Офіційна турецька інформація така, що три смертники приїхали в аеропорт на таксі і підірвали себе біля входу, неподалік від зони реєстрації після перестрілки з поліцією. Один зі зловмисників у жилеті з вибухівкою перед вибухом почав стрілянину з автомата по пасажирах.
За словами очевидців, в аеропорту прогриміло три потужних вибухи, через що прогнувся дах будівлі, почалася паніка серед пасажирів.
Під час вибухів у аеропорту перебував також координатор громадської організації “Захист Патріотів” Станіслав Грещишин разом із дружиною. Публікуємо розповідь Станіслава про події, які їм довелося пережити.
“Ми прилетіли о 21.00 в Стамбул, в аеропорт Ататюрк. Звідти о 23.35 повинні були відправитися в Даламант внутрішнім рейсом Turkish airlines.
Ми затрималися на паспортному контролі, потім – у Dury Free. Близько 22.00 вирушили до столів реєстрації внутрішніх рейсів.
Спочатку ми побачили охоронців, які бігли з другого поверху по ескалатору. Ми подумали, що вони женуться за кимось. Тоді почули звуки пострілів. В аеропорту почалася паніка. Потім мертва тиша і перший вибух.
Вибух пролунав на поверсі вище і ми побачили лише як телевізори, які висіли на стелі попадали вниз. Усі почали бігти. Я рефлекторно тримався стіни, тримаючи Катрусю біля себе.
Основна маса людей створила натовп біля основного входу в аеропорт. Ми ж звернули направо у зону Duty Free і випросили в охоронців пропустити нас (там не можна заходити назад). Відійшли на відстань метрів 50.
Пролунав другий вибух. Значно сильніший. Мені прилітило щось тупе в голову. Текла кров, але я розумів, що це щось легеньке і не було часу про це думати. Я ще ніколи не відчував стадний інстинкт, як тоді. Люди почали масово бігти до столів паспортного контролю. Ми ж знову звернули і потрапили до поліцейського офісу.
Те, що я побачив там, мене максимально протверезило: поліцейські без рацій, у паніці, усі з пістолетами, але ніхто не в курсі, що робити. Одна дівчина поліцейська просто плакала в істериці. В офіс забігло багато людей. Ми з Катрусею вибрали куток біля стіни і “занизили горизонт”.
Оскільки англійською ніхто не говорив, wifi вирубився і люди відверто панікували (особливо бачучи мій лоб) ми почали їх заспокоювати, просити дихати глибоко і намагалися дізнатися у поліції, який у них план дій. Плану дій очевидно не було.
Тоди принесли поранену жінку. Ліва нога мала велику пляму крові вище коліна та імпровізований джгут з хустинки. Я попросив перевірити його і спокійно запхав пальця під нього. З нею було ще дві жінки. Жодна не говорила англійською. Тому я, як у грі “Крокодил”, показав своїм тілом, що їй просто треба лягти на спину і підняти ногу на стілець. Коли вона так зробила, ми з її подругою порвали їй штанку і я побачив чисельні дрібні рани. Кровотечі вже не було, але я вирішив затягнути джгут. Поліз у її сумочку, взяв звідти щіточку для вій і зробив турнікет з хустки. Попросив тримати його одну з її подруг.
Далі підклав їй під голову декілька рулонів туалетної бумаги, показав, що їй треба дихати глибоко і попросив другу дівчину принести їй води і регулярно давати їй пити (усе на жестах).
Потім почав оглядати її і побачив декілька дірочок на спині. Кровотечі не було, диханню не заважало, тому я їх не чіпав, хоча їй було боляче. Пізніше перевернув її на бік, бо її наче нудило. Так вона лежала поки не прийшли медики і не забрали її.
Пізніше ми познайомилися з двома турками, які щойно прилетіли з Києва і були в черзі до паспортного контролю, коли сталися вибухи. Ми подружилися і зараз живемо в батьків одного з них.
Ми постійно комунікували з Катрусею. Оцінювали ситуацію, заспокоювали інших і тримали горизонт низько. Регулярно писали смски родичам, що ми в безпеці. Намагалися випитати у поліцейських яка ситуація ззовні і який їхній план. Це все – симуляції і тренінги “Захисту Патріотів”, які я спостерігав.
Загиблих більше, ніж кажуть у новинах. Вибухи і стрілянина були всередині. Аеропорт, принайні та частина поліції, яку бачили ми – теж були не готові. Ніхто з поліцейських у нашому приміщенні (близько 10-12) не вмів надавати першу допомогу. Ніяких аптечок. Ніяких бинтів. Це ми були в їхньому офісі!
Ті турки, з якими ми познайомилися, допомогали пораненим в епіцентрі вибуху. Для них це вже третій теракт у цьому році. Один з них лікар. Не змогли врятувати нікого”.
Зараз Станіслав та Катерина перебувають у Стамбулі. Їхньому життю та здоров’ю нічого не загрожує.
