Російський імперіалізм: джерела і цілі

rus-herb

Олег Баган

Нинішня глобальна ситуація в світі знов активізувала питання про причини й джерела такого агресивного, зухвалого й упертого російського імперіалізму, який вкотре виступає чи не найбільшою загрозою для стабільності на планеті. Пригадується недавній жарт одного польського видання, яке помістило політичну карту світу, не позначивши на ній території Росії і подало під цим такий напис: «Світ без проблем». І справді, коли ми заглибимося в передісторію і причини ледь не всіх страшних, руйнівний, жорстоких політичних явищ сучасності, то майже завжди виявимо російський слід у них. Хто стимулював неототалітаризм в світі після 1945 р.? Хто розпалював в різних куточках планети жорстокі нібито «класові» війни, які тривали десятиліттями і жертвами яких в сумі стали мільйони? Хто загальмував розвиток десятків країн т. зв. «народної демократії і соціалізму» і прирік їхні народи на неймовірні соціальні біди й страждання? Хто десятиліттями займався таємними політичними вбивствами визначних діячів ХХ ст., серед яких фігурують такі яскраві імена, як Джон Кенеді, Альбер Камю, Степан Бандера та ін.? Хто створив основи й перші стимули для арабського тероризму? Хто підтримував і підтримує одіозні криваві диктаторські режими від Муамара Кадафі в Лівії до Башара Асада в Сирії, жертвами яких стали сотні тисяч мирних людей? Відповідь на всі ці жахливі питання, перелік яких ще можна продовжити, одна: Росія.

За всіма цими деструктивними, часом божевільними, пориваннями до світової гегемонії, до впливів на вирішальні світові процеси стоїть невситимий, брутально-навязливий, всюдисущий російський імперіалізм. Хворобливе бажання бути першою нації, яка насправді не розуміє свого призначення, претензійність держави, яка ніколи не могла забезпечити своїм народам нормального соціально-економічного поступу, зарозумілість цивілізації, яка насправді є лише умовною ілюзійною химерою кількох десятків екзальтованих її пророків від Філофея до Достоєвського – ось правдиві сутності цього демонічного устремління. Тож цілком логічною буде наша спроба зрозуміти й пояснити причини ненатлого російського імперіалізму як глобального явища, яке ось уже три століття дуже відчутно впливає на світову історію.

Ментальність. Зрозуміло, що перші «корінці» російського експансіонізму треба шукати в душі, психології цього народу. Як відомо, росіяни як етнос сформувалися на синтезі слов’ян та фінно-угрів, які в І тис. н. е. заселяли широкий простір від Балтики до Уралу. Від V ст. слов’яни почали виявляти велику рухливість, розселившись на тисячі кілометрів зі своєї прабатьківщини в межиріччі Вісли і Прип’яті на південь, захід, схід і північ, поволі захопивши майже всі Балкани, великий простір в Центральній Європі (між Ельбою й Одером), Панонську долину, великі частини українського лісостепу й степу і колосальний простір Східноєвропейської рівнини – аж до Верхньої Волги і Білого моря. Особливістю руху слов’ян була не стільки їхня войовничість, як впертість. Повсюдно вони просувалися не за допомогою протодержавних утворень, як германці, а методами повільної, багатовекторної, поетапної колонізації, мандруючи невеликими племенами чи навіть родами. Головними їхніми шляхами були долини рік, які з часом формували в них динамічну ментальність, бо вчили плавати лодіями і творити «свій світ» на воді, який протистояв світові міст-городів, в яких жили різні спадкоємці римлян або представники «торгових цивілізацій», як то хозари, нормани чи греко-вірмени.

Якщо на Балканах слов’яни зустрілися із латинізованими нащадками іллірійців, фракійців та кельтів, в Центральній Європі – із залишками кельто-германців, в Україні – з «островами» скіфо-сарматської людності, які сумарно стояли вище за них в соціально-культурному плані, то на півночі, на теренах майбутньої Московії, вони потужно вклинилися у велетенську масу фінно-угорських народів, які перебували на нижчому щаблі розвитку, в основному як примітивні мисливці-збирачі. Це закономірно породило в ментальності проторосіян почуття зверхності, потреби домінування, яка й стала їхньою визначальною етнопсихологічною характеристикою.

