Я сміялася років 10 з багатьох. Від мого чоловіка до Сашка Білого. Від пластового куреня ОЗО (орден залізної остроги) до пластового табору Легіон, котрий був військовим табором лише для хлопців. Я довго насміювалась з їхнього мілітаризму, заклеєних берців в липні 2005 зовсім неактуального мілітарі тоді, тим більше жарко, в їхні 15-16 на якихось мітингах тоді ще проти Кучми, їхні дивні марші, їхні незрозумілі слова – вишколи. Я довго не могла зрозуміти, чому вони нарешті не займуться ділом, бізнесом, політикою, чому в них так все складно з сім”ями і з життям взагалі. З багатьма через це наші дороги розминулися. Дехто таки якось опам”ятався, якось взявся за життя, хтось навіть в бізнес пішов, дехто в якусь невелику політику. Але багато хто робив це якось без вогника в очах, хоча декому відверто і подобалось.
Так вийшло, що я помилилася, і я більше не сміюсь. За 10 років вже кілька місяців вперше. Вони все кинули з легкістю і пішли майже першими. Я зустріла майже їх всіх на передовій. З тих таборів Легіону і з куреня ОЗО і з тих дивних тоді для мене тусовок, подібних до цієї. Взули свої берці, своє мілітарі. Взяли ці фляги, менашки, їдять таку звичну для себе тушківку, п”ють згущик.З цими своїми дерев”яними хрестами під одягом. Вони всі там на лінії фронту. З них сміялися до цього і не оцінять потім, якщо вони виживуть, якщо не виживуть, то тим більше. Але вони наші найкращі. Це точно. Найкращі вмирають за нас. У них в усіх тепер є право померти за герб, за світле майбутнє гетер в кафетерії.
