Викладачка Конотопського ліцею №13, що раніше була помічена у мовному скандалі, хоче повернути проспекту ім’я сталінського генерала. Тим часом, пам’ятники “побєдобєсію” досі залишаються під охороною українського законодавства.
Повернення у минуле?
Перейменування проспекту на честь Степана Бандери оскаржують у суді. Проспекту, що раніше носив ім’я совєцького генерала. Здається, що це новина з України зразка 2019-го або 2020-го року, коли одіозний Окружний адмінсуд Києва за позовом ексрегіоналів скасовував перейменування Московського проспекту у столиці на проспект Бандери, а у Харкові точилися баталії навколо проспекту сталінського вбивці Жукова. Тоді після 5-6 років війни на Донбасі частина українського суспільства “втомилася” та почала більше толерувати прояви “русского міра” в Україні. До чого це призвело на початку 2022 року – всім нам добре відомо…
Важко уявити, що сьогодні, через два роки повномасштабної війни із вбивством росіянами десятків тисяч українців, хтось в Україні може відкрито заявляти, що йому муляє очі Бандера. Проте це відбувається просто зараз, і не будь-де, а у фактично прифронтовому Конотопі у Сумській області. Регіоні, який окупанти щодня рівняють із землею авіабомбами. Жителька Конотопа звернулась до суду з вимогою скасувати рішення міської ради про перейменування частини вулиці Генерала Тхора на проспект Степана Бандери. Про це свідчать дані судового реєстру. 20 березня Сумський окружний адміністративний суд провів підготовче засідання у справі та відкрив судове провадження.
Особа позивачки також примітна. Ні, це не якась “міська божевільна”. Це Олександра Пілічева – вчителька Конотопського ліцею №13, заступниця директора з виховної роботи. У 2016 році ця педагогиня вже потрапляла у скандал зі звинуваченнями у проросійськості та сепаратизмі. Місцева жителька Тетяна Бреська опублікувала пост у Facebook, у якому розповіла, що її дитину “майже примусово” змушували вивчати російську мову у школі, де завучкою та викладачкою російської працювала (і досі працює) пані Пілічева. При цьому, за словами матері школяра, вчителька використовувала для занять підручники, у яких пропагувався “русскій мір”. Тоді на ситуацію відреагував міський голова Конотопа Артем Семеніхін, який доручив перевірити викладені факти керівнику міського відділу освіти. Про її результати не повідомляли, водночас сама Олександра Пілічева у відповідь подала позов проти Тетяни Бреської “про захист честі та гідності”, звинувативши жінку у розпалюванні “національної ворожнечі”.
Вчителька – позивачка проти проспекту Бандери справді спілкується на уроках російською, про що є свідчення батьків школярів. Мову країни-агресора вживає і під час судових засідань. Свою позицію несприйняття Степана Бандери мотивує совєцькими ідеологемами про “вєлікую отєчєствєнную войну”. За законом найбільше, що загрожує жінці, – це штраф за порушення вимог щодо мови. Звільнити її може лише директор ліцею. На цій посаді – Юрій Яровий – колишній депутат Конотопської міської ради від забороненої партії “ОПЗЖ”. Олександра Пілічева також в минулому мала стосунок до проросійської політсили – під час місцевих виборів у 2020 році була членкинею територіальної виборчої комісії від “ОПЗЖ”. Як сталося так, що вчителька, яка ненавидить українських національних героїв, пропагує російську мову, продовжує навчати українських дітей?
Якщо суд пристане на аргументи “бандерофобів”, це буде небезпечний прецедент проросійського реваншу в ідеологічній боротьбі проти імперських міфів. Нагадаємо, що зі схожого судового процесу проросійський реванш розпочинався у 2010 році, коли на тлі приходу до влади Віктора Януковича суд у Донецьку за позовом донецького адвоката скасував указ президента Віктора Ющенка про присвоєння Степану Бандері звання “Героя України”. Масштаби цих подій різні, але суть однакова. При цьому існує ризик, що із суто формальних підстав суд таки може поставити під сумнів рішення Конотопської міської ради про перейменування проспекту. Причина: те, що українська держава досі не визначилася зі ставленням до найбільшого російського імперського міфу – про так звану “вєлікую отєчєствєнную войну”.
“Побєдобєсіє” на вулицях українських міст: держава вмиває руки
Офіційна декомунізація стартувала в Україні у травні 2015 року, з підписанням тодішнім президентом відповідних законодавчих змін. До цього українці стихійно знищували об’єкти, що прославляли колоніальне минуле. У наступні роки після вступу закону в дію обличчя українських міст стало змінюватися: над їхніми центральними площами перестали тяжіти сірі одоробла “вождів”, почали відходити у небуття і “комінтерни”, “комсомоли” та “партз’їзди” у назвах вулиць і провулків. Лише за перших п’ять років декомунізації на смітник історії було вивезено понад 2,5 тисячі пам’ятників і монументів, що прославляли комуністичну ідеологію та її адептів. Було також ліквідовано понад 50 тисяч комуністичних топонімів. Не може не вражати те, у яких промислових масштабах Москва виготовляла пропагандистську символіку, як наполегливо її нав’язувала, не шкодуючи будь-яких коштів і зусиль.
Після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україні слідом за “лєнінопадом” розпочався “пушкінопад” і “суворовопад”. Українці раптом збагнули, що не лише комуністична, але будь-яка пропаганда “русского міра” – у тому числі так званої “великої російської культури” – несе для них екзистенційну загрозу. Повалення московських пам’ятників також спочатку було стихійним, а з 21 березня минулого року стало частиною політики держави – після ухвалення Верховною Радою закону про деколонізацію.