В Заліссі, тобто в землях між Окою і Волгою, слов’янські племена в’ятичів і радимичів були в меншості перед фінно-уграми, але дуже легко їх асимілювали, бо ті переважно не мали войовничого характеру і якісної культурної свідомості. У підсумку це дало другу маркантну рису ментальності майбутніх московитів: у них запанувала свідомість мисливців, вічних здобувачів природних багатств і простору. Відтак лише на теренах Московії слов’яни не стали вправними землеробами, якими вони стали в усіх інших краях свого розселення. Живучи серед величезних, часом непрохідних лісів, дезорієнтовані в цивілізаційному просторі, ці північні слов’яни, з одного боку, витворили собі доволі каламутний світогляд, почуття безвідповідальності, дикої вседозволеності, а з іншого, привчилися до систематичного грабунку, нападництва, адже їхні землі і землі сусідніх черемисів, мерян та ерзян, тощо не контролювалися якісною владою, все вирішувала груба сила. Це й породило згодом соціальний феномен ушкуйництва – існування в московському просторі організованих банд грабіжників, які, користаючи з величезної долини ріки Волги і її приток, тероризували весь простір аж до Каспію і багатого Північного Кавказу. Принаймні коли військо суздальського князя Андрія Боголюбського у 1169 р. розграбувало Київ і Київщину, то це був унікальний за своєю жорстокістю і масштабами акт брутальності, який жахнув давніх літописців. Згодом московська держава навчилася використовувати й спрямовувати енергію народного грабіжництва в потрібному для себе річищі: нацьковувала його на сусідні країни, зокрема на землі Великого князівства Литовського.

Отже, перші три ментальні риси московського етносу: зверхність, мисливсько-здобувальна свідомість, психологічний нахил до вседозволеності й грабіжництва.

Наступний блок характеристик: релігійне місіонерство і войовнича свідомість фронтиту. Опинившись серед велетенської маси язичників-фінно-угрів, від ХІ ст. слов’янські князі та бояри відчули велику гордість місіонерів. Відтак відданість православному християнству й обрядовості набула в Заліссі надзвичайної ваги. Помножена на зневагу до примітивніших народів і агресивність мисливців, вона дала потужний результат – фанатизм. Під знаком православного фанатизму московська історія розвивалася до ХVІІ ст.

Колонізація велетенського простору, нові обрії якого щоразу відкривалися перед московськими князями й торговцями, перетворила ментальність цього народу на фронтирну (термін американського історика Ф. Тернера, який фактором постійного життя на кордоні прояснював надзвичайну активність американців у ХVІІ—ХІХ ст.). Це означало, що в їхній психології стійко сформувалися інстинкти активності, наступальності, здобування. Спочатку московити перехопили ініціативу новгородців і колонізували землі на північ до Білого моря, потім дійшли до Уралу, а в ХVІІ ст. відкрили для себе безмежність Сибіру аж до Тихого океану. Головним стимулом для них у цьому тривалому процесі було здобування у великих кількостях дуже цінного в Середньовіччі хутра, в яке одягалися багаті верстви усієї Європи і яким вправно торгували московські посередники. Згодом торгівля хутром доповнилася торгівлею дорогоцінними каменями та металами, яких було досить на Уралі і в Сибіру. Це призвело до систематичного надмірного збагачення московських еліт і державної казни, що давало можливості вести постійні війни із сусідами. Так, вже у ХV ст. Московія перетворилася на одну з найагресивніших держав світу; до неї внаслідок жорстоких війн і погромів, які межували з певними формами етноциду, були приєднані Тверське князівство і Новгородська земля, які за своєю суттю були більше слов’янськими, культурно й соціально прозахідними, що, власне, й викликало таку шалену ненависть московитів до них. Тривали регулярні війни з Великим князівством Литовським за нові багатства й території, які вкорінили в московську душу свідомість своєї «священної місії визволяти православних із католицької неволі», хоча насправді Москва не визволяла, а, навпаки, грабувала й руйнувала цей культурніший і соціально вище організований простір. Так був створений один з найбільших імперських міфів, який і сьогодні є «стовповим» в російській державній ідеології.

Отже, релігійний фанатизм і фронтирна активність як ще дві кардинальні властивості московської душі.

