До 110-річчя уродин хранителя української пам’яті Григорія Логвина

2

Мистецтво… Воно зачаровує нас силою краси: краси звуків, краси почуттів, краси побаченого. І якщо вже зачарувало людину – то це навіки. Отака вона сила – сила мистецтва. Когось зачарувала таємнича, ніжна, трепетна музика, когось довершена картина, когось прекрасна книга, когось чарівний спів виконавця. Серед уподобань когось зачаровує стиль мови освічених людей, а інших чарує природа будівлі, архітектура. Історія архітектури налічує багато стилів, найпоширеніші з них: романський стиль, готика, ренесанс, бароко, рококо, класицизм, ампір, модерний, конструктивізм. Серед різних архітектурних споруд в Україні будівельним мистецтвом відзначаються храми і окремі замки. Вже за Ярослава Мудрого відкривається наступна сторінка зодчества. З 1037 р. розпочинається будівництво в Києві «града великого». До його ансамблю входили Софійський собор, Золоті Ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі. Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль. За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз – Матір Божа. Ще  до княжого періоду належать і такі шедеври архітектури, як Святоіванівський собор у Хелмі, Спаській монастир поблизу Самбора. Справжні мислителі минулого активно і небезконфліктно обговорювали проблему, якого з мистецтв слід віддати першість. З усією очевидністю можна ствердити, що кожен вид мистецтва  мають багатовікову історію. Але  барометром кожної ділянки мистецтва  є її своєрідність. Наприклад архітектуру називаємо мистецтвом будовляним. Так як пісня, музика, малярство так само і архітектура є пашпортом України. За її допомогою світ пізнає наше мунуле і сучасне. В  цій статті я хочу представити свій спогад про Григорія Логвина,змогу пізнати в Києві і ця зустрі на мене зробила незабутнє враження на ціле життя. Так я як і мої друзі пізнали Григорія Логвіна як діяча, який виступав під назвою  шістдесятників. Всі вони одноголосно, виступали на захист національної  мови і культури, свободи художньої творчості тощо. Формування світогляду Шістдесятників відбувалося під впливом гуманістичної культури Заходу, у своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали тогочасне українське суспільство.
Проти діяльності Шістедесятників із 1963 розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень, насамперед у націоналізмі і заборонено їхню діяльність. Пригадаймо, що до  цього грона Шістедесятників між іншим належали в основному письменники: Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр. Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, кінокритик Роман Корогодський, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Серд вимінених і не вимінених шестидесятників мені якось найбільше запам’ятався Г. Логвін. Шістдесятники протиставляли себе офіційному пануючому радянському догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко,  В. Крищенко, Б.Рогоза, М. Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей. Серед тих визначних діячів одно із передових місць займав феноменальний талант, який в 1999 році експонував свої пам’ятки архітектури в Українському музею  в  Нью-Йорку Григорій Логвін. Дісно це рідкісна людина, що попри всі катаклізми ХХ ст. зумів зберегти найголовніші людські якости і не просто вижити, але знаходив час і можливости на зустрічі і пожиточні розмови з студентами. Ця постать як доктор  мистецтвознавства видав 12 могографій, альбомів, популярних книжок з української середвічної образотворчости. Його кожне видання, як і кожна стаття, а їх опубліковано поверх двіста, не рахуючи газетних- викликувало живе зацікавлення так шанувальників, як і наглядачів та душителів української культури.
Праці та дебати Логвіна, а також його фотовиставки в Україні і за її межами з архітектури і мистецтвознавства, це рідкісний феномен, який попривсі існуючі катаклізми ХХ ст. зумів зберегти найголовніші людські чесноти – і не просто вижити в тоталітарній системі, а й донести до майбутніх поколінь пам’ять про те, що в Україні була своєрідна архітектура і унікальна світового рівня культура. У Логвіна був свій оргінальний феномен, який в край складних умовах умів геніяльно обстоювати українську ідентичність.