3 квітня урочисте відкриття історичної документальної виставки „Сила волі”, присвяченої життю і чину чотирьох визначних діячів Організації українських націоналістів – Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича та Василя Кука, зібрало у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» шість десятків людей, небайдужих до української історії.
Відкрив виставку, приурочену до 70-ліття Української повстанської армії, директор музею-меморіалу Руслан Забілий, який у короткому передньому слові розповів присутнім про реалізацію проекту нової мобільної експозиції із 12 стендів силами співробітників Центру досліджень визвольного руху та музею-меморіалу „Тюрма на Лонцького” – істориків Володимира Вятровича, Руслана Забілого, Василя Стефаніва, Ігоря Дерев’яного та Андрія Шевціва. Виставка, здизайнована Ольгою Сало, виготовлена за фінансової підтримки Львівської облдержадміністрації. Команда молодих авторів адресувала виставку, яка містить чимало публікованих уперше архівних світлин і документів, насамперед молодому поколінню, для котрого розкрила образи Провідників на тлі історичної епохи.
„Над цією виставкою, як і над створенням Центру досліджень визвольного руху та музею загалом працювало нове покоління, про яке ми мріяли. І це тішить, бо зараз ми живемо у такий час, коли розчарування дуже глибоке. Хоч ніби все добре, у нас така прекрасна ідеологія лібералізму, яка дозволяє все обпльовувати й оббріхувати, але тільки не шанувати те, що має врятувати людину, зберегти нашу матрицю, нашу неповторність. Світ, на жаль, апокаліптичний… І коли я дивлюся на ці плакати, наскільки вони мистецьки виконані, а не просто наповнені змістом, то бачу, як вони переконують, зацікавлюють, а отже хвилюють і далі хвилюватимуть. Думаю, що сюди приходитимуть учителі із учнями, офіцери й молоді солдати. Думаю, що ця виставки поїде в інші міста. де її побачить багато людей, бо вона, направду, вартує того. У кожному разі посіяно добре зерно. Колись, можливо, нам вдасться розповісти про те, скільки довелося втримати музею задля того, щоб у ньому справді була представлена науковість. Бо що ми можемо відповісти на той бруд, який сиплеться звідусюди, з кожного кроку піару? Чим ми можемо відповісти? Хіба тільки науковим фаховим підходом, якого ніхто не подолає. Вдячна всім, хто сюди приходить. Вдячна, знаючи, що ми, старше покоління, не помилилися у тому складі працівників, які тут є. Хочеться вірити, що ті, котрі є тут присутні мають пам’ятати, що весь оцей корпус повинен стати великим, нарівні з національним музеєм, інститутом дослідження визвольного руху і тої трагедії народу, яку пережили українці у боротьбі за свою свободу”, – сказала голова наглядової ради музею п. Ірина Калинець.
„Хочу приєднатися до тої подяки, яку склала п. Ірина всім працівникам музею і Центру досліджень визвольного руху і тих, хто спричинився до цієї виставки. Так, цей музей давався нам трудно, дуже трудно, приходилося багато боротися за те, щоб нам дали це приміщення, щоб тут організували експозицію, щоб вона могла функціонувати. Але слава богу музей стався і ми сьогодні можемо бачити одну із нових виставок, що їх організує музей на різні теми національно-визвольних змагань. Сьогоднішня виставка присвячена чотирьом особам, які спричинилися до того, що Україна є незалежною державою.
