29 грудня 2012 р. кобзареві Тарасові Силенку виповнюється 40 років
Свої витоки рід Силенків веде із древнього села Мисайлівка, що на Богуславщині. Тут народилася й Тарасова мати Леся. Крізь ліс, через річку Рось щодня ходила до школи в с. Дибинці. Уроки любила вчити в лісі. Кохалася у квітах. Коли не знала назв, – вигадувала сама. Зростаючи у традиційній українській родині, дівчина перейняла від батьків загострене почуття справедливості.
Стан своєї душі прагнула передати в пісні, малюнку, поезії.
А вітер хмари в скирти звозить,
По небу гуркотять вози.
Це тільки лемент передгроззя,
Земля чекає ще грози…
29 грудня 1972 р. Леся у шлюбі народила сина…
З дитинства Тарасова душа всотувала любов до пісні, до краси оспіваної матір’ю квітучої Богуславщини.
Де ростуть чорнобривці посеред двору,
Де пахне любисток за тином під хатою,
Де пахне мелісою, де пахне м’ятою.
І Тарасик співав – удома, в полі, в лісі…
Мама працювала літредактором у видавництві “Музична Україна”, відтак хлопчик зростав у колі творчих людей, спілкування з якими допомогло йому сформуватися українським патріотом. Відіграла важливу роль і хвиля українського національного піднесення на у 1989 – 1991-х роках.
Хлопець ріс без батька. Саме мама його викохала, виняньчила, поставила на тверду стежку.
Вражений “Думою про Марусю Богуславку” у виконанні Миколи Будника Тарас вирішив пов’язати свою долю з бандурою. Спілкування з кобзарями Миколою Будником, Володимиром Горбатюком, Володимиром Кушпетом дало йому надійний орієнтир. Потім була студія при Національній капелі бандуристів.
1991 року Тарас став сиротою. Було йому тоді 18 років.
Цього ж року він вступив до Київського університету культури. Щоб вижити, працював охоронцем. Потім викладав академічну бандуру у Стрітівській кобзарській школі, був артистом у театрі “Берегиня”. Закінчивши університет, Тарас здобув фах фольклориста і викладача народної художньої творчості. Став дійсним членом Всеукраїнської кобзарської спілки, а згодом ще й Історичного клубу “Холодний Яр“.
Кобзарював у містах і селах, виступав на концертах і фестивалях, вшановував полеглих за волю України та їхні могили. Концертував майже в усіх областях України, а також в Австрії, Білорусії, Латвії, Литві, Німеччині, Північній Кореї, Польщі, Румунії, Росії, Словаччині, Франції, Чехії.
Грав роль кобзаря у художніх фільмах, зокрема в “Чорній Раді”, “Богданові Хмельницькому”, документальних стрічках “Кобзар” і “Вільне козацтво”. За його участю поставлено ювілейну виставу Ніни Матвієнко “Золотий камінь посіємо” та виставу “Обніміться, брати мої”, присвячену Тарасові Шевченку, і створену Володимиром Вовкуном композицію “Чорна рілля ізорана” до річниці Голодомору 1933 року.
Тарас уникає пісень широкого вжитку. В його репертуарі понад півтори сотні історичних пісень, дум, балад, романсів на історичну, козацьку, гайдамацьку та обрядову тематику, від Древньої Русі починаючи. Чільне місце посідають пісні про Іллю Муромця, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Северина Наливайка, Максима Залізняка, Івана Сірка, Івана Богуна, Івана Ґонту, Данила Нечая та інші. Ось, наприклад, пісні, музику до яких створив Тарас Силенко: “Слово о полку Ігоревім”, козацька похідна “Обріс мохом сірий камінь” (сл. Левка Боровиковського), “Пісня про Северина Наливайка” (текст історичний під назвою “Ой в городі Могилеві”), пісні на слова Михайла Старицького “Непевність” та Олега Ольжича “Піхотинець”, “Романс” на слова Спиридона Черкасенка, “На межі” Руслана Морозовського, “Вітер хвилею” Наталки Кобзи. Виконує Тарас і пісні про Визвольні змагання 1917 – 1920-х років, музику до яких створив, а саме: “Пам’яті Василя Чучупака” (з авторською обробкою слів), про вереміївського отамана Івана Савченка-Нагірного (сл. Василя Бойка), “Роковини” на слова гайсинського отамана Ананія Волинця, “Козацьку колискову” на слова члена ОУН Володимира Косовського. А ще в репертуарі Тараса – “Пісня про отамана Зеленого” на слова Миколи Щербака (музика Тараса Силенка), “Пісня про Марусю Соколовську”, пісня “Як рушали козаченьки” (слова і музика Бориса Списаренка, літературна обробка Тараса Силенка)…
В Україні є чимало бандуристів, які оспівують подвиг Українських січових стрільців та УПА, але лише Тарас Силенко і Тарас Компаніченко активно пропагують пісні про Визвольну війну на Великій Україні в 1917 – 1920-х роках.
Бути кобзарем – це ексклюзивний привілей і велике щастя. І це щастя постійно з Тарасом! Дружіть, друже, з бандурою довіку, нехай вона буде вашою вірною дружиною. Пишіть пісні на славу Україні! Плекайте майбутніх кобзарів – нехай буде кому продовжувати нашу справу!
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
і редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ
На світлині Тарас Силенко. Світлина Віктора Співака.