Протягом ХІІІ—ХV ст. саме Володимирське, а потім Московське князівства стали головними провідниками монгольських цивілізаційних, культурних, ментальних впливів на Русь. Їхні князівські й боярські еліти пішли на відверту співпрацю із Золотою Ордою після великих монгольських завоювань, настільки відверту, що багато видатних російських істориків від Василія Татищева до Лева Гумільова цілком справедливо ставило запитання: «А чи було монгольське іго на Русі?» (малося на увазі передусім на Московській Русі), оскільки перебування під владою монголів, вважали вони, зміцнило московську народність властивостями державницького порядку, соціальної спаяності, терплячості і суворості.

Це злиття із монгольською цивілізацією, яка на той час вже суттєво пройнялася була китайськими ментально-цивілізаційними впливами, що було закономірно, оскільки Китай на тисячоліття випереджав тоді в усіх аспектах жителів північноєвразійських степів, дало колосальний результат: у Московському князівстві прищепилася вельми ефективно суто китайська – азійська – форма безмежного імператорського деспотизму і ментальність ставлення до простої людини як до «безсловесного раба», брутальне невизнання права простолюду на елементарну людську гідність і свободу. Під цим знаком дикого деспотизму й рабства Московія існує, за малими винятками, до тепер, що означає на практиці ігнорування її елітами соціальних прав і можливостей народу, систематичний грабунок його й утримування в страшній бідності, абсолютну нерозвиненість судово-законодавчої сфери, її аморальність, ставлення до простої людини, як до тварини, яку можна гнати на забій у великих кількостях під час війни (особливо яскраво це виявилося в ході 1-ї і 2-ї Світових війн, в яких загинули десятки мільйонів «росіян» і їх підданих, як гарматне м’ясо). Водночас ця китайсько-монгольська спадщина давала Московській деспотії великі переваги: її правителі зуміли «виструнчити» свій народ, зробити його абсолютно покірним і слухняним, могли використовувати активність московського народу в усіх напрямках, легко маніпулювати ним, змушувати воювати без кінця. Зрозуміло, що це приносило історичну результативність.

І друга набута в ХІІІ—ХV ст. цивілізаційна властивість Московії – візантійство. Від ХІІІ ст. внаслідок 2-го Хрестового походу 1204 р. і розгрому західними хрестоносцями Константинополя та створення на теренах імперії нових держав почався занепад Візантії як цивілізації, яка вважалася твердинею і духовним центром східного християнства, себто православ’я. Закінчився цей процес у 1453 р. з падінням Константинополя перед навалою турків-османів. Протягом цього часу тисячі греків-ідеологів, вправних богословів і політичних інтриганів, емігрували в різні куточки світу, прагнучи консолідувати східних християн в боротьбі за визволення «священного міста» й відновлення грецької, тобто Ромейської, імперії. Особливо поживний ґрунт для себе знайшли ці греки в Московії як найбільшій твердині православ’я. Саме ці втікачі «підкинули» суворим московським князям, серед яких виділялися такі завзяті державники й носії імперської ідеї, як Василій І (правив у 1389 – 1425), Василій ІІ (1425 – 1462), Іван ІІІ (1462 – 1505), Василій ІІІ (1505 – 1525) та особливо Іван ІV Грозний (1447 – 1484), ідею про виняткову понадчасову місію Московської православної держави. У 1519 р. псковський монах Філофей проголосив Москву «Третім Римом», тобто правонаступницею Константинополя і новим «світовим містом» – «urbis orbis». Це дало моральні й духовні підстави для московитів вважати себе лідерами православного світу, «обраним народом», призначеним самим Богом бути «визволителями правдивих християн» від злих поганів-агарян.

За весь цей час, спілкуючись із віддаленим світом уявної Візантії інтелектуально й духовно, Московія дуже багато запозичила від нього: велику самовпевненість і цезаро-папізм, вишукану богословську казуїстику й формалізм у мисленні, майстерність підступної дипломатії й офіційну фальшивість, почуття величі й здібність мислити стратегічно. Тож на кінець візантійської епохи, в ХVІ ст., Московія вже була добре вишколеною, організованою і дисциплінізованою державою, здатною на експансію в різні боки: так, вона захопила всю долину Волги аж до Каспію, ліквідувавши Казанське й Астраханське ханства, вийшла в степи Передкавказзя, подолала Урал, завдала низку ударів Великому князівству Литовському і просунулася до Середнього Дніпра та Балтійського моря. Водночас її деспотія за Івана ІV Грозного набула садистських, дивовижно самодурських та масових форм знущальності, що повело до витворення в психології московського народу патологічної терплячості, жорстокості та різноманітних форм соціального ексгібіціонізму перед владою.

