Приблизно о пів на першу я зазирнув у намет донеччан (тобто мітингувальників з Донецької області). І вчасно – чергова киянка (кияни, я Вами пишаюся і кохаю!) принесла два лотка домашніх котлет.
Тільки ми з головою донецької команди УНСО заштовхнули по котлеті до рота, як струмом пронизав голос Андрія Парубія (це більш ніж серйозно):
– Всі чоловіки – на барикади! Жінкам, дітям і дівчатам негайно під сцену.
Один з маріупольців наказав двом активісткам з Донецька:
– Якщо будуть штурмувати намет – кучкуйтесь. І не панікувати!
Я вдягаю рюкзака і мовчки йду на першу барикаду на Інститутській. Туди стікаються чоловіки різного віку. Хлопці на ходу вдягають каски. Барикада швидко наповнюється народом. Дивно, але відчуття страху нема. Ну нема і все! Натомість рішучість. «А ви так, сволоти! Ну зараз
покажемо!».
Інститутська швидко залюднюється. Помічаю незнайомого хлопця в помаранчовому жилеті «Преса» (за кілька днів днювання в прес-центрі Євромайдану візуально вивчив майже всіх). Виявився кореспондентом російського радіо «Маяк». Він повідомив, що почалася атака на барикаду на Михайлівській вулиці і штурмують КМДА.
Це вже не жарти. Вирішив збігати під КМДА. Спускаюсь до Майдану, поправляючи на ходу жилетку. До сцени підтягуються жінки. Руслана закликає зберігати спокій. По дорозі вирішую зазирнути на барикаду з боку Європейської площі – чи є там якийсь рух «правоохоронців» Ну і слово видумали! Підхожу і чую:
– У лаву!
Штурм барикади почався. Я знайшов біля барикади нову білу каску (предмет ідентифікації великого начальства на виробництві, як «мерседес» у чиновників) і попри святе правило, що журналісти не вмішуються у дію, а тільки її фіксують, запахнувши жилетку, стаю у лаву. Поруч зі мною сивуватий дядько з козацькими вусами. Це все, що фіксується в пам’яті. Бо далі все – як в артхаузному фільмі – на межі ірреального.
Почався шум і тріск – на нас напирає «Беркут». Ще міцніше притискаємося один до одного. Молоді хлопці нервово стискають в руках зброю – дерев`яні кийки. Раптом за спиною гучний голос
Руслани:
– Це мирна акція! Ми без зброї!
– Викинути палиці! Підняти руки, щоб «Беркут» побачив, що ми без зброї! – залізно лунає команда.
Шукаю очима того, хто віддав наказ. Проте не бачу. Передня лінія захисників барикади піднімає догори руки. Але натиск посилюється.
Чітко бачу сіро-плямисті однострої «Беркуту» і темно сині куртки внутрішніх військ. Світло відбиваються від їхніх касок і тмяніє на щитах. Над нами лунає з гучномовців: «Міністерство внутрішніх справ робить заходи про…»
Почався тріск і крики – «Беркут» вже на барикаді. Нас мало, навіть дуже мало. Я намагаюсь, стоячи у лаві захисників, знімати штурм на камеру телефона. Молодь не витримує натиску і починає втікати. Більш старші востаннє притискаються до барикади, і нас нестримно давить назад. Перед очима – блиск касок «Беркуту». Тут вже захисники барикади починають втікати. За ними у пролом, строєм, як на параді,
входить плямистий «Беркут», за ним – вевешники. Що було далі – не пам`ятаю, хоч вбийте. Кудись біжать захисники барикади, кудись вбік я (спрацював професійний інстинкт фіксувати те, що відбувається, але на підсвідомості). Прийшов до тями у наметовому містечку біля барикади. Комунальники у таких же помаранчевих жилетах, як і я, діловито, як на змаганнях руйнують намети. Складують кілки, згортають тент. Під`їжджає самоскид «Камаз» з армійськими номерами.
Кілки від наметів летять до кузова. Все ще фіксую у пам`яті і камерою. Повертаю голову і бачу, що програний бій – це не програна битва.
