Свої влада, власність, гідність

70675603_2427669620652294_2936849163276517376_n

З виступу на Всеукраїнському форумі «Совєтська окупація Західної України 1939 р.: погляд через 80 років» у Тернополі.

Що нас зібрало тут у 80 річницю окупації Західної України совєцькими окупантами?

Пам’ять?

Звісно. Адже пам’ять – це основа ідентичності. Бо ідентичність, як твердить Мартін Гайдеггер, – це актуалізація спадщини. Так само, як традиція живе, лише постійно оновлюючись, народ-нація як спільнота колективної пам’яті оберігає минуле, реконструюючи і переінтерпретовуючи його.

Головне, щоби це була наша пам’ять.

Пам’ять про окупацію і жахливий період колонізації. А не вживлений окупантами концепт «визволення» і «братської допомоги».

А ще нас зібрало обґрунтоване занепокоєння, що «визволителі» мають намір прийти знову, вчергове (а у них, без сумніву, такі плани і амбіції є).

Вони вже «визволилизвільнили» від України Крим і активно «звільняютьзачищають» Донбас, і хочуть повернути його антиукраїнським, як камінь на шию плавця.

Тому питання: чи можливе нове «визволення»? не таке вже й гіпотетичне. А те, що Росія ніколи не «завойовує», а лише «надає братню допомогу і звільняє», відомо усім, особливо правдолюбу Ювалу Ною Харарі з його «21 уроком для XXI століття», який, до речі, був серед головних гостей нещодавньої Ялтинської Європейської стратегії Пінчука. Без Ялти і стратегії, зате з провайдерами побудови олігархічної неоколонії.

Відчуваєте усю різнобарвність пост правди? Харірі, для якого в російській версії його бестселера Путін – визволитель Криму, у Пінчука, який разом з іншими олігархами розграбував Україну.

Але повернемося до концепту «визволення» і його інтерпретації та застосування як зброї в умовах путінської геополітичної постправди.

Що ж відбулося у вересні 1939 року і чи можливе повторення цієї історичної драми?

До вересня 1939 року Західна Україна зазнавала наслідків жорсткої польської окупації: жахливої політики денаціоналізації, приниження національної гідності, соціального визиску – усіх жахів окупації.

На Галичині існували давні москвофільські традиції, які, помножені галицькою модою на соціалізм, витворили цілий пласт совєтофільства і совєтофілів. Зрештою, як і зараз, існують «какая разница на каком язикє, чи Львівський джазфест, ето же культура».

Тому були ті, і їх було багато, які совєтів могли очікувати як визволителів від польських окупантів та визискувачів. Але совєцька окупація стала ще жахливішою. І це перший урок. Окупант не буває визволителем. Ніколи. Будь-який окупант, під якими б гаслами і звідки б він не йшов.

Звідки взялися наївні сподівання тоді і звідки беруться зараз, що хтось може нас визволити? Тільки, щоб завоювати. Формула Лесі Українки є аксіомою: «Хто визволиться сам – той вільний буде, хто визволить кого – в неволю візьме».

У парламенті 7 скликання саме в часи розгулу азарівських звільнень, коли щодня в інформаційному просторі лунали новини про річницю звільнення чергового села від німецько-фашистських окупантів, ми зареєстрували у парламенті близько десятка постанов, на кшталт ось цієї: «Про відзначення 95-річчя звільнення Армією Української Народної Республіки Кримського півострова від московсько-більшовицьких окупантів», де вказали, що визволенням чи звільненням можна вважати виключно очищення населеного пункту українською армією від іноземних окупантів, а зміна одного окупанта іншим не може вважатися ні звільненням, ні визволенням.

На жаль, ні тоді, в часи Януковича, ні пізніше подібного штибу документи не знаходили підтримки парламенту.

Звідки ж нині беруться наївняки, які вірять у «братів» зі Сходу чи «визволителів» із Заходу?

Висновок другий. Невивчені уроки і неподолані наслідки матимуть трагічне повторення.

Глибокої деколонізації та подолання наслідків окупації ще не здійснено. Ми провели лише поверхневу декомунізацію. Спочатку народну. Пам’ятаю, як ми з побратимами валили Леніна у Києві, а нам кричали: «провокатори». За системне подолання наслідків кількасотрічної окупації ще й не бралися.

