Гостя із Одеси представив читачам львівський історик, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, кандидат історичних наук Юрій Зайцев, який написав книжку про дисидента Олексу Різниківа «Я винен тим, що українець». Уперше ця книжка була опублікована у Львові 2007, а торік до 75-річчя поета згідно з ухвалою Одеської обласної організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих з’явилося друге, виправлене і доповнене світлинами та архівними документами КГБ видання, уміщене в 6 випуску «Одеської хвилі» в серії «Усна історія України ХХ ст.».
На сторінках книжки «Я винен тим, що українець» талановитий поет, мовознавець, лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, Костянтина Паустовського, Тараса Мельничука, Степана Олійника, Бориса Грінченка. Двічі політв’язень СРСР і двічі реабілітований Україною, відомий громадський діяч Олекса Різників щирою колоритною розповіддю відтворив унікальні сторінки анти режимного спротиву на півдні Україним, зокрема в Одесі у 19509-1970-их роках XX століття.
Звертаючись до львів’ян, Олекса Різників, сміючись у козацький вус, сказав: «Може ви мене поб’єте, але я народився у Єнакієво…», а далі зацитував поетичні рядки: «Я винен тим уже, що українець і ця вина з народження моя». Уродженець Донбасу, який виховувався на Миколаївщині й працював ув Одесі, Олекса Різників свідомо не став Рєзніковим, прагнучи до національного самоусвідомлення. Судили цього волелюбного спадкоємця духу предків, власне за те, що незважаючи на імперський тиск намагався залишатися українцем, хотів знати правду про власну історію, збагачувати духовність, працювати в царині рідної культури. Власну боротьбу розпочав із листівок із закликом «Геть фашистську диктатуру партії», за що отримав ув’язнення у 1959—1961 рр. Друге ув’язнення відбував у 1971—1977 роках, мав заборону на друкування та прописку.
Доля подарувала Олексі Різникову знайомство із славетними одеситами — Ніною Строкатою та Святославом Караванським. Спільно із ними він був активним учасником опозиційного руху. Спілкувався із Василем Симоненком, Віталієм Коротичем, Миколою Холодним, Миколою Вінграновським, Василем Стусом. Іван Дзюба 1990 року дав йому рекомендацію до вступу до Спілки письменників. Щирі стосунки склалися і з побратимами по радянській неволі – Євгеном Сверстюком, Левком Лук’яненком, Олесем Сергієнком, Тарасом Мельничуком, Степаном Сапеляком, Володимиром Мармусом, Йонасом Андрюкайтісом, Ар’є Вудкою, Гунаром Астрою, Сергієм Ковальовим, Євгеном Пришляком та багатьма іншими.
Акцентуючи на тому, що «донецькі», тобто уродженці Донбасу є патріотами, Олекса Різників просив не забувати Василя Стуса, Олексу Тихого, які «проозонили» Україну і вмерли, віддавши своє життя Батьківшині. Річ у тім, що Олекса Різників був у тому ж таборі для політв’язнів №36 у селищі Кучино Пермської області, що й Василь Стус. Одного разу в липні 1973 року там випав град і в’язні збирали градинки, і Олекса Різників написав про це поезію.
Назбираю склянку граду, назбираю.
Серед літа, серед липня, серед раю.
Назбираю склянку граду, хоч би впаду,
А він тане і стікає, нема зладу.
На листочки на зелені, на травини
Понизалися градини, мов перлини,
Ці небесні самозванці, чеканці,
Неболюбці, себе губці, себе данці!
Відчайдушно, занедбавши небезпеку,
Просто в затхлість, у задуху, в спеку, в пекло!
Так прозоро-кришталево, так відверто –
Просвіжити, проозонити, — і вмерти!
Назбираю склянку граду, назбираю!
А він тане і стікає, і тікає,
Він зливається з травою і землею,
Не годиться для оглядин і музеїв!
Хоча минуло вже чимало часу від створення, але цей вірш автор читав перед слухачами у «Тюрмі на Лонцького», не приховуючи скупої чоловічої сльози. І сучасна аудиторія розуміла про який озон йдеться – кисень правди, що здатний оздоровити духовну атмосферу держави.
