У світлі рампи: готуємося до 200-х роковин Тараса Шевченка
Сергій Панько
З-за Дніпра до Гудзону слова прилітають…
«… Плачучи, сміючись, мов ті діти». Минулої неділі в глядачевій залі Українського народного дому у Нью-Йорку яблуку було ніде впасти. Неначе ті пасажири міжконтинентального Аеробусу, люди достоту ширяли в небесах поетично-театрального дійства. І після вистави «Там матір добрую мою…», зарядженої заходами Драматичного театру-студії Івана Бернацького, думка була одностайна. Виховані режисером, народним артистом України молоді актори з року в рік оперують дедалі вищими мистецькими інтеґралами. Полонив сам пролог спектаклю: так щиро зуміли передати і смуток, і радість своїх героїв – синів і дочок сучасних матерів-заробітчанок Роман Верхняк та його сценічні однодумці. І вже в цьому річищі ні на мить не відпускали увагу присутніх усі наступні артисти й артистки: одне одного кращі. У трьох монументальних творах («Наймичка», «Утоплена», «Відьма»; у головних ролях: Людмила Грабовська, Христина Мисюк, Любов Щипчик) режисер і виконавці досконало розкрили шевченківський мотив трагічної долі української жінки-кріпачки. Добре, що завдяки студійцям, багатьом, «не в Україні сущим», далеко від дому, «є з ким поплакати, з ким поговорити»… Посумувати у згоді зі словами про «нужду, працю, могилу», що спливають у пам’яті на продовження поетичного рядка з назви вистави.
Одночасно подумалося, що в арсеналі студійців достатньо мистецьких засобів, аби донести до публіки не лише смуток, але й збудити в ній завзяття. От і минулого року сам спектакль і його назва були більш оптимістичні: «І на оновленій землі врага не буде супостата…». Під враженням у різні часи та в різних діяспорних центрах побачених шевченківських програм завжди розвиднювалося: творчість Тараса Шевченка багато ширша за здавна наголошувані мінорні переживання знедолених. Значно більшу частину посідають мотиви національно-визвольної боротьби, непокори, непримиренності до «ворогів лукавих». Програмний «Заповіт» – промовисте свідчення. Мотиви опору особливо актуальні в наші дні: такої небезпеки давно не знала батьківщина. Тарас Шевченко як у воду дивився: новітні «розкошні» господарі з «окраденої» ними України «кров, як воду точать», «стару матір дітей доглядати навчають», «дурять брата сліпого», «а ще до того й історію нашу нам розказують»… Звісно, «по німецькому (читай: табачному!) показу».
Маґія поезії доходить до серця кожного, і серця гартує. А через серце слухача чи читача транслює у суспільну гущу дух спротиву, готовність іти на прю на найвищих щаблях емоцій, – бо ж «то не просто мова, звуки…». Ті звуки, що в сенсі Лесиних слів «твердіше од криці». Хто зна, чи в мить причащання поезією не сидить серед слухачів поряд із батьком чи матір’ю майбутній провідник, що йому випаде гуртувати та вести за собою захисників України. І належні слова в належну мить дадуть життєдайне щеплення. Для порівняння: державні народи без цього ані руш. Не дурно жодне шкільне дійство в Угорщині не обходиться без декламування «Національної пісні» Шандора Петефі, а шестирічний пóляк мáлий по складах вичитує зі свого букварика, що його «знак» – орел бялий.
Що ж важливіше для юнака чи юнки в залі: наперед оплакувати наші втрати та невдачі (роззброєння перед боєм – ?) чи на хвилі емоцій гострити рефлекси на відсіч сусідонькам, «тим добрим людям, що знайдуть тебе всюди»? Відсіч не конче на полі битви: лінія протистояння якраз найчастіше проходить через буденні явища щоденного життя. І хай виростають нові національні пророки: харизма, сила і зброя підхопленого ними слова може бути ефективніша за зброю військову. Про це добре знали диктатори, залучавши проплачених публіцистів (І.Еренбурґ) та авторів текстів пісень (В.Лебедів-Кумач).