А вони – ці наслідки – надзвичайно важкі. І досі не виправлено викривлену структуру політичного представництва (концепт «влада завжди чужа») і 28-річне панування «чужих людей» (читай Шевченка) у владі, чужа власність – непропорційного володіння народними багатствами вузьким прошарком постколоніальних і неоколоніальних олігархічних груп.

Чужа гідність – панування в інформаційному просторі чужих ментальних цінностей від мови окупанта, його релігії, до російської попси на сільських дискотеках Галичини.

Окупація витворила розуміння, що це природно, що влада завжди чужа, що нами мають правити чужинці. І якщо нація вижене одних, то неодмінно варто призначити інших «нами княжити». Що коли московський обком «врємєнно нєдоступєн», то неодмінно варто шукати брюссельський чи вашингтонський. Не кажучи про ТельАвівський, який завжди відкритий і де постійно «вільна каса».

А оскільки влада завжди чужа, то потрапити до неї можна лише шляхом колаборації. Колаборанство – тяжка, ще й досі не вилікувана, хвороба постокупаційної нації. І так було не лише у 1939 чи 1944-х роках. Пригадайте, як легко деякі патріотичні діячі Тернопілля йшли на службу і вірно служили Партії Регіонів і як тепер масово «свідки і слуги Петра» находу перевзуваються у слуг Зеленського.

І найголовніше, зневіра у те, що свої можуть бути владою, без колаборанства і зрад. Цей одвічний пошук Галичиною чужих героїв: від Ющенка і Юлі, до Петра і Зеленського, будьхто, тільки не свої.

Не переборовши цього окупаційного прокляття далі рухатися просто не зможемо.

Наступна ракова пухлина: чужа власність. Сконцентрована у руках постколоніальних олігархічних структур власність ніколи не дасть шансу відновитися і розвинутися українській нації, її ідентичності й державному суверенітету. Наївна віра у «жидобандерівців» дуже дорого коштує українській нації.

І третє. Чужа гідність. Від ворожого язика, який досі є ознакою панівної верстви колонізаторів, агентурних підривних шкіл країни-окупанта під вивісками російських дитсадочків і шкіл; від ворожих блокпостів «руcскава міра» під вивісками УПЦ МП по всій Україні. Хіба не зрозуміло, кого вони зустрічатимуть з хлібом і сіллю як визволителів? Після Революції Гідності народ захопив український Версаль – Межигір’я, а от оплот «русскава міра» – окуповані Лаври – визволити не дали під галас «найбільш вживаного» у постколоніальних рабів слова «провокація».

Тому не треба дивуватися, коли в Україні, де так і не було проведено докорінної люстрації, а власність і інформаційні ресурси в руках чужих людей, ментально «чужі люди» й досі правлять нами. І спокійно повертають публічну владу і отримують оплески і підтримку плебсу.

Хвороба колоніалізму не проходить сама. Вона, як бур’яни на ослабленому пшеничному полі, або як помела на тополі, без хірургічного втручання врешті-решт знищить врожай і дерево.

Щоб не було підстав для бажаючих зустріти визволителів з квітами, наслідки колоніалізму мають бути знищенні, випалені, вирізані хірургічно. На жаль, гомеопатичні методи лагідної українізації не спрацьовують.

Чужу владу, власність і ментальні цінності має замінити своя влада, своя власність і своя гідність, українська за формою і змістом.

З путінською брехнею і модною нині у світі постправдою можна боротися лише своєю правдою, своєю силою і своєю волею.

Днями я був присутній на обранні лідера поневоленого Москвою і жорстоко колонізованого народу – ерзя. Як акт відчаю ерзяни своїм провідником обрали офіцера ЗСУ у відставці, комбатанта московсько-української війни з надією, що лише Україна може допомогти зберегти їхню ідентичність та відновити суверенітет, лише Україна і українці можуть стати конкістадорами московської імперії. Але для цього спочатку потрібна реконкіста – відвоювання рідної землі, повернення влади, власності, гідності в українські руки. Жорстка хірургічна деколонізація. Щоб Путін, коли вчергове захоче визволяти Галичину, знав, що цього разу зустрічати з квітами його буде нікому…

Юрій Сиротюк

Опубліковано Аналітика.