Монгольсько-китайський деспотизм і візантійство знайшли собі живильну співдію на московській ментально-цивілізаційній основі, тому Московія стала зразковою державою брутально-підступної агресивності. Вся її історія перетворилася, відтак, на набір хитрих, жорстоких, вивірених, деструктивних ходів проти всіх можливих ближніх і дальніх сусідів. Паралельно Москву завжди вабили розмах і сила тюрксько-монгольських войовників Чинґізхана і Темерлана, геополітичними візіями яких вона час від часу підносилася, мріючи і про Центральну Європу, і про Близький Схід.

У підсумку 1-й етап розвитку московського імперіалізму приніс йому такі вагомі результати: у ХVІІ ст. Москва як динамічний фронтир дійшла до Тихого океану на сході і це перетворило її на найвагомішу євразійську державу; як «апостол і захисник православ’я» вона захопила Лівобережну Україну і підірвала могутність Речі Посполитої на заході і це перетворило її на провідну державу Східної Європи.

Другий етап розвитку московського імперіалізму почався із постаттю Петра І. (1682 – 1725), який поєднав у своїй діяльності і садизм Івана ІV Грозного, і мілітарний демонізм Темерлана, і просторову захланність Чиґізхана. Його політика відрізнялася від політики попередніх московських царів тільки в одному пункті: якщо всі вони плекали Московію як ізольовану деспотію, що давало можливості виховувати в московському народі великий шовінізм та ксенофобію до інших, і водночас вони старанно запозичували технологічні новаторства від Заходу (навіть московський Кремль побудований італійським архітектором!), але робили це вибірково і спорадично, то Петро І перетворив політику ізоляціонізму на політику зовнішньополітичного гегемонізму, а запозичення західних технологій зробив регулярними, доповнив їх перейманням культурних впливів і зробив якнайширшими.

У плані розвитку московського імперіалізму Петро І виробив такі основні принципи:

1) він остаточно перетворив Московію на всуціль мілітаризовану державну систему, в якій все працювало на передумови й засоби ведення війни і яка постійно вела війни, щоб утримувати власну людність в психологічному стані постійного напруження, настороженості щодо сусідів;

2) головною ціллю московського імперіалізму він зробив Середню Європу, простір між Балтикою і Балканами, між Альпами і Чорним морем, себто дві тоді наймогутніші держави в ній: Річ Посполиту й Австрійську імперію; саме максимальне ослаблення цих двох держав, створення загального хаосу в цьому просторі – етнічного, політичного, культурного, церковно-духовного, економічного, ціннісного – мало послужити тому, аби раз і назавжди позбавити Середню Європу можливості стати наступальним бастіоном проти Московії (Петро І і його оточення з жахом пам’ятали як польсько-українські війська на початку ХVІІ ст. двічі захоплювали Москву!) і водночас перетворити її на плацдарм для власного наступу на Європу;

3) Московія має міцно й глибоко увійти у простір Балтики, ослабити всі сильні держави в ньому і звідти постійно атакувати німецький простір, геополітично найважливіший в Європі;

4) центральною стратегемою Московії в Європі є ослаблення й хаотизація Німеччини як потенційно найсильнішої нації й держави континенту, тому в усіх формах бажане московське проникнення в Німеччину – в політичній, матримоніальній, інтелектуальній, економічній, культурній, тощо;

5) паралельно Московія має все зробити, аби захопити басейн Чорного моря як певний «сакральний простір» для неї, оскільки там є «священний Константинополь», для цього потрібно мобілізувати всі православні народи Причорномор’я і Балкан, аби вони стали союзниками Москви;

6) Московія повинна стати морською супердержавою і розпочати змагання за гегемонію на всій планеті; геостратегічним союзником її виявиться Велика Британія як друга морська супердержава, яка постійно конкурує з європейським материковим простором, тому Москва має використати для власної користі ці апетити вічно імперського Лондона.

