирослав Тураш, Степан Бандера, Олекса Гасин та ін. , чиї імена промовляють самі за себе.

Отже, викладений довідковий матеріал дає підстави ствердити, що регіон Галицького Підгір’я у вирішальний період української історії кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. відіграв особливу роль у становленні модерної української ідентичностіі культури, видавши десятки видатних і творчих особистостей, які відчутно вплинули на всеукраїнські культурно-історичні процеси.У цьому умовному «географічному коридорі» між Карпатами і Дністром виникали значущі суспільні тенденції, на яких, наприклад, зміцнилося Галицьке князівство, «заварювалися» оригінальні культурні явища, як ренесансна латиномовна література і культурно-релігійне відродження кінця XVI–початку XVII ст., формувалися виняткові постаті, як Станіслав Оріховський, Памва Беринда, Петро Сагайдачний, Іван Франко, Андрій Чайковський, Степан Федак, Степан Рудницький, Степан Томашівський, Володимир Бірчак, Іван Мірчук, Степан Бандера, які закономірно перебувають у пантеоні національної слави українсьва.

Саме в Галицькому Підгір’ї поступово визріли 5 значних міст – Перемишль, Самбір, Стрий, Дрогобич і Борислав, – які стали центрами творення нової української урбаністичної вітальності й самосвідомості, попри не дуже сприятливі соціально-господарські умови в краю, порівняно з іншими багатшимирегіонами, як Опілля чи Поділля. Тут історично сформувалася самобутня суспільна ментальність, яка пов’язана із специфічною співдією гірського і рівнинного географічного та соціального ландшафтів.

У другій половині ХХ ст. Галицьке Підгір’я пережило період загальної нівеляції своїх культурних і ментальних ознак, що було типовою тенденцією для всього простору СРСР, оскільки комуністична влада не вітала збереження і плекання будь-якої регіональної специфіки. Сьогодні «затертий» регіон певною мірою продовжує виконувати свою роль «станового хребта» для всієї Галичини, зберігаючи своє громадянське й інтелектуальне звучання в просторі України. Сталися й свої втрати та відступи: місто Перемишль залишилося після 1945 р. в межах Польщі і перетворилося на затишне провінційне містечко динамічної держави; зараз соціальну депресію переживає Борислав; втратив свою індустріальну потугу 1960 – 1980-х рр. Дрогобич. Відчутною є депресивність по всьому краю, з якого на заробітки за кордон виїхали десятки тисяч людей (при загальній чисельності бл. 800 тис.)

Новий адміністративно-територіальний поділ з утворенням окремих Самбірського, Дрогобицького і Стрийського районів, можливо, дасть якісь стимули в соціальну вітальність їхніх центральних міст. Однак вирішальним чинником, на нашу думку, буде лише позитивна переміна у парадигмі громадянської свідомості мешканців краю. І тут ми повернемося до думок, з яких починали свою статтю, до глибоких історіософських, культурологічних, соціологічних та політологічних тез Дені де Ружмона. Кожен регіон може вижити в складних умовах, зберегти свою оригінальність, розвинути соціально-господарські інфраструктури тільки за умови живого відчуття власних традицій, власної гідності, власної унікальності, власного права на рішення.

Зрозуміло, щоб розбудити ініціативність регіонів, потрібна кардинальна зміна стосунків центральної влади країни із регіональними. Передусім потрібна зміна ментальних засад соціуму: долання свідомості патерналізму, дріб’язкового опікунства, кланово-корупційних зв’язків. Не може нормально розвиватися держава, в якій успіх кожного найменшого управлінця залежить від його звязків, точніше від його вміння бути вправним холуєм, на вищому рівні управління – у регіональному центрі, у столиці тощо. Тільки через подолання цієї фатальної спадщини совєтчини можливим буде якийсь правдивий поступ. Тільки через широке і повсюдне поширення ідей про роль і значення регіонів держава зможе подолати бюрократизм і централізм, коли люди навчаться вирішувати справи на місцях.

Попри все, навіть зараз, в умовах відносного політичного хаосу, цілком бажаними і можливими були б спільні дії і плани розвитку трьох районів Галицького Підгір’я з метою утворення окремого перспективного регіону в дусі політики регіоналізму Європейського Союзу. Однією зі стратегем цього розвитку мала б стати орієнтація на прадавній шлях цивілізаційних впливів вздовж північних схилів Карпат – через Малопольщу, до Шльонська (Силезії), Чехії і Саксонії. Це є той органічний простір, в якому галицька людина і галицька ментальність почувають себе комфортно й гармонійно. Саме в цьому просторі менеджери і підприємці, науковці і політики із Галицького Підгір’я мали би шукати для себе ті господарські й технологічні інновації, соціальні і культурологічні приклади, які присутні в ньому як форми самоорганізації. Незважаючи на загальне верховне нерозуміння природи і завдань регіонів, лідери Галицького Підгір’я – громадські, владні, інтелектуальні, культурні – мали спробувати здійснити в себе мрію консолідації зусиль краю. Бо тільки реалізовані ініціативи стратегічні, широкі, спільні можуть оживити цей край в нинішній непростій ситуації. І почати можна з найлогічнішого – із наукових конференцій про присутність України в Центральній Європі – політичну, економічну, культурну.

Опубліковано Блоги.