“Щасливе совєцьке минуле”, “вєлікая русская літєратура”, “імперська велич” – усі ці міфологеми одна за одною зазнали краху в Україні. Найстійкішим виявився міф про “вєлікую побєду”. Питання існування у громадському просторі топонімів, пам’ятників, обелісків та інших об’єктів, що пропагують кремлівське трактування подій Другої світової війни, – досі не вирішене. У 2015 році, засуджуючи комуністичний тоталітарний режим і забороняючи комуністичну символіку, законодавці зробили виняток для червоних зірок, серпів і молотів на об’єктах, що обслуговують міф про “вєлікую отєчєствєнную”. У минулорічному законі про деколонізацію під “амністію” також потрапили “пам’ятні знаки, пов’язані з опором і вигнанням нацистів з України”.
Логіка вибудовується доволі дивна: той самий режим і ті самі, люди, які знищували український національно-визвольний рух, організовували Голодомор-геноцид, терор і репресії на чотири роки з 1941-го по 1945-й нібито стали “янголами” – “героями-визволителями”. Яскравий приклад – Ватутін. На початку 1920-х років він воював проти армії УНР і придушував український повстанський рух – відповідно, був ворогом і вбивцею українців. Проте у 1941-му на зміну Ватутіну-кату прийшов “Ватутін-герой”, якого українці буцімто мають шанувати, адже він “воював проти нацистів”. Його ім’я досі носять вулиці кількох десятків українських міст, а пам’ятник у Києві простояв ледь не до річниці початку повномасштабної війни.
Таким самим сумнівним героєм з української точки зору був і генерал Григорій Тхор, на честь якого назвали проспект у Конотопі. Уродженець села Підлипного поблизу Конотопа служив в окупаційній армії з 1924 року. Чи брав участь у придушенні визвольного руху – невідомо, проте у 1939 році вирушив в Іспанію у якості “іхтамнєта” – брати участь у війні на боці прокомуністичних сил. Після повернення до СССР отримав посаду заступника командира авіаційної дивізії. У 1941 році потрапив у полон до німецьких нацистів, був розстріляний. Безумовно, Тхор не був м’ясником і катом на зразок згаданих Жукова та Ватутіна. Його радше можна назвати найманцем Сталіна або жертвою пропаганди. Але чи така постать має бути прикладом для наслідування українцями зараз, коли Україна воює за власне виживання проти сучасних спадкоємців сталінського режиму?
Замість “Дня визволення” – День жалоби: Конотоп проти сталінських міфів
Місто у Сумській області, розташоване за 80 кілометрів від кордону з РФ, починаючи з 2015 року стало одним із лідерів за темпами декомунізації. Загалом у Конотопі – 427 вулиць, провулків і площ. За перший рік дії декомунізаційного закону у місті змінили назви 72-х топонімів. У вересні 2022 року робоча група міської ради з питань дерусифікації склала перелік зі ще 154 вулиць, яку планують перейменувати. Станом на серпень минулого року з них оновили 44 топоніми, ще 110 було в черзі. Таким чином, у підсумку в місті зміниться кожна друга назва – стільки слідів своєї присутності тут залишили росіяни.
На відміну від багатьох інших українських міст, у Конотопі не стали шкодувати ні “50-річчя перемоги”, ні “червоних партизанів”, ні сталінського маршала Рокосовського (вулицю на честь якого у Києві, приміром, залишили. Мовляв, Рокосовський “беріг солдатів”, на відміну від інших совєцьких воєначальників). Виняток тут не роблять ні для кого: у міському ландшафті мають бути увічнені лише українські сенси та українські герої (включно з Валерієм Залужним замість Турґєнєва – перейменування, що викликало значний резонанс у ЗМІ). Крім того, важливий і до того безпрецедентний крок у боротьбі з совєцькими міфологемами було зроблено 5 вересня 2022 року, коли мер Конотопа Артем Семеніхін підписав розпорядження про оголошення 6 вересня Днем жалоби за конотопцями, вбитими під час так званого “визволення” міста комуністичними військами у 1943 році. Раніше у цей день Конотоп відзначав “День міста”. Як і більшість українських міст і містечок, чиї “іменини” були прив’язані саме до дат так званого “визволення”. Проте у 1943 році для конотопців прихід совєцької армії обернувся трагедією: сотні цивільних загинули внаслідок авіабомбардувань. Починаючи з минулого року День міста Конотоп відзначає у другу суботу липня – у річницю Конотопської перемоги військ гетьмана Івана Виговського над московитами у 1659 році.
Така докорінна, а не суто формальна декомунізація та дерусифікація, повернення справжньої історії – це те, що викликає істерику у сучасних латентних сталіністів і “ждунів” “русского міра”. Можливо тому саме у Конотопі відбувається одна з перших після початку широкої війни спроб “відкотити” зміни, спрямовані на вихід з-під московського впливу.
У сучасній війні ідеологія відіграє ключову роль. Саме тому у тимчасово окупованих українських містах ворог відновлює пам’ятники Леніну, перейменовує вулиці та русифікує стели з назвами. З’ясувалось, що декомунізація та деколонізація публічного простору України справді була і залишається потужною зброєю, що б’є у саме серце ідеології, яку намагається нав’язати ворог. З цієї точки зору відступу в ідеологічній війні проти Москви допускати не можна. Це ще один удар, який має витримати Конотоп як прифронтове місто України.
Максим Омельченко
