Джерело: Volodymyr Kulyk
Повернулися від Святошинського РВВС. Сьогодні Майдан прийшов до нас на район, не треба їхати в метро й викликати таксі, щоб повернутися серед ночі. Вже багато хто порівнював сьогоднішню акцію з тією, що була місяць тому на Майдані, але багатьох важливих елементів подібності не вказано.
Народ знову підтягувався повільно, але зрештою показав, як його багато. Знову це були не так галицькі дядьки й партійні активісти, яких зазвичай бачиш на Майдані, як молоді й не дуже молоді кияни, інтелігентного вигляду та з правильною мовою, хоч і доповнюваною подеколи лайкою (спочатку переважала українська, бо було більше активістів, а потім стало більше російськомовних, які, втім, кричали головно українською – мова революції!).
Спочатку, коли людей було досить мало, більшість людей стояли збоку (ті, хто бігали й кричали, здавалися провокаторами чи неадекватами), хоч багато хто намагався переконувати беркутівців, які переважно мовчали, але часом і відповідали (до речі, переважно українською з вимовою сільських хлопців). Було видно, що в одному з автобусів стоять Луценко з дружиною, ясно було, що намагаються домовитися, але неясно було, про що саме. Потім я випадково опинився зовсім поруч біля людини з розбитою головою й заплилим, наче вибитим оком, і з жахом упізнав у ньому Луценка. Було незрозуміло, чому побили саме його, якщо всіх інших не чіпали, і від цього ставало ще страшніше. Атмосфера загострилася до краю.
А потім оголосили, що ментівські начальники таки назвалися й показали посвідчення, тож можна їх пропускати, але натовп не погодився, вимагаючи, щоб показали всі. Зрештою домовилися, що вони всі знімуть маски, тобто відкриють обличчя для фіксування на сотні наших камер, і люди сп”яніли від відчуття перемоги. Я знову опинився зовсім близько біля коридору, який зробили для проходу Беркуту на подвір”я РВВС, і бачив рішучіть людей не дати їм пройти, не відкривши облич і не відчувши повною мірою нашої зневаги. Частина прошмигнула в масках, але далі коридор просто перекривали, доки вони не поступалися.
Беркут подарував усім нам – і тим, хто стоїть на Майдані, і тим, хто вже за кілька днів після 11 грудня повернувся до своїх справ, – відчуття перемоги, сили, впевненості. Це саме те, що сьогодні потрібно. Треба розуміти, що більшість киян не ходитиме щодня на Майдан, але в критичній ситуації прийде на допомогу й потому відчуватиме свою причетність до маленької перемоги як підставу для оптимізму щодо перемоги революції загалом. Тому організатори мають мудро використовувати цей революційний потенціал, час від часу закликаючи людей прийти й захистити якийсь рубіж. А в проміжках між цими захистами на Майдані стоятиме небагато людей, але з відчуттям, що в слушний час нас буде мільйон.
І на завершення – дякую, Автомайдане, що заварив усю цю солодку кашу перемоги. Хлопці й дівчата (дівчата там теж були, бачив навіть за кермом), ви герої, без перебільшення. Особливо Булатов: я бачив, як він говорив із беркутівцями, як не боявся й підставлявся, але все одно наполягав, щоб вони відкрили обличчя, як відкрив він і сотні людей поряд із ним. На президента його висунути чи що? Бо трьох поросят там не було, а Булатов був – і може, тому ми й перемогли?
На доповнення мого нічного посту про події під Святошиньским РВВС, який виявився несподівано популярним на ФБ як свідчення очевидця. Andriy Portnov Запитав мене, в чому я бачу нашу перемогу і завдяки чому вдалося запобігти насильство з боку протестувальників щодо Беркуту, який щойно застосовував брутальне насильство під судом. Ось що я йому відповів, може, вам теж буде цікаво:
Перемога в тому, що ми (всі учасники облоги, хоч дуже різною мірою) змусили беркутівців поступитися нашій вимозі відкрити обличчя, тобто дати себе ідентифікувати для майбутніх розслідувань. Вони втратили відчуття безкарності та всевладності над народом. А народ, відповідно, здобув відчуття сили.
Звісно, це відчуття п”янить і часто спонукає до ескалації вимог і до не цілком пристойної поведінки (дехто намагався або силоміць здерти маску з тих, що не хотіли, або змусити деяких зняти також шоломи чи принаймні скляні заборола на них, а дехто, здається, не відмовлявся й від стусанів). Але хоч я бачив далеко не все, я абсолютно впевнений, що більшість учасників не намагалися задовольнити свою сверблячку побитися чи спрагу принизити іншого, що тимчасовго виявився слабшим. Іще коли слабшими здавалися ми, найголовнішим гаслом було “Посвідчення!”, тобто чітка вимога, яка окреслювала дуже компромісні й демократичні (тобто зорієнтовані на майбутнє справедливе судочинство, а не негайний безжальний самосуд) межі тиску.
Від спроб есалації насильства з боку радикалів і провокаторів берктувців захищали й депутати, й загін охорони майдану (вони прийшли якраз перед цим “проведенням крізь стрій” і відіграли важливу роль у його ефективному виконанні, хоч і не думаю, що таку вирішальну, як їм приписує Євромайдан SOS), і багато начебто звичайних людей. Якби всі беркутівці зняли маски, а ще краще – шоломи, то натовп був готовий вітати мало не звдячністю. Коли кілька з них таки зняли шоломи, люди стали плескати в долоні й кричати “Молодці!”, я був ошелешений цією раптовою зміною настроїв і мусив нагадати своїм сусідам у натовпі, що ті люди, можливо, щойно били людей під судом (хоча, може, й не били, і саме тому відкрили обличчя).
Тобто настанова на ненасильство, на щастя, була закладена в різних частинах протестного натовпу, тому вона зрештою і перемогла. І ця перемога ненасильства, готового чинити опір насильству, і є головною нашою перемогою – усіх нас, хто там був, і всіх, хто готовий із таким “несмиренним ненасильством” солідаризуватися – сподіваюся, не тільки на Фейсбуці.
На завершення скажу про ще одне важливе вчорашнє відкриття: як мало бачиш, якщо не лізеш у саме пекло подій, тобто не нариваєшся на перший удар, бо вже на відстані п”яти метрів видно тільки спалахи камер і хаотичний рух тіл, якому важко надати адекватного значення.
Інший запис у ФБ, який, по суті, є незалежним коментарем працівника ЗМІ:
Юрий Бутусов
Только что вернулся с проспекта Победы, 109. Впечатления. 1. Это очень маленькая, но самая важная на сегодня победа гражданского общества в Украине. Спецназ “Беркут”, который совершенно по-хамски отказывался на протяжении двух месяцев выполнять нормы закона “О милиции”, а именно – представляться гражданам, не прятать свое лицо, действовать в соответствии с уставом ППСМ, впервые был принужден соблюдать закон. Вопреки приказу, который предписывал скрывать личность сотрудников, простые граждане заставили “беркут” действовать по закону. Правоприменительные функции на себя взял непосредственно народ. 2. Автомайдан – это герои, Дима Булатов, Леша Гриценко, Сергей Хаджинов и их друзья – ребята, спасибо вам и низкий поклон за быстроту действий, за смелость отчаянную. . 3. В Киеве есть по меньшей мере 1000 интеллектуальных, культурных, смелых людей, с большим сердцем и чистой совестью, которые совершенно не боятся репрессий, избиений. тюрьмы, не боятся “Беркута”, и при этом оказывают сопротивление исключительно в рамках закона. Народ надо ценить по его лучшим представителям, и я нашим народом в эту ночь в который раз гордился.