Був це своєрідний бунтівний «дух часу», який  проявлявся по-різному. У Гругорія Логвіна була надзвичайно висока етична планка, до якої далеко не кожен може досягнути. Він в специфічний спосіб вмів передавати і усвідомлювати русифікаційні процеси, маргіналізацію української культури владою і це викликало ключовий спротив і тільки у нього була ця надприродна здібність таке чинити. Пам’ятаю численні і незабутні зустрічі проф. Логвіном у Володимирському парку в Києві в яких брали участь студенти з Польщі: Теофіль Щирба. Іван Тимчина з дружинами, доречі обох вже серед живих немає. Ірена Рейт, Леонід Бучило, Станко Колесар, Степан Козак, Богдан Ґіль, Микола Мазурек, та ряд інших. Разом з нами в тих зустрічах брали участь аспіранти з Чехословачини: Юрій Бача, Михайло Мольнер, а також нам завжди жичливо симпатизував аспрант з України Ярослав Дзира. На його доробку виховалося не одно  покоління української інтелегенції. Був він обдарований талантом доктор мистецтвознавства. У його доробку 12  монографій, альбомів, популярних книжок з української середньовічної образотворчости. Кожне його видання, як і кожна стаття Г. Логвіна ( а їх опубліковано около 250, не рахуючи газетних), викликають жваве зацікавлення, як шанувальників, так і душителів української культури. Його працю ,,По Україні’’ рецензент Ніколай Воронін назвав ‘’енциклопедією українського мистецтва’’. Його книги ,,Софія Київська’’, ‘’Київ’’,’’Українські Карпати’’, ‘’Чернігів’’,  ‘’Новгород-Северський’’ та інші- зараз після виходу ставали бібліографічною рідкістю.
Пригадаймо цю визначну пость Григорій Логвин народився 9 (22) травня 1910 року в селянській родині на Чигиринщині (село Косівка, тепер Кіровоградської області). 1926 року закінчив семирічну школу, а 1929 року – сільськогосподарську школу, після якої працював головним агротехніком, заступником голови і навіть головою колгоспу. З цією особливістю його біографії пов’язана одна жартівлива загадка, поширена в нашому професійному середовищі: ”Чи знаєте ви, ким був Логвин перед тим, як стати мистецтвознавцем ? – Головою колгоспу !” А й справді, чи багато голів колгоспів стали мистецтвознавцями ? Мабуть, один лише Логвин. Та головування його було недовгим. 1931 року він подався геть із колгоспу. Мабуть, не схотів втілювати ”мудру політику” більшовицької партії щодо винищення українського села й українського хлібороба. У тодішній столиці УСРР Г.Логвин поступив до Харківського художнього інституту. Однієї вищої освіти йому виявилось замало, тож 1936 року він поступає в Московський інститут образотворчих мистецтв. 1941 року він мав дві вищі освіти – як архітектор і як мистецтвознавець. 1 вересня 1941 року Г.Логвина мобілізували до Радянської армії. Служив у навчальному артилерійському полку резерву, далеко в тилу. Але перед тим був відступ з України на Схід під німецькими обстрілами й бомбардуваннями. Дивом лишився живим. Пізніше розповідав, що в один з моментів, коли смерть здавалась неминучою (траса німецького кулемета наближалась до того місця, де він лежав на землі), раптом майнула дивна думка це останні хвилини мого життя. Але пережив і його демобілізували, він приїхав до Києва й пішов працювати архітектором в інститут Діпросільбуд. У ті часи архітектор був найпотрібнішим фахівцем. І справа була не тільки в необхідності відбудови всього, зруйнованого війною. Важливішим було інше – ставлення тодішньої влади до архітектури й архітекторів. Сталін був єдиним з керівників СРСР, хто розумів (по-своєму, звичайно) суспільну важливість архітектури.
У 1946 році Г. Логвин  вступив до аспірантури і назавжди пов’язав себе з історією української архітектури. Темою його кандидатської дисертації визначили архітектуру Святогірського монастиря в с. Зимно на Волині. Мандрівки Волинню (пішки з торбою, як Григорій Сковорода), вивчення пам’яток архітектури, їх обмірювання, фотографування і змальовування зробили свою справу: Григорій Логвин назавжди прикипів до пам’яток архітектури і мистецтва, до історії архітектури й мистецтвознавства. До проектної практики він уже не повертався. З 1947 року і до останніх днів життя Г.Логвин працював науковим співробітником Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування в Києві. Досліджував сотні архітектурних пам’яток по всій Україні. У 1948 році захистив кандидатську дисертацію «Архітектурний комплекс у Зимно». У ній довів, що в 15 ст. в Україні сформувався тип «оборонних церков» і відбулося перенесення дерев’яної конструкції залому в мурування, що мало вирішальне значення для подальшого розвитку української архітектури. У докторській дисертації «Украинское искусство 1240—1540 гг.», яку Григорій Логвін захистив у 1968 році, дослідив становлення та тенденції розвитку українського мистецтва, яке ґрунтувалося на засадах естетики європейського Передвідродження й стало провісником гуманістичного реалістичного мистецтва українського Відродження 16-17 ст.  