ДО 70-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТА 40-річчя ВІД ДНЯ СМЕРТІ – ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА

ів
«Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.» (В. Івасюк) Василь Симоненко писав: «Живуть століття після смерти – Ті, що роблять те, чого не можна».

Саме ці слова можуть добре послужити епіграфом до статті про Володимира Івасюка – одного з найвидатніших діячів української культури на Гуцульщині. Ця прекрасна земля знана не тільки з своєї чарівної природи. Про велику любов до неї М. Коцюбинський, ще в 1910 р. так писав: «Якби ви знали, який це чудовий, майже казковий закуток, з густо зеленими горами, з гірськими ріками, що вічно шумлять, чистий і свіжий наче вчора народився – одяг, звичаї, весь уклад гуцулів-номадів настільки своєрідний і барвистий, що почуваєш себе перенесеним в якиїсь новий, невідомий світ».  Життям на гуцуйщині захоплювався: Ю. Федькович, О. Кобелянська, В. Стефаник, І. Франко та багато інших. Знаменито записав цю землю і народ на кінострічку, відомий кінорежисер Сергій Параджанов, за повістю М. Коцюбинського п.з. «Тіні забутих предків». Уособленням українця у цьому фільмі знаменито грає талановитий актор Іван Миколайчук. Але, так гуцульщина, як і ціла Україна не лише зворушує і чарує своєю красою, але також захоплює своїм героїзмом, яким прославився наш народ на цій землі. Польська займанщина експлоатувала і складала свої плани супроти нашого народу. Вистарчить для прикладу назвати «Плян знищення Русі», який написав римо-католицький ксіондз Кубаля, ще в 1714 році. Такий самий ксіонд з Краковаі в наш час Ісакович-Залевський поширює яд ненависти проти українців. Нещадили і нещадять українців російські агресори протягом століть, нистили і нистять передову верству населення – русифікували і  дальше русифікують. Врешті найбільш трагічний період в житті украчнського народху, оказався період під комуно-большевицькою окупацієї, де міліони жертв в різний спосіб знищено. На тлі цього періоду слід згадати  в роковини  унікальну історично-легендарну  постать Володимира Івасюка. Він йшов до своєї мети послідовно і залишив по собі феномен в музиці і співі яскравий і незатертий слід.
Володимир Івасюк – композитор, поет, естрадний співак народився 4 березня 1949 р. у Кіцмані Чернівецької області в сім’ї письменника-вчителів Михайла та Софії Івасюків. У 3 роки з цікавістю спостерігав за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 р. Володимир вступив в підготовчий клас філії Чернівецької музичної школи № 1, де впрше оволодів гру на скрипці. 1956 р. поступив у перший клас середньої школи. Вже як учня Володю запрошували грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах та різних концертах. При свому великому талантові, він завжди був скромний і тактовний високо цінував  викладачів, а зопкрема, викладача  по скрипці В. Ю. Візнюка. Маючи 15-років Володимир створив  юнацький вокально-інструментальний ансамбль «Буковина», з яким виступав  по Центральному телебаченню СРСР. Із 1963 р. Володю направляють до Київської музичної школи для обдарованих дітей ім.  М. Лисенка. Однак навчання, виснажлива робота над собою, Вололодимир з огляду на стан здоров’я рішається, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній музичній  школі за класом фортепіано.  Вже у 1964 р. він написав дві пісні: “А мені шістнадцять літ” і “У двадцять літ” і продовжує працювати з ансамблем «Буковина». Удоскналює навчання на скрипці у Черівецькому музичному училищі. В цьому періоді В. Івасюк починає надзвичакно плідну композиторську роботу, появляється гарна пісня  “Колискова” та інші. Його пісні в ансамблю «Буковина» здобувають надзвичайну популярність серед слухачів і цей репертуар стають підготовляти інші колективи. Івасюк відзначається всестороннім талантом, він згодом  успішно, але з великими перебоями опанував професію лікаря, яку з тридом завершив в 1973 р. у Львівському медичному інституті.  Але про це згодом. Приголомшуючою подією в житті Івасюка була ним  опрацьована естрадна пісня «Червона Рута» і «Водограй», які стали віхами в музично-пісенному життя не тільки в Україні, але ці пісні стали популярним шлягером в загально світовому значенні.