До кінця петровської епохи, яка завершилася правлінням Катерини ІІ (1762 – 1796), ці великі заповіти московського імперіалізму вдалося реалізувати приблизно на половину. Так, Росія цілковито розгромила історичну Польщу й відвоювала собі майже всі православні землі в Білорусі та Україні (поза її межами виявилися тільки три великі українські регіони: Галичина, Буковина і Закарпаття), закріпилася на Балтійському морі, куди для певності перенесла свою столицю – Санкт-Петербург, опанувала північне узбережжя Чорного моря. Однак їй не вдалося паралізувати Німеччину, в якій несподівано розвинувся феномен дуже успішного пруського державництва на чолі із Фридрихом Великим (1712 – 1786, правив із 1740 р.), а в південній частині Центральної Європи так само несподівано зміцнилася Австрійська імперія за правління нібито миролюбної і побожної цісарової Марії-Терезії (1740 – 1780), яка приєднала Галичину і Буковину і цим вклинилася в простір насущних геополітичних інтересів Москви. Цей факт, приєднання Галичини і Буковини до Австрійської імперії, став доленосним для історії всієї Європи: Російська імперія постійно нервувала через те, що не змогла укріпитися в Карпатах, а відтак проникнути в Середню Європу, в саму її серцевину – в Панонську рівнину та до долини Дунаю. Згодом нервування подвоїлося, оскільки Галичина і Буковина стали «Пємонтом» українського національного відродження, а це перетворювалося на потужний ідеологічний удар по основах імперії, оскільки українська національна ідея підривала основи Московії як спадкоємиці правдивої Русі. У ХХ ст. саме змагання Росії за цей український «Пємонт» стало прихованою першопричиною Першої світової війни, бо Росія тільки й шукала приводів, щоб напасти на Австро-Угорщину і захопити карпатський простір.

Правда, Московія компенсувала собі деякі провали на середньоєвропейському фронті геополітичних стратегій успіхами в Закавказзі, де вона приєднала відразу три густозаселені країни: Грузію, Вірменію й Азербайджан, а також охопила регіон Північного Кавказу, за який розпочала уперту боротьбу. Паралельно вона почала проникати в степи Кзахстану і це згодом повело її до захоплення всієї Середньої Азії.

Тож підсумком блискучого для Росії XVІІІ ст. стало перетворення імперії на одну з провідних держав Європи, що підтверджували військові перемоги низки вадатних російських полководців від П. Румянцева-Задунайського до легендарного А.Суворова, державницькі й дипломатичні успіхи Г.Потьомкіна і О.Безбородька. Проте широка корупція і колосальні розкрадання державних багатств політичною верхівкою імперії, постійні палацові інтриги придворної камарильї стали тими причинами, через які плани Петра І не були реалізовані до кінця: Росія так і не змогла просунутися на Балкани, не розгромила Османську імперію, не вийшла до Індійського океану через розгром спорохнявілої Персії, хоч і такі зусилля робила.

Протягом ХІХ – ХХ ст. Росія намагалася реалізувати мегаплан Петра І з перетворення імперії на планетарну силу, продовжує вона цю справу й сьогодні. У першій фазі свого розвитку післяпетровський імперіалізм Росії через західноєвропейське культурне «щеплення» не був таким брутальним, як в допетровську епоху. Велику повагу і славу йому принесла участь у війнах проти Наполеона, коли на Росію почали дивитися як на «рятівницю Європи» й «гаранта її стабільності». За цей період вона прибрала до рук Центральну Польщу з Варшавою, Бесарабію (Східну Молдаву) і Фінляндію. Це дало змогу ще більше тиснути на всю Європу, реалізовуючи план Петра І. Після Віденського конгресу 1815 р., коли переможці Наполеона поділили по-новому Європу, Росія почувалася другою за силою державою поряд із Великою Британією. Так вона відкрила для себе перспективний і успішний довгий період експансії, який з невеликими перервами тривав до 1905 р., до її поразки в японсько-російській війні. За цей час Росія остаточно завоювала Кавказ, вчинивши там низку геноцидних і етноцидних злочинів проти місцевих народів, охопила Середню Азію, прибравши до рук її багатства, розширила свої володіння на Далекому Сході, перетворившись на потужну морську державу. І головне, вона нарешті просунулася на Балкани, до своєї мрії про «святий Константинополь», завдавши кілька поразок Османській імперії, внаслідок чого там виникли протягом століття чотири нові православні держави: Греція, Сербія, Румунія і Болгарія (самостійна Чорногорія існувала раніше). Тоді Росія маніпулювала ідеєю про «єдність і солідарність словян» і цим збурювала Середню Європу. Проте балканські народи скоро розкрили сутність її поведінки як передусім імперської, гегемоністської і почали віддалятися від проросійської геополітичної лінії і це була велика перемога національної ідеї над імперською.