Він же є автором численних  наукових публікацій, путівників і книг, які ілюстрував власними фотографіями. Досліджував українську архітектуру, малярство, графіку, скульптуру. Особливу увагу приділив українському мистецтву та архітектурі доби бароко, розвитку архітектурно-мистецьких шкіл у 17—18 ст. Остання його праця присвячена Софійському собору в Києві, у ній визначено та проаналізовано особливості почерку майстрів мозаїк і фресок собору, обґрунтовано дату спорудження собору — 1017/1019—1030. Логвин автор та співавтор книг: “Чигирин. Суботів.
Архітектурно-історичний нарис” (1954), “Киево-Печерская лавра” (1958), “Киев” (1960, 1967, 1982), “Украинское искусство Х-ХVІІІ вв.” (1963), “Чернигов. Новгород-Сиверский. Глухов. Путивль” (1965, 1980), “По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятки” (1968), альбом “Софія Київська” (1971; “З глибин. Давня книжкова мініатюра ХІ-ХVІІІ століть” (1974, 1977), “Украинские Карпаты” (1973), “Український середньовічний живопис” (1976), довідник-путівник “Украина и Молдавия” (1982, 1987), “З глибин. Гравюри українських стародруків ХVІ-ХVІІІ ст.” (1990) та ін. Він розділів колективних монографій: “Нариси історії архітектури Української РСР: Дожовтневий період” (1957), “Історія українського мистецтва” в 6 т. (1967, т.2), статтей в УРЕ. Аквареліст, фотограф (всі його книги ілюстровані авторськими фотографіями). Був одним із засновників та організаторів Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, Музею народної архітектури та побуту України в с. Пирогово, а також одним з ініціаторів видання «Історії українського мистецтва (у 6-ти томах). У 1992 році наукова рада Наукового товариства імені Шевченка нагородила його Медаллю ім. М. Грушевського. Він також лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1993), премії Фундації Т. і О. Антоновичів (1996), премії «Визнання» (2000). Григорій Логвін мав чотирьох дітей: дочка Майя (1930) – медик; син Юрій (1939) – графік, письменник; дочка Іраїда (1947) – філолог; дочка Наталія (1956) – історик архітектури. Григорій Логвин був переслідуваний радянською владою, але його рятувала невтомна праця, з якою рахувалася система. Його крилатий афоризм звучав так: ”Архітектура – мундир держави”. Відтак влада шанувала тих, хто цей мундир кроїв. Показово, що репресії 30-х – 50-х років мінімально зачепили архітектурне співтовариство. З 1934 року в Москві діяла Академія архітектури СРСР – найавторитетніша фахова установа. Вона мала свій Український філіал. 18 квітня 1945 року вийшла постанова Раднаркому СРСР № 793 : ”Дозволити Раднаркому УРСР створити Академію архітектури УРСР на базі Українського філіалу Академії архітектури СРСР”. У складі Академії 26 липня 1945 року були створені основні наукові заклади, в тому числі й Інститут аспірантури – для підготовки кадрів архітекторів.
В цьому періоді Григорій Логвін з торбою на плечах здобував свої професійні кваліфікації.
Свою кандидатську працю написав на тему архітектури Святогірського монастиря в с. Зимно на Волині. Мандрував він по Волинню (пішки з торбою, як Григорій Сковорода), вивчав архітектонічні пам’ятоки, їх обмірював  фотографував і обмальовував. Був це шлях Г.Логвіна дослідницький з якого він вже ніколи не повертався. Вже перші опубліковані наукові праці вченого засвідчили його пильний інтерес до визначних, етапних пам’яток української архітектури: Андрівська церква в Києві (1959 р.), ратуша в Бучачі (1959 р.), будинок Мазепи в Чернігові (1959 р.), Києво-Печерська лавра (1958 р.), архітектурний комплекс у Зимно (1950 р.). Остання з перелічених тут праць стала суттєвим внеском у науку. Було доведено, що формування архітектурних типів культово-оборонних споруд відбувалося не в Литві, а в Україні, виявлено генетичний зв’язок конструкцій Троїцької церкви в Зимно з архітектурою Княжої доби й доведено, що трансформація так званого залому з дерев’яного будівництва у муроване відбулася досить рано – ще в XV столітті. Даниною поваги і пам’яті своїй малій батьківщині став нарис 1954 року ”Чигирин і Суботів”, у якому представлені результати перших в історії наукових досліджень гетьманської столиці та резиденції Богдана Хмельницького . Логвін Виступив і доказав науково, що Україна не провінція Росії чи Польщі в архітектурі, а самобутня і суверенна в архітектурному значенні Зрештою, як писав Микола Гоголь, ”архітектура – теж літопис світу: вона промовляє навіть тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази, і коли вже ніщо не нагадує про загиблий народ”. Викликом часу стало створення історії української архітектури. І Г.