Мелодією і ритмом тих пісень, їхньою дотого часу незнаю мовою мелодії Івасюк досяг найвищих вижин не тільки в українському, але і у світовому музичному мистецтві. Їхній репертуар став невід’ємною кращих передач радія і телевізії. Івасюк стає лауреатом Всесоюзних телевізійних  конкутсів «Пісня-71» і «Пісня-72» Про них та про українську пісню, а в тому і про Україну заговорила Европа. З цього приводу у ґабінетах НКВД в Москві заворушилося. Івасюк створив нечуваний перелом в жанро-стильовому української пісні і ім’я своєї нації воскресив її із забуття. Пісні Івасюка стали сильним доказом української високої культури. Івасюку надають творчого натхнення композитори:  Мирослав Скорик та Ігор Поклада. В коротці він стає одним із претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглуздна випадковість – під час прогулянки парком хтось з хлопців закинув картуз на гіпсовий бюст Леніна, усвідомивши крамольність такого вчинку, хлопці лізуть знімати картуза, бюст виявився не закріпленим, “вождь” падає, а хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається “Справа Володимира Івасюка”. Одразу постає питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестату. Батьки зробили все, що могли , щоб син отримав атестат з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства. Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його “справу”, і 31 серпня 1966 р. Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення. Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє, іде працювати слюсарем на завод “Легмаш”. Там Володя створює і веде заводський хор, який невдовзі починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя. Згодом приєдналася до Ансамблю знана  Софія Ротара. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні “Відлітали журавлі” та “Колискова для Оксаночки” й отримує першу премію. Через рік за рекомендацією “Легмашу” Володя вступає в Чернівецький медінститут. Його обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів “Трембіта” та камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати дальше над пісенним репертуаром. Але найбільш полонила “Червона рута”, легендами. Знавці природознавства ствержували, що Рута цвите жовтим суцвіттям. Але буває, що ця квітка один раз на десять років квітне червоно. Багато років  рута жила в легенді на українській землі, чекаючи, щоб хтось з сміливців відкрив її для людствтва.
Одже з цього виникає, що   духовні, мистецькі, національні і культурні скарби, а в тому і скарби пісні хвала нашій українській природі, яка є джерелом н нетільки деколи наших смутків, але твиявом і скарбом нашої пісні. Велика любов Івасюка, його незрівняна духовість стала конструктивним елементом пісні. яка окрилює нас і наші покоління гордістю.  Ше в далекій осені 1970 р. Володимир познайомився з Галею Тарасюк – студенткою філологічного факультету і підготовляв “Пісня буде поміж нас” присвячена їй. Згодом Володимир з дівчиною в дуеті заспівували  “Червону руту” та  ‘’З-над Черемоша й Прута’’ та інші пісні. На  передачі українського телебачення  майстеррно прозвучала “Камертон доброго настрою”. А 13 вересня 1970 р. на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постали ці пісні — перший великий тріумф молодого митця. 1971 р. в Карпатах був знятий перший український музичний фільм “Червона рута”, в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі ‘’Смерічка’’ і “Росинка” та прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. Цього ж року у передачі ЦТ “Алло, ми шукаємо таланти!” звучить нова Володина пісня “Водограй”. Навесні 1972 р. починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств, а невтомно працюючи створює пісні: “Я – твоє крило”, “Два перстені”, “Наче зграї птиць”, “Балада про мальви”. 1972 р. пісню “Водограй” визнано піснею року. 1973 р. Володя закінчує Медичний інститут і вступає в аспірантуру на паталогічну фізіологію. Незабаром його пісню “Балада про дві скрипки” виконала феноменально молода обдарована співачка Софія Ротару (тоді вона вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії за виконання народних молдавських пісень).
Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, які її творчо окрилели як солістку. У 1974 р. Запросили Івасюка з своїм репертуаром на фестивалю естрадної пісні “Сопот” (Польща), де “Водограй” завойовує звання лауреата. Величезний успіх Софії Ротару на Сопотському фестівалю в піснях Івасюка схвалила і визнала багатонаціональмна Европа. Ось, що пише Володі сестра: «Ось які чудеса може створити справжне мистецтво. Дивлячись на свого брата 25-річного лікара і композитора, і радію,як дитина. З Лісної опери йдемо пішки, нам ніби нехочеться, щоб гудіння автобуса і людський гамір розвіювали чи приглушили безконечне лопотіння оплесків майже трьох тисяч незнайомих шанувальников  пісні. Адже  ті оплески – щире визнання обдарованості мого рідного брата,  утвердження краси української пісні у свідомості цілком бесторонних людей.» Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі прозвучала з великою силою  українська пісня, а про Володю дуже багато писала міжнародна преса, яка намагалася друкувати тексти його пісень. У 1974 р. Івасюк стає делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області та студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. 1975 р. він  пише музику до спектаклю за романом О. Гончара “Прапороносці” і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж був знятий фільм “Пісня завжди з нами”, у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. Пише музику до вистави “Мезозойська історія” у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі. Через три роки ціною великих зусиль він поновився у консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У видавництві “Музична Україна” виходить збірка пісень Івасюка “Моя пісня”. 1977 р. Софія Рутару з піснею Володимира “У долі своя весна” перемагає на черговому фестивалі в  “Сопоті”, Володя совісно працює над підготовкою платівки-гіганта. Його люблять і поважать усі, а зокрема дівчата. Радо його пісні виконували Людмила Шкуркіна,, Тетяна Жукова та інші, з якими Володя любив співати навіть пісні з епохи Марусі Чурай «Подай дівчино ручку на прощання», «Ой не ходи Грицю», «Віють вітри віють буйні» та інші. При цій великій популярності Володимиром починають все частіше цікасвитися органи спецслужб. Вони викликають його на розмови, дезорганізують працю композитора, він скаржиться у довірених людей, але нахабство органів набирає з кожним днем все більшу і більшу брутальну агресію. Йому пропонують написати твір про радість життя в радянському союзі, а також секретар парторганізації консерваторії пропонує Володимиру написати заяву про вступ у КПРС, мовляв так йому буде легше. Але громадське життя триває такі пропозхиції не цікавлять композтора. 1978 р. Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня за “Сюїту-варіації для камерного оркестру” та “Баладу про Віктора Хара”. Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо і телебачені. Однак із виставою “Прапороносці” Івасюк не потрапляє в число претендентів на премію Островського. 24 квітня 1979 р. в обід Володі дзвонять, він одягається, йде до консерваторії і більше не повертається… 18 травня 1979 р. тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу підвішеним на дереві: стояв на колінах, язик вирвали з рота, гілки в ранах тіла.
По кількох днях страшна вістка дійшла до батьків, вони вимагали негайно допустити їх до сина однак їм відмовили. А обласний прокурор Б. Антоненко різко відповів «Ми вам єво привезіом і такда сматрітя на нево навет сто лєт». Ця жахлива подія сколихнула смертельно цілим суспільством. Вона протерла очі навіть тим, які до того часу не бачили того підступного злочинного режиму в таких розмірах. Кожен хто поширював і  піднимав престиж української нації немав права на життя. Хоронили В. Іваюка 22 травня 1979 р.Це була небачена досі процесія у Львові, вона викликала національне прозріння. Тим більше що в похороні не брали участі офіціальні тодішні особи. Народ  йшов масово в останню дорогу з своїм улюбленим композитором.Труну з тілом Володимира несли на руках через усе місто, на багатьох обличах стікали сльози.На цвинтарі біля могили пролунали сміливі і болючі прощальні виступи Ростислава Братуня, Романа Кудлика та інших, які відверто оскаржували владу за те, що знищила вона такого талановитого і перспективного митця. Через два місяці Р. Братунь став безробітним, а виступи родини Січків закінчилися ув’язненням батька і сина. Похорон був вповністю політичним протестом і загальною непокорою до окупаційної коминістичної влади. Івасюк своїма піснями будив народ з такою силою з сну, яку спроможна виявити добре озброєна адмія. Пригадаймо в його репертуарі повер 100 прекрасних пісень, ряд творів для камерного оркестру. Він став  лауреатом багатьох фестивалів («Пісня року»  за 1971, 1972,1974, і 1977 у Сопоті тощо). Режим  розголошував найрізнішеі несинітниці щодо загибелі Володимира, в тому вмонтовувано самогубство. В. Івасюк був залюбленик в життя, в людей, в музику, задивлений у майбутнє, ці несинітниці не сприймалися. Недарма ж мав дивовижні очі, яких рідко можна побачити у мужчин Збирався поїхати у Крим – відпочити і там хотів будити до життя кримчан.Остання його пісня була «Я ще не все тобі сказав». Тещо встиг сказати за тридцять своїх літ, ми вдячні йому за дану нам божественну мелодію яка завжди нам нагадує його душевне тепло. Івассюка пісні і мелодії, це весняні струмочки, спів жайворонків їх можна слухати і ними милуватися, їхня свіжість не старіється і не черствіє. Слухаючи ця пісенне мистецтво людина немов наново народжується на світ і хоче у тому світі жити вічно. Івасюк створив запашні квіти, які нев’януть а міняють запашні кольори.