Тож, замість розчулюватися, нехай тонкосльозі випрощують плечі, нехай не зволожуються, а палають їхні очі. І суголосно молитвам перед імпрезою (що їх Народному домі цим разом урочисто сотворили отець Вернард Панчук та єпископ Павло Хомницький) хай частіше лунають у залах, відлунюють, аж поки самі не стануть молитвою, крилаті шевченківські, єдині для всіх українців слова. Слів таких у кобзаревій спадщині «як зірок у небі»: «Було колись — в Україні / Ревіли гармати; / Було колись — запорожці / Вміли панувати» (Іван Підкова); «Тілько ворог, що сміється…/ Смійся, лютий враже! /Та не дуже, бо все гине,— / Слава не поляже…» (До Основ’яненка); «Правда, мудрі! / Спасибі за раду. / Теплий кожух, тілько шкода — / Не на мене шитий, / А розумне ваше слово/ Брехнею підбите./Вибачайте… Кричіть собі, /Я слухать не буду…» (Гайдамаки), «Страшно впасти у кайдани, /Умирать в неволі, / А ще гірше — спати, спати / І спати на волі» (Минають дні, минають ночі…), наводити можна ще довго .
Чи багато учорашніх школярів активно пам’ятають ці та подібні рядки зі скарбниці «Кобзаря»? Про це ми не знаємо; натомість, знацця, шкільні матуранти добре пам’ятають таке: «Якби ви знали паничі / Де люди плачуть, живучи, /… Я в хаті мучився колись, /Мої там сльози пролились…» і т.д. або: «…Неначе люди подуріли, / Німі на панщину ідуть / І діточок своїх ведуть! / І я, заплакавши, назад / Поїхав знову на чужину» (І виріс я на чужині); «Душе моя убогая, / Чого марне плачеш, / … хіба ти не бачиш, /Хіба ти не чуєш людського плачу?» (Гайдамаки); «Поплакала стара мати / Та й стала ридати» (Сова) тощо.
Понурого настрою здатний додати і дизайн публікованих пресою оголошень про шевченківські читання з неодмінними зображеннями прибитих горем жінок, вагітної Катерини, розгубленого батька тощо. Одне слово: нас і дітей наших гаразд забамбулено: класична українська література, мовляв, – це твори про тяжку долю покріпаченого селянства. Запорошено нам очі таки добряче, бо й по закордонах, серед американського мистецького бомонду, на рецитаціях у поетичних клюбах мимоволі рекомендуємося (а відтак із масової преси пасажир нью-йоркської підземки вичитує): українці – знедолені паупери, які («in rural Ukraine» – !) плачуть живучи («weep their life away»), а заможніші земляки з того сміються («are laughing at their tears»). До речі, при зручних нагодах знайомства з Україною тільки від нас залежить, щоб іноземна преса наголошувала радше на несприйнятті деспотії та «упованії» Тараса Шевченка на «Вашинґтона з новим і праведним законом»… Тим-то щойно виплекані нові високохудожні переклади шевченкової музи на англійську мову з нагоди 200-річного ювілею поета ой як потрібні, і за цю натхненну працю перекладачам та декламаторам уклін доземний. Говоримо тільки про акценти: на передній план варто висувати волелюбні, «антивізантійські» зразки шеченкових поезій: рядки цих віршів і по-англійському звучать дуже промовисто, зовсім зрозуміло і для того, відомого ще зі школи, «чорношкірого, в похилих літах» афроамериканця…
Від вражень про останню виставу нью-йоркської Студії Івана Бернацького розповідь непомітно зійшла на ширші теми. Через рік, у березні 2014 року відбудуться головні святкування 200-літнього ювілею Тараса Шевченка. Зосередьмося на волелюбному духові його поезії, на оспіваних Кобзарем переможних битвах українського лицарства. Та й назва вистав у наступному році хай буде більш промовистою: «Караюсь, мучуся, але не каюсь…» або «Грай кобзарю: наша дума, наша пісня не вмре, не загине…». Можливо, варто не обмежуватися тільки шевченковою творчістю, а знайти спосіб включити до святкових програм, наприклад, як давні, так і зовсім вчора написані й опубліковані патріотичні вірші Дмитра Павличка, завжди актуальні твори Василя Стуса («Ярій душе./Ярій, а не ридай…»), Івана Світличного («Підла наволоч рано богує без спротиву,/Рве зубами, де жирно, де кайф, де калим»…), інших українських поетів-борців. Колись збірка «Правда кличе» була під суворою забороною. Тож сам Бог велить ще й ще раз відроджувати довгими десятиріччями замовчувані сторінки. При всіх нагодах публічно декламуймо протестні поезії нашої літератури всупереч усім «табачникам» та «кривавим торквемадам». Бо ж вірші пишуться не для того, щоб залишатися на полицях в ошатних палітурках дедалі досконалішого друку, – вірші творяться, аби будити живих, а відтак і тих, можливо ще «ненарождéнних»!
Про автора: Сергій Панько, член-кореспондент Наукового Товариства ім.Шевченка в Америці