Логвин виявився серед тих перших хоробрих, котрі взяли на себе цю небезпечну, але дуже важливу місію. Першi спроби студiювати нашу нацiональну архiтектуру датуються другою половиною ХIХ столiття. Iсторики i краєзнавцi, дослідники минулого (архієпископ Фiларет Гумiлевський, М.Арандаренко, інші) призбирували первинний матерiал, ще без систематизацiї, осмислення i побудови наукових концепцiй. Тільки в думках сягали вони у сиву давнину до трепільської культури на українських землях, яка тут жила у 4-5 столітті до нашої ери.  Одже українська земля це ядро, по якому можна пізнати шкаралупу і тіло культури віків минулого.  Неодноразово Логвін говорив, минула архітектура, це фундамет сьогоднішнього дня. Саме в архітектурі знаходяться віхи розвитку нашої минулої цивілізації. І на тих доступних і недоступних окрушинах, що деякі на вічно відійшли від нас, треба і те зникле пізнати і досліджувати й на ньому будувати наше світле майбутнє.
Отже, минуле – це фундамент сьогоднішнього дня. За словами Г. Сковороди ,,наступний весело освітлений день – плід учорашнього’’. Архітектонічні праці Логвіна  принесли великик прогрес в  архiтектурознавчих дослiдженнях. Найвизначніші тогочасні вчені – М.Бiляшiвський, Ю.Сiчинський, Г.Павлуцький, I.Грабар, Ю.Редiн, В. i Д.Щербакiвськi, М.Шумицький, М.Макаренко, К.Широцький, пiзнiше – С.Таранушенко, Ф.Ернст, П.Савицький – вивчали українську архітектуру, доходячи розмаїтих висновкiв. Так зародилося українське архітектурознавство. Показово те, що всі історики українського мистецтва і архітектури, хто дожив до радянської влади чи потрапив їй до рук, були репресовані, – за самостійницькі переконання в архітектурі. М.Грушевський довiв, що i нам, як народовi європейському, личить дотримуватися загальновживаної методи всiх європейських народiв i розглядати пам’ятки мистецтва за територiальним принципом. Iншими словами: все, що збудовано в Українi – то українська архiтектура, незалежно вiд того, хто це все будував.Набутки перших десятирiч ХХ столiття послужили джерелом розвитку українського архiтектурознавства в дiаспорi. Але в підрадянській Україні на всі ці речі було накладено сувору заборону. Науковим доказом є  виданий у США 1956 року двотомник Володимира Січинського ”Історія українського мистецтва: Архітектура”. Тут розглянуто українську архітектуру від античних часів до ХХ століття (нечуваний націоналізм, з точки зору комуністичних правителів, які визнавали українців хіба що з XVI століття). Проти цієї праці  за наказом ВКП (б) видано 1957 р. 1-й том ”Нарисів історії архітектури Української РСР”, підготовлений Інститутом теорії та історії архітектури. В цій праці Г.Логвин написав  розділ ”Архітектура України періоду формування української народності (ХІV – XVII століть). Архітектура доби Гетьманщини (найяскравіша і найоригінальніша сторінка нашої національної архітектури) в ”Нарисах” представлена кількома розділами: ”Архітектура України після возз’єднання України з Росією (друга половина XVII- 70-і роки XVIIІ ст.ст.)” (цей розділ написав старший колега Г.Логвина – П.Юрченко) та ”Дерев’яна архітектура України (XІV-ХІХ ст.ст.)” (автор – Г.Логвин). Г.Логвин у своєму розділі з української позиції виділяє будівництво оборонних та культових споруд.
У 1967-1968 роках в Києві та Москві вийшли дві фундаментальні праці, які на сьогодні лишилися неперевершеними і тому формують своєрідний науковий канон історії архітектури. 2-й том ”Історії українського мистецтва” присвячено добі від занепаду Княжої держави до початків Хмельниччини. Розділ про архітектуру XIV – першої половини XVI століть написав Г.Логвин. Тут вперше архітектура доби, яку раніше називали й називають дотепер литовсько-польською, показана як архітектура українська. У цій праці спостерігається значний поступ у методичних питаннях. Зокрема, вперше так докладно висвітлено питання містобудування, а архітектура мурованих та дерев’яних споруд розглядається в єдності. Щодо архітектурно-містобудівної спадщини України став 4-томний ілюстрований довідник-каталог ”Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР”, виданий у Києві протягом 1983-1986 рр. В ньому зібрані текстові довідки, кресленики і фото понад 2000 пам’яток містобудування і архітектури всіх регіонів України. Г.