Солдати-вевешники стоять вже біля огорожі майдану Незалежності. Проти них – захисники майдану. Повз мене проходить якийсь тип з жосткою щіткою вусів, у комбінезоні, у в`язаній шапці з рацією в руках. Ого, так це «славнозвісний» полковник Кусюк, заступник командира київських «пташок». Кусюк кидає на мене злий погляд і робить знаки підлеглим. До мене з двох боків кидаються два беркутьонка.
– Бити будуть? – встигаю подумати, а тут раптом:
– Відійдіть, будь ласка за очеплення. – я мало не впав від чемності з уст вояки.
Дивлюсь йому в очі. Звичайний людський погляд.
– Я журналіст! – показую «пташкам» посвідчення.
Ті розводять руками – такий наказ!
Очеплення з вевешників-контрактників. Пропускають без слів. На годиннику на будинку профспілок 2.09, -9 градусів. Мітинг на сцені триває. Парубій телефонує братчикам Михайлівського собору і незабаром нічнй Київ чує потужний сполох.
-Київ, вставай! – скандує Майдан.
Повз мене на барикаду на Інститутській пробігають хлопці з упаковками касок. Йду на барикаду біля поштамту. Кияни почули Майдан! Через прохід у барикаді на Майдан йдуть киянки, переважно жінки. Біля проходу роздають каски. Два симпатичних дівчиська (обидва чорняві) пробують відрегулювати кріплення касок. Допомагаю їм (все таки п`ятирічний стаж робітником на металургійному комбінаті) і чую від них з легким акцентом:
– Болгарія з вами! Підримаємо вашу боротьбу!
Дівчата виявилися болгарками, доволі добре розмовляють українською.
Тисну їм руки і біжу до КМДА. Там спокійно. Знову клятий москаль з «Маяка» набрехав! Навпроти КМДА біля буржуйки гріються захисники КМДА і дівчата.
– Не жіноча ця справа, з «Беркутом» штовхатися, – не витримую я.
Одна з дівчат дивиться мені прямо в очі:
– А патрони хто підноситиме?
Повертаюсь до сцени. Між сценою і огорожею скупчилися Звучить нова після Тараса Петриненка «Хто в нас з тобою постоїть за свободу, якщо не ти, не я». Пісню перериває Парубій:
– Чоловіки, на першу барикаду! Напад «Беркуту»!
Чоловіки розвертаються і біжать на Інститутську, над якою росте шум. Бачу, як попереду молоді кияни, які принесли теплі речі (о пів на третю) прощаються. Хлопець цілує дівчину, передає їй речі і рішуче вливається до потоку захисників барикади.
Попереду «Беркут» тараном врізається у ряди захисників барикади, проте наша чисельність зростає на очах. Озираюсь і не вірю очам: майдан повний народу. Молодці кияни! Тримаймося!
Стаю в лаву. В наші ряди пробують вгризатися беркутята і звичайні хлопчаки-вевешники. Причому мордаті і кремезні беркутята по боках прикриваються хлопчаками. Мені, колишньому солдату внутрішніх військ (які у ті часи з народом не воювали), боляче це бачити. Над Інститутською лунає потужне «Слава Україні!» і «Смерть ворогам!»
Встигаю подумати, що якщо попереду вороги з українською символікою на рукавах, то це що, громадянська війна?
Людей прибуває, «Беркут» починають тіснити і попереду, і з боків. Хлопці віднімають у вевешників і беркутят щити і передають їх назад. «Забирайте своє майно!» Відтіснені від лави беркутята чинять кволий спротив. Бійці самооборони роблять коридор і пропускають беркутят до своїх.
– Вбивати їх треба! – пробує крикнути якійсь дідок позаду мене на
тротуарі.
– Лізь у лаву і вбивай! – пропонують йому. – а не скигли.
Лава бійців самооборони невпинно просувається вперед. Над головами передають відібрані щити. Збоку бачу, як несуть хлопця-вевешника, за ним пробирається військовий лікар. Вилізаю з лави і стаю на парапет.