Найсуттєвішою перепоною для російського наступального маршу на Європу все-таки стала обєднана Німеччина від 1871 р. під керівництвом «залізного канцлера» Отто фон Бісмарка (1815 – 1898), яка невдовзі перетворилася на найрозвинутішу і наймогутнішу державу світу. Це був контрнаступ Середньої Європи, яка відчула свою силу і значення. Під час 1-ї Світової війни німецькі полки маршала П. фон Гінденбурга громили російську армію, відкидаючи на сотні кілометрів на схід за неділю, а загально саме Німеччина посприяла тому, що Російська імперія врешті втратила величезні землі від Вісли до Фінської затоки, Західну Білорусь і українську Волинь, де виникли нові незалежні держави: Польща, Литва, Латвія, Естонія і Фінляндія. Філософ Освальд Шпенглер навіть назвав «стилем Гінденбург» нову динаміку думки і творчості, які вибухнули в Європі в міжвоєнну добу.

Від 1830-х рр. виникла ідейно-культурна течія консервативних філософів, науковців, літераторів «словянофілів» і т. зв. «грунтівців» ( А.Хомяков, І.Кіреєвський, К.Аксаков, І.Аксаков, Ю.Самарін, Н.Страхов, Н.Данілевський, К.Лєонтьєв, Ф.Достоєвський), які розвинули ідеологію Росії як окремої цивілізації, яка має своє покликання перед людством і тому повинна домінувати в світі. Це, за умов опіки з боку влади (наприклад, діяльність М.Погодіна, який особисто впливав на царя, оперував великими коштами і курував цілою мережею російських агентів-«словянофілів» у Європі), дало потужний стимул для розвитку ще агресивнішого й ширшого російського імперіалізму, який тепер набув ознак містицизму та фанатизму. У книзі «Росія і Європа» (1872) Н.Данілевський доводив, що триває тисячолітня боротьба між Сходом і Заходом, в якій Росія має обовязок і право як продовжувач традицій Сходу воювати з Європою до повної перемоги і гегемонії над нею, во «імя торжества православія», «вищої духовності» і «справжньої культури». Це давало всі підстави для розвитку російського шовінізму та експансіонізму, оскільки все російське проголошувалося цими мислителями абсолютно «вищим» і «сакральним», а все неросійське – «диявольським» і «неістинним».

Паралельно нова привабливість Росії як блискучої і переможної імперії засліпила не один розум в Європі і спровокувала широкі й різноманітні явища вербування симпатиків Росії на континенті і в світі. Зокрема таким міжнародним проросійським рухом мимоволі виявився панславізм, коли тисячі інтелектуалів з усіх словянських країн свідомо чи несвідомо ставали агентами російських впливів, хоча їх насамперед стимулювала любов до словянських мов і культур, які вони прагнули відроджувати. Особливі симпатії до Росії сформувалися в Чехії, Сербії та Болгарії, що відчувається й до сьогодні, хоча й перетворити ці країни на своїх «троянських коней» Москві ніколи не вдавалося. Згодом імперія почала приваблювати собі симпатиків оригінальністю своєї культури (живопис К.Брюллова й І.Айвазовського, музика П.Чайковського, творчість Ф.Достоєвського і Л.Толстого, тощо), неймовірними розкошами і марнотратствами своєї еліти, яка програвала в європейських казино мільйони і цілі маєтки. Від кінця ХІХ ст. своїми ідейними впливами Європу почали захоплювати російські ліві революціонери, соціалісти і комуністи, і так постав феномен 3-х Комуністичних Інтернаціоналів, які перетворилися у ХХ ст. на гігантську мережу російських агентів спочатку в Європі, а потім і в усьому світі, які діяли з неймовірною підступністю та жорстокістю, підриваючи в запалі екстремістського фанатизму основи своїх держав.

