Перемога над нацизмом без України і без українців була б неможливою. Про це свідчать величезні втрати, яких зазнала Україна в роки Другої світової війни, участь українців у Червоній армії та в арміях союзників Антигітлерівській коаліції, антинацистська боротьба Української повстанської армії.
Про це напередодні Дня Перемоги дискутували українські історики: директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник УІНП Ростислав Пилявець, доктор історичних наук, заввідділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України Олександр Лисенко, доктор історичних наук, заввідділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України Юрій Шаповал та кандидат історичних наук, науковий співробітник УІНП Ярослав Антонюк.
За словами Олександра Лисенка, демографічні втрати України під час Другої світової війни становлять 13-13,5 млн. осіб, історикам невідомі більше 3 мільйонів імен загиблих – така ціна Перемоги.
На сьогоднішній день історична наука не може оперувати точними даними. Практично вся джерельна база, яка дає можливість порахувати втрати України у Другій світовій війні, перебуває у російських архівосховищах. Ще донедавна історики могли працювати в таких архівах, проте документи, що стосуються втрат, ще досі втаємничені. За даними російської групи військових істориків на чолі з генералом Кривошеєвим, за всі роки війни у Червоній армії та військово-морському флоті воювало близько 34,5 мільйонів чоловік, представників різних національностей. За підрахунками українських істориків, серед них було 6-7 мільйонів мешканців України. За офіційними даними радянських і російських джерел, їх було всього 1 млн. 357 тис.
Як пояснив Лисенко, така різниця між цифрами є тому, що, коли рахували, виходили із даних паспортів, де була зафіксовано «українець» за національністю. Але насправді із України призивали євреїв, поляків та ін.
Коли готувався унікальний проект «Книга пам’яті України», було встановлено, що за перший період війни (до повної окупації німцями) з території УРСР до Червоної армії призвали 3,6 млн. громадян, а до завершення війни – ще близько 3,5 млн. Це приблизно 1/5 або 1/6 від загальної кількості тих, хто воював у ЧА.
Олександр Лисенко пояснив: «Не маючи навіть точних даних про втрати українців на фронтах, ми можемо, екстраполюючи цю цифру, стверджувати, що загинула на фронтах теж п’ята частина від тих втрат, які обчислюються науковцями різних країн. Цифри дуже різні – від офіційної цифри групи російських істориків Кривошеєва 8,9 млн. до фантастичної цифри 24-26 мільйонів, які дають інші дослідники. Як кажуть, істина десь посередині».
Окрім військових втрат, були великі втрати цивільного населення – жертви Голокосту, геноциду. Загальні демографічні втрати оцінюються 13-13,5 млн. осіб.
«Ми дуже мало зробили для того, щоб увічнити пам’ять усіх тих, хто загинув у роки Другої світової війни. Ми забули про військовополонених, остарбайтерів, тих, хто воював за самостійну Україну. Це все дуже важко відновлювати». Історик вважає, що необхідно відновити проект Книги пам’яті України, 250 томів яких уже видано.
Говорячи про участь українців у лавах Червоної армії, Ярослав Пилявець наголосив на тому, що термін «українці» можна розуміти по-різному: вузько – це ті, хто етнічно є українцями або називає себе так, і більш широко – це всі, хто проживав на території України. Часто таке різне розуміння терміну є причиною у розбіжностях даних про загиблих. За деякими підрахунками, український народ дав до лав Червоної армії дав 6 мільйонів бійців, кожен другий з них загинув, а кожен другий з тих, хто залишився живим, став калікою.
Відомо, що на початок вторгнення німецьких сил на територію СРСР Червона армія налічувала понад 5 млн. осіб. З них українці становили від 1 до 1,5 млн. Точну цифру історики не можуть сказати через складнощі з доступом до архівів, велика кількість документів утаємничена, особливо, що стосуються питань, пов’язаних з етнічним складом.
«Перші цифри про національний склад належать до 1 січня 1943 року, – каже Ярослав Пилявець. – У праці дослідника Артем’єва вказано, що 11,8 % ЧА складали українці. Кількість вояків-українців почала зростати після того, як Червона армія входить на територію України і починає звільняти її від нацистів. Червоноармійцями стає близько 4,5 мільйона українців».
