Мешканець села Іванчиці Рожищенського району Степан Самосик випадково знайшов у придбаному ним вулику рукописи, серед яких — «Нарис визвольної боротьби Рожищенського району», створений у 1965 році не розкритим спецслужбами СРСР — УРСР учасником цієї боротьби, одним із провідників місцевого повстанського руху 1940 — 1950 років, – пише «Волинь нова».
Автор щоденника іменує себе «О. А. Пархомчуком», хоч деякі свідчення спонукають до думки, що був Степаном Олексійовичем. А підписався псевдонімом «Чумак».
«Нарис визвольної боротьби Рожищенського району» у 2002 році виявив мешканець села Іванчиці Рожищенського району Степан Самосик. Загальний обсяг рукопису — 288 сторінок.
Маючи пристрасть до бджільництва, Степан Самосик вирішив розширити пасіку. Щоби прискорити задумане, попросив дружину, котра продавала одержаний ними мед на ринку в Луцьку, дізнатися, чи хтось не хоче збути вулики. То ж коли жінка, яка назвалася Лесею, запропонувала Юлії Самосик придбати у неї чотири вулики, що «стоять порожні в Луцьку на гнідавських дачах», з покупкою не барились.
Утім, всі ті вулики вимагали ремонту, і Самосик привіз їх у столярний цех заводу, де тоді працював. Наступного дня робітники, з якими домовився, взялися до діла. А через годину–другу котрийсь прийшов до Самосика, тримаючи в руках схожий на поштову бандероль пакунок із воскованого паперу, і сказав: «Дивіться, що ми в одному вуликові знайшли».
У пакунку, який усе ще беріг у собі запах бджіл, лежало кілька товстих «загальних» зошитів. В останньому зошиті, автор ненав’язливо розповідає про свою сім’ю і те, що у 1941-ому році він жив у рідному селі Рудка–Козинська разом із батьком та мачухою, був одружений і мав із дружиною чотирьох малих ще дітей.
Згадані в тексті учасники повстанського підпілля у ньому й загинули, найближчі побратими по боротьбі Степан Миколайович Архипчук (він же Буревій, Байда, Буровий) і двоюрідний брат Чумака Степан Михайлович Пархомчук (він же Сірко), які «дня 6 листопада 1946 року відставили» його хворого і пораненого «в одне село», де автор «Нарису» «мав певних людей», «збудував криївку і засудив себе на одиночку», в 1948 році теж полягли. І що інший невідомий нам рожищенський «підпіляк» на псевдо Жук «загинув п’ятого травня 1957 року».
«Нарис» привернув до себе увагу. І насамперед тих, хто, попри все на український національно–визвольний рух не дивився тільки крізь призму «совєтських» штампів. А ще тих, кому наведені в тексті псевдоніми, імена та назви про когось чи про щось говорили. Як, скажімо, прізвище не раз згаданого тут обласного провідника ОУН Козяра, якому тодішній технічний директор заводу будівельних конструкцій Валерій Горбатюк, з’ясувалося, є племінником. Він і заповзявся допомогти Степанові Самосику уточнити особу автора «Нарису» та вивідати долю його родини. Зрештою, кожен у тексті шукав щось своє.
Уривки зі щоденника обіцяють надрукувати в наступному четверговому номері газети.
