V. N. Karazin Kharkiv National University
За 15 хвилин до штурму Харківської ОДА побачила, як афганці, мужики в уніформі 40-50-ти років, яких прислав для наведення порядку міністр МВС Аваков, виходять із установи і проходять за територію КПП. За декілька днів до цього хлопці розповідали, що їм вони пропонували величезні кошти, щоб ті залишили приміщення. Думаю, причина у тому, що влада не встигла знищити якісь документи, які рівною мірою не вигідні ні Гепі з Допою, ні Авакову з його оточенням. Близько 11.30 Василь Хома, керівник апарату ХОДА, на підвищених тонах попередив, що усіх, хто не полишить територію ОДА, потраплять у м’ясорубку. Тобто штурм був передбачений і про це певно знали представники колишньої опозиції. На момент штурму в середині ОДА були хлопці з Правого сектору, волонтери, молодь, школярі і дівчата. Підкреслюю, жодного представника опозиційних партій не було. Я їх побачила вже у лікарні Невідкладної хірургії.
Як все починалось. До кордону міліції під ОДА по першій годині підходило все більше агресивних людей. Кричать, обзивають, обіцяють вбити і спалити. Серед них багато на вигляд симпатичної молоді, жінки з дітьми. І поряд з ними – зеківські покоцані пики. Вони разом скандують «УПА-параша» – «Дави хохлів» – «Харків-Росія». На всі ці провокації ми не реагуємо. Стоїмо мовчки. В наш бік полетіли каміння. Заходжу в приміщення, телефоную друзям, знайомим, щоб підтягалися під ХОДА. Кажу, що біля міліційного кордону прибувають гопники. Зараз вже біля п’ятисот. Говорю і чую вибух. Забіг хлопчик, лице червоне, потрапив під газову атаку. Встигли напоїти його молоком. Другий тягне ногу… Поранення від розірваної гранати. Хлопці з Правого сектора, добровольчих сотень на ходу натягують шоломи, розбирають палиці і вибігають з центральної двері. Через вікно гардеробної летить каміння. Жінок і дівчат просять перебиратися на поверхи вище. Витягнули до вхідних дверей пожежний рукав. Вода то тече, то не тече. Кричать: «Відкрийте воду…» Гопники вриваються через розбиті вікна. Хлопці з вулиці відступають в приміщення і за ними через центральний вхід суне хмара тітушек. Ми побігли на другий поверх. Бачу, дуже якось спокійно, урочисто спускаються сходинками Жадан із сліпим журналістом радіо «Свобода» Володимиром Носковим. Хлопці відкрили над першим поверхом вікно. Ловили нас знизу. Приземлившись, побігли до паркану. Поки інші перелізали, побачила, що з боку площі Свободи ті тушки повалили чавунний паркан і біжать на нас. За хвилину вони вже були поряд. Розлючені обличчя, червоні очі, широко відкриті, як чорні дірки, роти. Били спочатку кулаками, потім ногами. Чую, хтось кричить: «Не добивайте. Вона має на камеру покаятися. І на сцену.» Піднімаюсь, у дворі в альтанці бачу перев’язують поранених. Дівчинка перекисом витерла кров з-під носу, поклала тампон на око. У супроводі колорадських виходжу на Мироносицьку. Там вже повно прихильників «законно обраного Гепи і законно призначеного Допи». Обступили, взяли в кільце. Не бомжі, не алкаші, не зеки. Пристойно одягнені люди зовсім не пролетарського вигляду. Плювали в обличчя, кричали, що зараз мене, суку фашистську, розірвуть на шматки. Пробували поставити на коліна – я їм порадила, щоб краще вже били. Цікаво, страху перед озвірілими людьми не було. Пробувала довести, що ми зайняли ОДА, аби у Харків на керівні посади призначили чесних людей, а не корупціонерів, якими є не лише колишня а, значною мірою, нинішня влада. По дорозі до сцени, куди мене вели для «покаяння», дорогу перегородила «Швидка». На моє подивування, конвоїри погодились мене їм передати. Та , навчена київським досвідом, я в неї не сіла. Втекла до своєї Свято-Дмитрівської церкви. А там владика Ігор, отець Віталій, і лікарі, і молодь, і всі-всі, одним словом, моя справжня родина, з якою Христос в душі і певність, що Добро переможе.