Невжеш люті кати  могли згасити чудотворну свічу і  засмутити світ, викликати сльози, посіяти зневіру  скувати в кайдани радість. Івасюка серед нас живе у своїх мелодіях, бо творці таких мелодій не вмирають.В цей подвійний ювілей Володимира Івасюка, годиться пригадати, що в тому році відзначаємо 30-річчя від дня  вшанування композитора фестивалем “Червоної рути”, який продемонстрував  могутнє й потужне прагнення народу вклонитися своєму улюбленому композиторові. Організаторами  фестивалю був журналіст (а саме Іван Лепша), який на сторінках газети “Молодь України” висунув  пропозицією вшанувати пам’ять загиблого українського генія Володимира Івасюка великим пісенним святом. А місцем його проведення запропоновано Чернівці – місто, де й народилася пісня “Червона рута”. Чиновництво намагалося творити всякі нперешкоди, взяти контроль у свої руки, але організаторам вдалося відстояти свою позицію. І 17 вересня 1989 року на стадіоні “Буковина” відбулося відкриття першого Всеукраїнського фестивалю “Червона рута”. Воно було таким, яким його бачили й планували організатори – з синьо-жовтими прапорами (то був шок для партійних чиновників), з гострим і відвертим виступом Дмитра Павличка, з піснею про Народний Рух Тараса Петрренка. У ефір вийшли Віка Врадій зі знаменитою піснею “За тобою, Морозенку, Україна плаче”, Андрій Миколайчук із “Підпільником Кіндратом”, Андрій Середа з піснею “Суботів” та Андрій Панчишин із піснею про приїзд Горбачова у Львів. Тарас Курчик співав “Віддайте мову”, а Віктор Морозов – про чернівецьку хворобу. Пригадую — тоді ж на стадіоні у Чернівцях, оточеному загонами міліції настроєної не допустити жодної національної символіки, на стадіоні, куди було зігнано тисячі противників свята не вдалося зупинити відважних прогрсивних сил.  Козак на полі підняв синьо-жовтий прапор, вручив малому хлопчикові і з ним під звуки гімну „Ще не вмерла Україна” у виконанні: Василя Жданкіна, Віктора Морозова та д-р Андрія Драча хлопець оббіг по колу стадіон. Тоді ж на трибунах замайорів наш національний прапор піднятий гостею з Одеси акторкою Лідією Данильчук. На неї кинулися посіпаки в цивільному, але прийшли на допомогу Орест Шейка і Олег Микита і відрятували символ наших перемог. У рамках фестивалю відбувся і вечір пам’яті і заслужена шана Володимиру Івасюку та відкриття йому меморіальної дошки. Цим народ  зняв неофіційну заборону на його ім’я і відкрив творчу національну спадщину.
Найбільш коротко, влучно і дотепно про признання В. Івасюка для української культури сказала письменниця Ірина Вільде. Вона так висловилася, що найкращий твір батькові Михайлові Івасюкові вдався, це його син Володимир, був справді його всестотороній талант. Не багато знають, що Володя крім музичного таланту був надзвичайно чудовим художником. Він малював прекрасні портрети близьких і рідних, різні картини і види. Можливо це було до певної міри генетичне в родині, адже з роду Івасюків – Микола Івасюк, автор відомої картини «Вступ Богдана Хмельницького до Києва». Ця картина була прекрасою більшості просвітницьких читальнь в Україні. Від моменту загибелі Володимира Івасюка ця травна серед людей не вигасає і ніколи не вигасне. Після фестивалю «Червоної Рути» з цього часу в основному студенти у великій мірі з діаспори йшли ентузіястично по всій Україні під гаслом «Дзвони» і репертуаром Івасюка пробуджували народ до повноцінного життя. В цей нурт включилися: О. Злотник, Г. Татарченко, Т. Петрненко, А. Демиденко. Я. Яремчук В. Зенкевич Н. Матвієнко та головно; В. Морозов, В. Жданкін А. Панчишин М. Бурмака Тризубій Стас, О. Богомолець та тисячі інших, які силою пісні повертають народові духовне життя. Доречі, я перебуваючи у Львові завжди відвідую могилу Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі, на якій завжди знаходяться  у кожну пору року живі квіти, ці квіти засвідчують що не в’яне пам’ять до Великого композитора титана  української культуру, який піснею прокладав шляхи до душі людства. Минає неублагально час, від того моменту коли Івасюк творив і дарував нам свої музичні твори, в яких ми завжди відчуваємо тривкий зв’язок з ним. Це композитотр, який становить плагетарну рідкість. Піснями Івасюка, українці прокладають шлях до світового мистецтва. У тих піснях стільки ніжності, а в тому і емоційного вогню, образного блиску, чарівної мелодійності, що просто дух захоплює Тому і не дивно, що дехто твердить, що пісні Івасюка  це «рай мистецтва» і заслужений пашпорт України. Перед такою піснею, навіть до певної міри програє література в боротьбі за відновлення рідної мови. Нині в нашій Україні  нелегко. Тяжко всім, але бутьмо горді і пишаймося що ми українці !

Ярослав Стех

Опубліковано Блоги.