Серед помаранчевих і зелених касок захисників Майдану виділяються тмяні каски ВВ і «Беркуту», добре видно: хто і де.
Нарешті згадую, що я є журналіст і комусь треба фіксувати, чи хоч трохи обдивитися. Пробираюсь за пішохідний міст над Інститутською. Там стоять два міліцейських генерала в ушанках – командири підрозділів. А біля них – священник з Миколаєва, який ночував зі мною в КМДА. Сивий батюшка тримає в руках плакат проти совєтської окупації і скандує: «Бійці «Беркуту», ви давали присягу на вірність
українського народу, пам`ятайте це. Не лийте кров невинних жінок і дітей». Дивлюсь униз на… А як це взагалі назвати? Бійка, побоїще, битва? Ні. Змагання? Теж ні. Наших касок більше. Помаранчове море розливається по Інститутській. Тут добре видно, де беркутята, де ВВ.
«Беркут» з боків прикривається бійцями строкової служби. Хочется матюкатися. Раптом лава ВВ, закрившись щитами, розступається і з неї виходить рота «Беркуту».
Помічаю за лавою ВВ народних депутатів. Підходжу. Сергій Соболєв, Ігор Сабій, Валентин Королюк і Андрій Міщенко розмовляють з командиром роти «Беркуту» – кремезним чоловягою років під 50. На погонах жодних знаків.
– Я – человек подневольный, приказ дали – выполняю. – говорить командир роти. – Меня не было ни на Майдане, ни на Банковой, а меня записали третьим по жестокости в Украине. – ротний схвильований. – И перекрывание дороги тоже преступление, между прочим.
– ХТо краде мільярди, значить не злочинець. Жодного не посадили. – відповідає йому Міщенко.
«Беркутовець» лише розводить руками.
– Я – человек маленький. Я свою роту вывел. Остальные не мои.
Біля нардепів група вевешників, чоловік 20. Кілька сидять. – Це хлопці, які постраждали під час штурму. – пояснює Сергій
Соболєв і хапає підполковника, який пробігає поруч.
– Коли їх вивезете? І надайте хлопцям медичну допомогу, нарешті!
– Чув, що Ви постраждали, пане Сергію. – звертаюся до нього. Той посміхається:
– Та було трохи. Під час штурму. Довелось трохи відпочити у «швидкій».
Від Королюка дізнаюсь, що три депутата-ударівця прекрили своїми машинами Інститутську, перегородивши дорогу «Беркуту».
Депутати відійшли. Перед лавою ВВ залишились той священник з Миколаєва, два хлопці, які розвернули перед строєм ВВ синьожовтий прапор і я.
Ззаду підходить ще одна рота ВВ.
Вевешники розступились. Нас «Беркутівці» відтиснили на тротуар. Ззаду під`їхали два самоскиди і в`їхали до коридору, який зробили ВВ. Якійсь хлопці у жилетах комунальників почали розбирати барикаду.
Щоб роздивитись краще, поліз на міст над Інститутською. Комунальники(чи хто ї знає, хто вони) швидко бензопилою розрізають конструкції. Діють чітко. Звісно, ламати не будувати!
Годинник над Прфспілками показує 5.56. Все, вистояли. Нечисть робить свої справи під покровом ночі, а над Києвом встає новий день.
Піднімаюсь до Жовтневого палацу. Перед ним мирно гріються майор ВВ і кілька мітингувальників, розмовляють, чи присутні російські силовики в Україні. Майор повторив давно навчену фразу, яку я не раз чув з уст «правоохоронців»: «Навіщо росіян посилати. Сами справимося»
«Проти кого?» – не витримую я. Штовхатися з «Беркутом», а потім мерзнути перед лавою ВВ так просто не пройшло. «З ким справлятися думаєте, правоохоронці? З дітьми і жінками? А терористів взяти за барки слабо? Справжніх і озброєних?»
Майор мовчить. Я виходжу на міст. На Майдані розлилось людське море.
Підходять нові мітингувальники.
Ми не здалися і не здамося.
Слава Україні!
Вадим Джувага
