Нинішня ситуація під Савур-могилою – унікальна можливість побачити пекло ще за життя і повернутися звідти. Не для всіх. У боях під Савур-могилою і на близьких до неї територіях ми втратили загиблими чотирьох бійців і дев’ятьох – пораненими.
Я все одно не зможу пояснити, як там. Власне, була під Савур-могилою лише півтори доби, але мені вистачило. На початку мене залишили на армійському блокпості за Амвросіївкою, який був як острівець серед ворожих територій. Щодня навколо нього точилися бої, так що обстановка була неспокійна. Я чергувала з армійцями, перевіряла машини – а наступного дня хлопців, з якими за зміну встигала подружитися, привозили пораненими. І добре, якщо тільки пораненими.
Під Савур-могилою в цей час було пекло. У ніч з 7 на 8 серпня наші війська таки змогли її взяти і увійти всередину. Хлопці з Добровольчого Українського корпусу, наші хлопці з Правого сектора, в цей час отримали завдання утримувати село Степанівку і звільняти від противника навколишні села.
Першій маленькій групі, на чолі з Дмитром Ярошем, вдалося одразу потрапити до Степанівки, і вони залишилися там в оточенні. Решта наших бійців майже без пригод доїхали до села Петрівське і застрягли в оточенні там. Дві доби групи не могли з’єднатися. Я в цей час, майже не маючи від них звісток, стояла на блокпості і в ті короткі моменти, коли не падала мережа, писала фронтові щоденники у Фейсбук.
Врешті-решт основні сили наших під щільним мінометним обстрілом прорвалися у Степанівку і окопалися там. Їм неймовірно пощастило – під час прориву не зачепило нікого. Десь наступного дня з’явився перший поранений – друг Галичанин, йому уламками розтрощило обидві ноги. Сталося це за таких обставин: армійці, відступаючи, залишили велику кількість поранених. Щоб спробувати їх врятувати, було виділено армійську бронегрупу у складі танку та БМП, підрозділ розвідки 5-го окремого батальйону ДУК ПС і підрозділ особистої охорони Дмитра Яроша. І медичний підрозділ, звісно. На жаль, пробитися до поранених під щільним перехресним мінометним, кулеметним і гранатометним вогнем не вдалося.
Медики вирвалися з того пекла на потрощеній уламками машині, відвезли пораненого Галичанина до шпиталю і на зворотньому шляху забрали з блокпоста мене. Їхати, як ви розумієте, було дуже “весело”, бо більша частина дороги прострілювалась супротивником. Але я таки дісталася до Степанівки і зустрілася там з усіма нашими.
Що робили? Тримали населений пункт. Звільнили від значних сил противника сусіднє село – Саурівку. Знищили велику кількість “сепаратистів”. Але значно гіршими за ближній бій були обстріли.
Уявіть собі – наполовину зруйноване село, порожні хати. На все село лишилося чоловік 15 місцевих. Коли трошки стихають обстріли, вони збираються разом, щоб не так страшно було, і ходять по воду. Навколо купа згорілої бронетехніки – нашої і їхньої. Пейзаж нагадує радянські фільми про війну – з оцією згорілою бронетехнікою біля доріг. Валяються снаряди від танків та артилерійських установок, кинуті противником при відступі.
У кількох сусідніх селах – потужні опорники “сепаратистів”. Звідти луплять міномети. У Дмитрівці і Торезі стоять (і не просто стоять) їхні “гради”. Гради постійно працюють і з території Росії – це найстрашніше, бо їх там дуже багато і через велику відстань не чутно, як каже наш командир, “вихідних СМС” – тобто, не чуєш, як стріляє, чуєш лише коли прилітає “вхідна СМС”, а тоді вже може бути пізно ховатися.
Більшу частину часу я знаходилась неподалік від підвалу – щоб, почувши свист міни, миттєво пірнути у нього.
Звичайні підвали у сільських будинках непогано захищають від мінометного обстрілу, але якщо влучить “град” – буде братська могила. Так що трошки неспокійно було. Сміливі хлопці вночі, хто не був задіяний на позиціях в обороні, ночували в хатах і ховалися в підвали тільки тоді, коли міни і снаряди починали падати вже дуже близько. Я ж не ризикувала довіряти своїм нетренованим вухам і ночувала в підвалі. Що цікаво – снилися гарні сни, тільки вони весь час переривалися через чергове “бу-бу-бу-бу-бу-бух”. “Град розрядив касету”, – казав хтось біля мене, і я знову провалювалась у сон.
