Видання Українського інституту національної пам’яті (УІНП) «Дівчата зрізають коси» – це спогади жінок, які брали участь у російсько-українській війні. Книга опинилася серед переможців Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». Збірник підготовлено в рамках проєкту «Усна історія АТО», координаторками якого є співробітниці УІНП Тетяна Ковтунович і Тетяна Привалко. До нього увійшли спогади 25-ти жінок, які брали участь в російсько-українській війні в складі Збройних сил та добровольчих підрозділів.
Воєнна кореспондентка, уродженка Полтави Євгенія Подобна як авторка цієї книги торік стала лауреаткою Шевченківської премії в номінації «Публіцистика, журналістика». Днями полтавці зустрілися із землячкою. На творчу зустріч, яку влаштувала Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара, завітали студенти-журналісти, капелани ПЦУ, нацгвардійці, громадські діячі.
Євгенія знає про війну не з чуток. У розпал російської агресії, у 2014 році – під час найактивнішої фази бойових дій хотіла допомогти своїй країні. І вирішила робити те, що вміє найкраще — писати. Поїхала працювати на передову. Там і написала книгу «Дівчата зрізають коси». Прагнула зафіксувати події для історії, передати емоції, описати побутові та життєві моменти. Героїні книги – снайперки, медики, кулеметниці – ті, які були і лишаються на передовій відсічі російській агресії.
«Знайти їх було дуже легко, тому що під час роботи, коли я їздила знімати репортажі на війну, ми з ними швидко знайомилися і ти розумієш, що ставлення до жінок-військових абсолютно дике: якщо ти чоловік – то герой, якщо жінка – м’яко кажучи, ні. Я вирішила це виправити і дати їм голос – розповісти про себе, свою війну, свій побут. Це жінки, які захищали нас на Сході України, це жінки абсолютно різних професій: артилеристки, снайперки, є дівчата, які працювали з мінометів, є одна дівчина кухар. І це 25 історій про їхню війну. Про те, щоїх мотивувало туди піти, як складалися їх взаємини з чоловіками», – каже авторка-упорядниця.
«Війна – це річ НЕПРИРОДНЯ, вона не може мати обличчя – ні жіночого, ні чоловічого. Цьогоріч підуть до шкіл діти, які народилися вже в час війни і не знають мирного життя В ПРИНЦИПІ. Деокупація наших територій має бути паралельною із деокупацією голів і мізків. Офіційні нагороди – штука відносна. Важливіше почути найсокровенніше: зізнання матері, син якої незабаром загине; вдячність Героїв, що про них не забудуть. Людяність, совість – те головне, що лишається після ВСІХ випробувань у нашому земному житті», – звернулася до аудиторії письменниця.
У книзі йдеться про бойові операції різних років на Луганщині та Донеччині, про звільнення українських міст та сіл від окупантів, оповіді про побратимів, місцевих мешканців, воєнний побут, а також роздуми про становище жінки в українському війську в різні періоди російсько-української війни. Розповіді доповнені фотографіями із зони бойових дій. «Історії ці записувалися по-різному: якісь історії ми писали в Києві, тому що дівчата були демобілізовані, ми з ними зустрічалися в Києві і дуже відверто говорили. Найцікавіша історія записана у селищі Зайцеве. До бойовиків було метрів 200. Ми знайшли закинутий сарай і в сараї писали 2 інтерв’ю», – розповіла Подобна.
Прийшов на зустріч і регіональний представник УІНП у Полтавській області Олег Пустовгар Він зазначив: «Примірники книги передані до полтавських бібліотек, а в електронному вигляді розміщені на нашому офіційному сайті. Інститутом нацпам’яті профінансовано цілу низку видань про російсько-українську війну, але книга «Дівчата зрізають коси» – єдина з них, яка отримала Шевченківську премію. Для полтавців цікаво буде знати, що її написала полтавка. За назву для книги авторка взяла рядок відомого вірша, що став піснею «Дівчата» полтавської поетеси, волонтера і громадської діячки Олени Задорожної, яка зараз мешкає в Києві. Прочитав книгу. Для мене найбільш виразні спогади снайперки, де в сконцентрованому вигляді показана роль жінок і їхній внесок у захист Вітчизни від ворога. Снайперка запитує: що відрізняє чоловіка-снайпера від жінки-снайперки? І відповідає: чоловік, коли вже видохся, каже «Мені треба відновитися, відпочити», а у жінки виникає друге дихання».
Дві героїні книги загинули на війні – це Яна Червона та уродженка Полтавщини Ольга Нікішина. Їхню пам’ять учасники просвітницького заходу вшанували хвилиною мовчання.
Північно-східний відділ УІНП