Логвин був членом редколегії цього видання та науковим редактором 3-го і 4-го томів. Вже за часів незалежності в Санкт-Петербурзі 1993 року було опубліковано фундаментальний багатотомник ”Русское градостроительное искусство”, підготовлений ще в ”застійні” часи. Проте розділи, написані Г.Логвином для 1-го тому ”Древнерусское градостроительство Х – XV веков”, витримали випробування – і випробування часом, і випробування незалежністю. Ці розділи (”Київ – столиця давньоруської держави” і ”Міста ”Руської землі”) можна хоч зараз перекладати українською мовою і публікувати в Україні. Надзвичайним недоліком праць Григорія Логвіна є те, що він був змушуваний за наказом партійних наглядачів друкувати свої  цінні  твори  на російській мові.
Крім численних вимінених і не вимінених праць, які опублікував особисто і у співпраці з іншими Григорій Логвін  за своє довге життя написав і видав чимало надзвичайно цінних публікацій. Серед цих праць вирізняється книжка ”Украинское искусство”, видана в Москві 1963 року – перший за радянської влади авторський нарис історії українського мистецтва від Княжої доби до кінця XVIIІ століття. Згодом, 1968 року, в тій же Москві Г.Логвин захистив докторську дисертацію про українське мистецтво XV- XVI століть. Ще у 1957 р. він також автор розділів «Архітектура України періоду формування української народності (XIV—XVII століть)» та «Дерев’яна архітектура України (XIV—XIX ст.ст.)» у 1-му томі «Нарисів історії архітектури Української РСР». В 1965 році опублікував у газеті Літературна Україна статтю, із закликом створити Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Ідея була підтримана багатьма вченими, митцями й культурними діячами, які утворили ініціативну групу й організували установчий з’їзд Товариства, який відбувся 1966 року. 1967 — автор розділу про архітектуру XIV — першої половини XVI століть в II томі «Історії українського мистецтва». 1868  автор аналогічного розділу до VI тому «Всеобщей истории архитектуры» (Москва). Член редколегії та науковий редактор III і IV томів ілюстрованого довідника-каталога «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР» (Київ: Будівельник, 1983—1986). Редактор і автор вступного слова (разом із М. Бажаном)  до монографії С. Таранушенка «Монументальна дерев’яна архітектура України» (Київ: Будівельник, 1976).
У його науковій діяльності  є вельми прикметна особливість, яка виділяє його серед інших українських мистецтвознавців. Він – один з небагатьох, хто вміє бачити і показати іншим українське мистецтво ”з висоти пташиного польоту”. Більшість його колег все життя опрацьовують якийсь один жанр мистецтва, одну добу чи стиль, одну групу пам’яток, одного майстра, іноді – один твір. Логвин же бачить весь шлях українського мистецтва комплесово, в якій охоплює всесторонно. Своїми науковими працями Логвин давно довів, що він уміє прецизійно, у кращих академічних традиціях вичерпно дослідити одну пам’ятку чи групу пам’яток. Ось деякі основні публікації про нього писали:  Вечерський В.В. Хранитель пам’яті // Старожитності.- 1990. – № 1.- С.6.-  Вечерский В.В. Хранитель традиции // Строительство – 1990.- № 7.- С.24.-. Григорій Логвин – лауреат // Пам’ятки України.- 1993.- № 1-6.- С. 62. Понадто Григорій Логвін зорганізував 18 персональних виставок і був нагороджений  всеукраїнським Фестивалем ,,Тернопільськими театральними вечорами’’ (за виставу «Ромул Великий» Ф. Дюрренматта; 1999), Отримав першу премію на міжнародній виставці «Львівський осінній салон „Високий замок 2000“». А також отримав звання -Заслужений художник України (26 березня 2019) — за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і театрального мистецтва, значні творчі здобутки та високу професійну майстерність. На жаль 7 березня 2001 року на 91 році життя помер Заслужений Патріарх українського мистецтвознавства  Григорій Логвін – доктор мистецтво-знавства, лауреат національної премії України ім. Т.Шевченка, заслужений діяч архітектури України, лауреат премії ім. В.Антоновича, почесний академік Української академії архітектури… Похований 10 березня на Байковому кладовищі в Києві.

Ярослав Стех

 

3

Родина Григорія Никоновича Логвина. Сам він — у другому ряду праворуч. В першому ряду його малолітній син Юрій, майбутній письменник і художник.

 

4

Григорій Никонович Логвин (ліворуч) з відомим музеєзнавцем Іларіоном Свєнціцьким

Опубліковано Блоги.