Увечері 1 грудня відійшов у вічність відомий український інтелектуал, дисидент, філософ, правозахисник, моральний авторитет Євген Сверстюк. У четвер 4 грудня з 11.00 до 13.00 у Будинку вчителя (Київ, вул. Володимирська, 57) відбудеться прощання. Похоронять пана Євгена на Байковому кладовищі.
Четвер, 4 грудня
8:00 Архиєрейська Божественна Літургія, Церква Різдва Богородиці УАПЦ (район Совки, вул. Каменярів, 13-15)
9:00—10:00 Чин похорону, Церква Різдва Богородиці УАПЦ
11:00—13:00 Громадське прощання у Будинку вчителя (Центральної ради УНР) вул. Володимирська, 57
14:00 — Похорон на Байковому кладовищі (вул. Байкова, 6, сектор 33)
В останню путь пана Сверстюка проводжатимуть дружина Валерія та донька Віра з родиною.
Євген Сверстюк – людина, що уособлювала цілу епоху боротьби проти тоталітаризму, найкраще, що в ній було. Світлий і спокійний чоловік, який із крицевою стійкістю протистояв потужній владній машині. Дисидент, публіцист і літературознавець, філософ і моральний авторитет. Чоловік, який був воїном, навіть коли залишався один в полі. Його слів боялися настільки, що запроторили до таборів, та це не зламало його і не змусило замовчати.
Євген Сверстюк народився у 13 грудня 1928 року в селі Сельце на Волині. 1952-го Сверстюк закінчив філологічний факультет Львівського університету. Згодом закінчив аспірантуру Інституту психології, та до захисту кандидатської дисертації його не допустили. Викладав українську літературу в Полтавському педагогічному інституті, завідував відділом прози журналу «Вітчизна». Неодноразово його звільняли з роботи з політичних мотивів.
У 1960-ті Євген Олександрович організовував або брав активну участь в усіх літературних вечорах, зборах, які на той час мали напівлегальний характер і вважалося небезпечною антирадянською діяльністю. У самвидаві поширювали його есе «З приводу процесу над Погружальським», «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза» та інші.
14 січня 1972-го був заарештований. Через рік за свої твори та виступи засуджений за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда” на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. «Щастя спiзнати суворiсть i вагу великих слiв — правда, честь, обов’язок, слiв, що становлять морально-етичнi пiдвалини, суть мого свiтогляду. Честь, що оплачується кров’ю, гiднiсть, що є передумовою життя, iстина, до якої йдуть з безстрашнiстю дослiдника — без ґарантiї повернутися», — казав Євген Олександрович у «Останньому слові» на суді, яке потім широко розійшлося у самвидаві.
Відбував термін у Пермських таборах, де брав участь у численних акціях протесту, голодуваннях і страйках. На засланні у Бурятії працював столяром геологічної експедиції. Прибувши 1983-го до Києва, працював за тим самим фахом, та за п’ять років позбувся і цієї роботи — бо по поверненні знову брав участь в усіх протестних акціях. З 1989-го — активний учасник національно-демократичного руху в Україні, редактор християнської газети «Наша віра», президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. 1993 року захистив докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція» у Вільному Українському університеті в Мюнхені. Був дійсним членом Української Вільної Академії Наук у США. Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка 1995 року, кавалер ордену Свободи.
Входив до Ініціативної групи «Першого грудня». Автор книжок і численних статей з літературознавства, психології та релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської.
До останніх днів життя виступав перед молоддю, брав участь у громадських обговореннях, давав інтерв’ю та коментував для преси дражливі питання сьогодення.
Прес-служба Українського інституту національної пам’яті
