На 102-ому році життя відійшов у вічність Василь Шаран (7.5.2025) – один з небагатьох українських «останніх із могикан», який зазнав совєтського «раю», фашистського «царства» і канадської волі. Василеві було всього 15, коли його рідні Комарники (тут народився 6.2.1924) на Бойківщині – 1939 р. «визволили» – союзники Гітлера, під назвою СССР. Під сучану пору, тзв. «победозбісенці» у Москві стверджують, що це були «нащадки» Російської імперії. Всього два роки пізніше – 1941 р. «націонал-соціалісти» напали на «партнера» по розподілі Европи – шовіністичних комуністів.
Отак потрапив найстарший син, з-поміж 5 дітей, Йосифа та Анни Шаранів – Василь, 17-ти річним, на примусову працю до німецького райху. Згідно з німецькими джерелами, з України, протягом окупаційних років, було вивезено до Німеччини 2,5 мільйона підлітків – хлопців та дівчат. Отак почалося життя Василя Шарана поза рідними Україною і Бойківщиною, які навічно закарбувалися в його пам’яті!
Кінець Другої світової війни Василя застав в американській зоні Австрії, де мав можливість повернутися на рідну землю. Незважаючи на сильне бажання побачити рідних – батьків та братів і сестер, він знав з різних прикладів, що, замість німецької Европи, йому прийдеться «знайомитись» з Далеким Сходом, чи Сибіром. Тому наважився на крок – еміґрувати до Канади, де є українські громади.
У червні 1948 р. В.Шаран прибув пароплавом до Галіфаксу в Новій Шотландії (Nova Scotia), а звідти поїздом до столиці Оттави. Перший рік Василь працював у фармера, який його спонзорував, щоб сплатити довг, а 1949 р. влаштувався в готелі, який належав канадському українцеві. Тут він пропрацював 4 роки, вивчив англійську. Та його притягала більша українська громада Торонта, де була його знайома ще з австрійського табору у місті Юденбурґ (Judenburg) – Анна Мазурик.
Переїзд до Торонта увінчався одруженням та новою працею і участю в українській громаді. Зокрема, активно залучився В.Шаран у громадське життя при парафії Св. Євхаристії. Після закриття церкві на Кінґ-Стр., він був головою парафіяльного комітету протягом 14 років. Василь вкладав у побудову церкви Св. Євхаристії не тільки увесь свій вільний час, працю, але й значні фінансові кошти. Завдяки В.Шаранові та парохові о. Борецькому церкву Св.Євхаристії приїхав 1976 р. посвятити с.п. Патріарх Г-К церкви Йосиф Сліпий, який гідно відзначив внесок подружжя Анни та Василя Шаранів у побудову церкві.
Благодійна діяльність Василя Шарана відома його щедрими внесками при побудові греко-католицького храму в Турці (Україна). Його благородне серце відчули не тільки комітети, які займались будівництвом пам’ятників Т.Шевченкові у Вашинґтоні, Вінніпезі, Львові, але й й найближчі родичі – брати та сестри – його та дружини Анни. Саме завдяки старанням Василя вдалося організувати еміґрацію кількох членів великої родини – його і дружини – до Канади з України, ще за часів СССР.
В Україну Василь їздив 4 рази відвідати рідних. 1996 р., після 50-річного спільного життя, відійшла у вічність дружина Анна, яка ділилася з Василем турботами та радощами. Важко було звикати до самітности. В народі кажуть: Самітність може бути гіршою від смерті! Це відчув і Василь, коли опинивсмя сам у великій хаті.
Як то кажуь: Світ не без добрих людей! Співчуття та розраду Василь знайшов у вдові свого друга Михайла Столярчука, якого знав ще з табору для біженців. Галина, з дому Байдужих, народилася в Канаді і мала четверо дітей, але турботи дітей про власні проблеми, були причиною її самітности. Згодом, 2004 р. Василь та Галя побралися і стали «долати» самітність разом, і втішатися відвідинами родини та знайомих, число яких все зменшувалося.
Не дуже довго тривало «пожвавлення» життя, коли про 100-річчя з дня народження Василя Шарана сам король Карл ІІІ (Charls ІІІ) прислав вітальну ґрамоту. Та і провінційні ґубернатор та прем’єр долучилися до ґратулянтів. Але наймасовішою увагою було відзначення у стінах церкви Св.Євхаристії, до побудови якої приклався Василь Шаран, як парафіянин, як бойко-українець, канадець.
Василь Шаран не був «типовим» українським еміґрантом. Він він не був в УПА, в Дивізії Галичина, не був членом будь-якої політичної партії, він не був, навіть, дорослим, коли його «відірвали» від рідного кореня! Його забрали німці, але він не став яничаром, хоч вивчив мову бездоганно, він не забув рідне, хоча вивчив і англійську. Незмінною у нього залишилася віра в Господа – він усе своє життя був глибоко віруючою людиною і вірив, що Господь змилосердиться над Україною, яка зазнала не тільки небачених руйнувань від своїх північних сусідів, але й голодоморів.
По своєму єству, В.Шаран був не тільки дуже працьовитою людиною. У нього було глибоко вкорінене почуття справедливости, гуманізму, приязні до «ближнього» і саме це було кредом його довгого життя – мов Господня нагорода людині, яка керувалася християнським принципом: «Люби ближнього – як сам себе!»
Нехай йому буде пухом канадська земля!
(Диви: Йосиф Сірка «Коли силою позбавляють батьків і батьківщини | Український погляд»)
Йосиф Сірка, Торонто, 7.5.2025 р.