Історик наголосив, що чимало українців було в командуванні Червоної армії, зокрема Григорій Кулик, Семен Тимошенко, Черняховський, Ворошилов, Будьонний. Першим, хто підняв прапор над Рейстахом, був виходець із Сумщини Олексій Берест. Льотчик-винищувач Іван Кожедуб став тричі Героєм Радянського Союзу. Акт про беззастережну капітуляцію Японії 2 вересня 1945 року підписав українець генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.
Як зауважив Володимир В’ятрович, відзначаючи 9 травня, ми часто забуваємо про те, що війна тривала далі і закінчилася аж 2 вересня 1945 року.
Юрій Шаповал розповів, що багато українців було вояками армій союзників Антигітлерівської коаліції. Так, у висадці американців на європейських континент у 1944 році брало участь близько 40 тисяч американських українців. «Не варто забувати, що війна почалася 1 вересня 1939 року. Радянська пропаганда говорить лише про 1941-1945 роки, цілих 2 роки викинуто з історії. Українці воювали на боці союзників в тихоокеанському регіонів, Африці, польській армії Андерса».
За словами Шаповала, у Вермахті воювало 1 мільйон виходців з Радянського Союзу, з них 250 тис. – українці. У когось із них були ідейні переконання, а в когось не було вибору. Потрібно дослідити мотивацію усіх цих людей.
Пан Юрій зазначив, що за 23 роки незалежності був неправильний підхід до святкування Дня Перемоги: «Ми святкували перемогу Радянського Союзу, забувши про усіх тих, хто пережив війну. Війна – це не все так однозначно. Є ще військовополонені, ті, хто воював за незалежну Україну, остарбайтери. Допоки ми не зруйнуємо радянський міф, доти підпадатимемо під ідеологічний вплив Росії. Україна має відзначати Перемогу по-своєму».
Володимир В’ятрович зауважив, що говорячи про співпрацю українських націоналістів з нацистами, забувається, що націоналісти всього на 2 тижні довше співпрацювали з нацистами, ніж Йосиф Сталін. Після проголошення Акту відновлення Української Держави, не погодженого з німцями, були заарештовані очільники ОУН, а Степан Бандера усю війну відсидів в німецькому концтаборі Заксенгаузен.
У німецьких документах 1941-1942 років зазначено, що, крім ОУН(б), немає жодного серйозного руху опору. Перша антинімецька акція УПА сотні Перегіняка-«Коробки» була здійснена вночі з 7 на 8 лютого 1943 на райцентр Володимирець.
В’ятрович зазначив: «Радянська влада знала про боротьбу УПА проти нацистів, проте у своїй пропаганді і далі говорила про її співпрацю з німцями. Німці натомість подавали інформацію так, що УПА – це спецоперація Кремля».
Влітку 1943 року антинімецька боротьба з Волині перекинулась на терени Галичини, де було створено УПА-Захід. Виникали цілі «повстанські республіки» – території, які контролювалися УПА. З метою придушення повстанського руху німці проводили масштабні військові операції із використанням військових.
Ярослав Антонюк розповів, що за підрахунками рівненського історика Денищука, лише протягом 1943 року було зафіксовано 2956 бойових зіткнень упівців з німцями. Він зауважив, що існує міф про те, що в УПА були тільки галичани: «Насправді в УПА приймали різні національності. Гаслом УПА було «Воля народам – воля людині!».
За підрахунками Патриляка, жертвами антинімецьких операцій Української повстанської армії стало 12-13 тисяч німців: «Цифра не співмірна із загальними втратами в Другій світовій війні, – каже В’ятрович. – Проте, якщо порівнювати, скільки німців загинуло від рук польських чи радянських партизан, то це співмірні цифри».
Що стосується відзначення 9 травня, Володимир В’ятрович наголосив, що українці мають говорити про олюднення Дня Перемоги: «Ми не маємо проводити військові паради, ми маємо говорити про солдатів. Цей день має стати даниною пам’яті про загиблих. Військові паради є формою пропаганди війни, потрібно допомагати ветеранам та вшановувати загиблих. Не можна виховати українського патріота на радянському патріотизмі. Наша час показав, що між цими двома поняттями є чітка межа».
