Битва на річці Калкці – історія на якій сучасна Русь-Україна через 8 століть врешті ставить остаточну крапку
800 років тому:
31.05.1223 – у битві на річці Калка, нині в Донецькій области об’єднане русько-половецьке військо зазнало нищівної поразки від монгольського військового корпусу.
Завойовницькі війни Чингісхана розпочалися з 1207 і за півтора десятка років монголи підкорили Південний Сибір, Північний Китай, Середню Азію, Закавказзя, частину Грузії, вдерлися в Північне Причорномор’я та погромили аланів, а відтак половців, які піддавшись на запевнення монголів про ненапад порушили свій союз з аланами й не підтримали їх у відбитті монгольської навали. На початку 1223 монгольські війська увійшли в Крим, захопили Сурож та знову повернулися в степ і погнали половців на правий берег Дніпра. Як описує літопис «прибігло половців багато в Руську землю» просити захисту зі словами «якщо ви не поможете нам, – то ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». Половецький хан Котян з іншими ханами звернувся по допомогу проти нового ворога до свого зятя галицького князя Мстислава Удатного. Мстислав ініціював з’їзд русько-українських князів у Києві під головуванням трьох «старших» князів: Мстислава Романовича київського, Мстислава Удатного та Мстислава Святославича чернігівського. На раді також були присутні Данило Романович волинський (майбутній король України), Михайло новгород-сіверський та з десяток дрібніших удільних князів. Рада однозгідно вирішила, що краще ворога зустріти на чужій землі (половецькій), аніж на своїй. Також на користь такого рішення зіграло побоювання, що коли половцям не надати допомоги ті можуть приєднатися до монголів і тоді смертельна небезпека загрожуватиме самій Русі. На знак подяки окремі знатні половці навіть прийняли християнство.
Русини зібрали величезне військо, проте воно не мало єдиного командування: дружини удільних князів виконували накази лише свого господаря. На загал було сформовано три незалежні групи: київська на чолі з великим князем київським Мстиславом Романовичем, чернігівсько-смоленська на чолі з чернігівським князем Мстиславом Святославичем і галицько-волинська на чолі з галицьким князем Мстиславом Удатним. Суздальський князь Юрій Всеволодович формально вислав в похід свого племінника ростовського князя Василя Костянтиновича, але той «спізнив» і участи в бою не брав. Місцем збору об’єднаних військ обрано правий берег Дніпра біля острову Хортиця. Неподалік Заруба (10 км від сучасного Трахтемирова на Черкащині) до руських князів прибули монгольські посли з пропозицією не підтримувати половців, бо, мовляв, на Русь вони не мають наміру йти війною. Проте, уже знаючи ціну монгольським запевненням та за намовою половців, послів було вбито. А це, за монгольськими звичаями, означало неминучість війни з Руссю. За декілька днів прибуло друге монгольське посольство, яке виголосило війну Русі, проте цього разу послів відпустили.
Чисельність монголо-татар (татарами або безбожними моавитянами їх названо в руських літописах) оцінюють у 20 тисяч воїнів (за деякими даними до 30 тисяч). Їхня тактика полягала в уникненні прямих фронтальних сутичок, дезорганізації противника нанесенням несподіваних стрімких ударів, вимотування його неперервними нападами та роздроблення на частини. Хани, темники і тисячники не брали безпосередньої участи в сутичці поряд із своїми воїнами, а контролювали перебіг бою з височини, здійснюючи його безперервне керівництво відповідними умовними сигналами (прапорами, димом, звуками труб і барабанів). Стосовно чисельності руського-половецького війська існують доволі великі розбіжности: за одними даними воно складало 80-100 тисяч воїнів, за іншими – 40-45 тисяч. Озброєння князівських дружинників значно перевершувало озброєння монгольських воїнів, проте за чисельністю загони дружинників були не більше декількох сотень чоловік і в об’єднаному війську вони не мали єдиного командування. Натомість більшість вояків були ополченці озброєні сокирами, рогатинами, рідше списами, з невисокою бойовою підготовкою. Половецьке військо складалося з розрізнених загонів окремих ханів, переважно легкої кінноти лучників, без єдиного командування проте з доволі значним військовим досвідом.
Суперництво між великими князями та бажання здобути одноосібну славу переможця, попри значну чисельну перевагу руського війська, стали головною причиною краху військової виправи в степ. Коли біля берегів Дніпра з’явився монгольський роз’їзд Мстислав Удатний з тисячею воїнів перейшов на лівий берег, атакував і розгромив його, вбивши при цьому командувача Ганібека. Окрилене першою маленькою звитягою 23 травня русько-половецьке військо форсувало Дніпро та подалось в степ на пошуки основного монгольського війська. Вісім днів просувалися русичі вглибину степу, зустрічаючи монгольські роз’їзди, які вдаючи втечу, розтягували їхнє військо і заманювали зайти якомога далі. 31 травня військо русичів вийшло на річку Калку, де вдруге розбили передовий загін монголів. На військові раді князі так і не змогли опрацювати спільний план дій, тож кожен князь діяв на власний розсуд. Першими, як свідчить літописець самовільно, через річку переправились галицько-волинська група військ Мстислава Удатного та половецька кіннота. Полки київського князя утримались від переправи та спорудили укріплений табір. Цією неузгодженістю дій русичів вміло скористались монгольські воєноначальники Джебе та Субедей і вирішили прийняти генеральну битву. Спершу волиняни і половці почали тіснити передові монгольські загони й так виглядало, що невдовзі буде отримано чергову перемогу. В цій сутичці Данило Романович отримав поранення в груди, проте не зважав на це і далі завзято йшов до бою. Але коли русичі розтягнулися та порушили стрій підійшли головні сили монголів і першими зім’яли та змусили до втечі половців, які внесли дезорганізацію в лави галицько-волинського війська. Полки Мстислава Удатного та чернігівські частини, що поспіли на допомогу все ж зуміли стримати перший наступ ворога, проте коли підійшли більші сили монгол не встояли й почали втікати. Після цього частина монгольського війська кинулась переслідувати відступаючих, а інша частина розпочала облогу табору київського князя Мстислава Романовича, який три дні успішно тримав оборону. Однак оточені звідусіль русичі сильно потерпали від нестачі води. Натомість монголи, усвідомлюючи, що прямими атаками загине багато їхніх воїнів, вдалися до традиційного засобу – обману: пообіцяли відпустити додому за грошовий викуп. Коли ж обложені вийшли з укріплення ординці вирізали воїнів, а князів та бояр поклали на землю, по них настелили дерев’яний поміст на якому влаштували святковий бенкет і розчавили.
Точних даних про втрати з обох сторін немає. Згідно літописів вціліла лише одна десята частина русько-українського війська (можливо, що літопис перебільшує число втрат). Невідомий навіть точний перелік князів, що загинули в битві. Історики реконструювали 12 імен, літописи подають загальне число 30 вбитих князів. До сьогодні дослідники дискутують про географічне розташування річки Калка та точну дату цієї трагічної для Руси битви. Монголи, втративши в походах чимало вояків, зруйнувавши ще декілька невеликих міст, повернулися в степи Середньої Азії. Для Руси ця битва виявилася фатальною – найперше значно ослабила військову потугу руських князівств, але також зродила в краю непевність і паніку. Але найтрагічніше, що ця показова поразка так нічого й не навчила русько-українських державців і коли через 17 років на нашу землю вдерлася значно потужніша і більш боєздатна монгольська орда Русь знову виявилася практично неготовою протистояти кровожерному війську Батия, онука Чингісхана.