Піку своєї могутності російський імперіалізм сягнув у період правління Й.Сталіна (1925 – 1953рр.), коли Москві вдалося створити систему сателітних «соціалістичних» тоталітарних режимів майже по всьому периметру кордонів СРСР, від Польщі до Північної Кореї. Саме Й.Сталін і його лівацьке середовище ідеально втілювали в своїй діяльності та стратегії заповіти Петра І: вони доглибинно перебудовували-перебурсовували основи колись патріархальної Росії, активно на всіх рівнях співпрацювали із Заходом, переймаючи і крадучи його технологічні новаторства, максимально вестернізували російську національну свідомість, рішуче відкинувши сентименти й ілюзії словянофілів ХІХ ст. про «святую Русь» давнини, у різноманітних політичних, ідеологічних, інформаційних, диверсійних формах проникали у зовнішній світовий простір, насамперед у країни Заходу, прагнучи навязати світові свої хоч утопійні, але за сутністю проросійські імперські ідеали комунізму.

Сьогодні російський імперіалізм переживає нову фазу своєї видозміни. Явно програючи Заходові, насамперед США, в геостратегічному і військовому аспектах, економічно й технологічно, Москва вхопилася за ідею цивілізаційної конкуренції, теорію якої розробив знаменитий американський мислитель Самюел Гантингтон (1927 -2008). ЇЇ стратегія полягає в тому, аби розбалансувати геополітику планети тенденціями великих держав, тобто таких, що творять свої окремі системи духовно-моральних і культурно-соціальних вартощів: Китаю, Індії, Ірану, Бразилії, ПАР і самої Росії. Головним завданням у цій геополітичній грі є послаблення геополітичного значення і ваги США і ЄС. Саме такий «вир» геополітичних тенденцій, за задумом, дасть змогу Росії вийти на якісь домінантні позиції. Головним засобом для цього у Москви наразі є тільки велика армія, атомні заряди і природні багатства Сибіру, передусім нафта і газ. Тож для посилення цього ресурсу в ідейно-моральному плані Росії треба постати таким собі «лідером православного світу», ідею якого придумали, до речі, українські галицькі богослови-церковники, які взялися організовувати опір наступові католицтва в Речі Посполитій на початку Х
VII ст.: Єлисей Плетенецький, Йов Борецький, Захарія Копистенський, Ісая Копинський. Тоді вони тішили себе ілюзією, що солідарність всіх православних послужить їхньому одночасному піднесенню і визволенню, не відчувши, що в цій історичній добі вже активно формувалися нації, які мали свої егоїстичні інтереси, тож кожна нація посувала чи й зїдала сусідню, незважаючи на її віру.

Першочерговим завданням російського імперіалізму на сучасному етапі постали плани з інтеграції передусім України, Білорусі, Молдави, інших православних регіонів та країв в простір єдиного «російського світу». При цьому Москва застосовує цілу систему деструктивних дій, спрямовану одночасно на послаблення ролі колективного Заходу, тобто США і ЄС, і витворення в різних регіонах планети сприятливих для себе ідейно-політичних тенденцій, з допомогою яких вона б змогла дестабілізувати геополітичну ситуацію в головних макрорегіонах світу. Звідси – підтримка Москвою всіх можливих диктаторських і неототалітаристських режимів світу – від Венесуели до Північної Кореї, таємна і явна підтримка нею ісламського тероризму і фундаменталізму, стимулювання праворадикальних і ксенофобських рухів у Європі, розвиток нової гонки озброєнь, інформаційно-пропагандивна робота з дискредитації ідеалів демократизму, поширення в світі різних форм державної корупції, щоб за її допомогою досягнути ситуації «керованого хаосу», тощо.

Як бачимо з наведених обєктивних фактів, російський імперіалізм є на сьогодні найзагрозливішою міжнародною силою, спрямованою на дестабілізацію геополітичної ситуації в світі в глобальних масштабах. Він набув всіх ознак аморальності й цинізму у своїй практиці, реанімувавши власні традиції епохи царя Івна Грозного, коли масові вбивства, цілковита нівеляція цінності людського життя, відверта тиранія в сфері «державного прагматизму» були звичайною нормою. У цьому сенсі російський імперіалізм є відкритою антицивілізаційною дією сучасності.

Очевидно, пророчим виявилося одне застереження видатного чеського історика і будителя Франтишека Палацького (1798 – 1872), висловлене з приводу надзвичайної експансивності Російської імперії: йде розростання «нескінченного і несказанного зла», яке стане найбільшою загрозою для Європи – сказав він, спостерігаючи ледь не щорічне розширення цієї імперії на сотні квадратних кілометрів. І мав рацію.

Опубліковано Аналітика.