Євген Коновалець – людина, яка жила болем втрати української незалежності 1917-21 рр., людина яка посвятила себе боротьбі за Україну ще з часів Першої світової війни, визвольних змагань і пізніше, коли наше суспільство було розчароване після втрати нашої незалежності. Але Коновалець не розчарувався, він не склав рук, він організував Українську військову організацію, пізніше – Організацію українських націоналістів, які зробили все для того, щоб Україна була. Йому не довелося дожити до тих омріяних часів, коли вона відновить свою незалежність. Ворог знав, у кого цілить. І поцілив у нього, знищивши його в Роттердамі у 1938 р. Велика втрата дійсно великого Провідника нашого національно-визвольного руху. Може, багато дечого складалося б і краще, якби він був живий. Повинен трохи з прикрістю сказати, що наше українське суспільство недооцінює Коновальця дуже і дуже. У цьому році має появитися йому пам’ятник в Івано-Франківську, але, на жаль, його нема в інших містах. А він у першу чергу повинен бути в Києві. Хоча навіть не про пам’ятники мова. Коли ми сьогодні говоримо про національно-визвольний рух і змагання, ми говоримо про Бандеру й Шухевича чи іще про когось, але Коновалець (Коновалець!) так ніби й не присутній. А чому? Ви знаєте, що в Іспанії, коли загинув організатор того руху, що його потім очолив генерал Франко, – Хосе Антоніо Прімадерівера, якого червоні розстріляли у 1936 р., іспанці не називали його інакше, як „гранд абсьенте” – Великий Відсутній. Називали цим іменем вулиці й площі, і ставили пам’ятники Великому Відсутньому, тому, хто надихав той рух, хто практично започаткував його. Йому не довелося дожити до тої боротьби і тріумфу того руху у 1939 р., але він був „гранд абсьенте”. Таким для нас мав би бути Коновалець, який відійшов від нас, але його дух мав би бути присутнім! Тому дуже приємно, що ця виставка починається від Євгена Коновальця.
Інші особи жили болем, – дітьми вони ще були, але були, – по втраті України 1917 р. і вона їх тримала й надихала. І біль той їх надихав. І вони присвятили своє життя за волю України. Це були Степан Бандера і Головний командир Української повстанської армії Роман Шухевич. Що одному, що другому не довелося дожити до кращих часів і побачити плоди своєї боротьби, своїх рук працю і все найкраще, що вони віддали тій Україні. Два провідники Організації українських націоналістів – Степан Бандера і Роман Шухевич. Вони відійшли від нас на шляху до нашої перемоги.
Третій – „Леміш”, „Коваль” його псевдоніми – йому пощастило. Він дожив до того, щоб бачити плоди своєї боротьби. Колись на 5 каналі була дискусія і хтось із ведучих сказав Кукові: „А хіба ви сюди увійшли в Київ та на танках взяли місто?”. Кук відповів: ні, дійшла наша ідея. І тому ми маємо нині незалежну українську державу. Дійшла ідея, і жовто-блакитний прапор над куполом Верховної Ради став державним, і Тризуб став гербом відновленої української нації. Вони всі разом увійшли тоді до Києва, щоб символізувати цю Україну. Хоча впродовж тривалих років вона була далеко не Україною Коновальця, Бандери, Шухевича. Навіть із переверненим догори прапором. Зовсім інша Україна. Але вона є.
Дуже влучно внук Степана Бандери сказав про діда, що він зробив те, чого він не зробив. А саме: не відмовився від Акту відновлення Української держави 30 червня. Йому довелося важко заплатити і концтабором німецьким і втратою цілої родини. Але він не відмовився. І ніхто з них не відмовився, які б не були життєві обставини, ніхто не відмовився від ідеї Української самостійної соборної держави. І тому ми є тут сьогодні.”, – зазначив член наглядової ради музею Герой України Юрій Шухевич.
Голова Крайового братства ОУН-УПА Олесь Гуменюк також подякував усім присутнім, хто прийшов побачити виставку „Сила волі”, а особливо працівникам Центру досліджень визвольного руху і музею-меморіалу за те, що вони її створили. „Дякую вам, хлопці, за те що ви не язиком мололи, а працювали і працюєте, – вибачаюся за минуле своє бачення. Шановні любі друзі мої, я один із тих бойовиків, які брали зі зброєю активну участь у цій боротьбі. Звичайний стрілець, потім підвищення отримав, пройшовши вишкіл. Доля командирів, керівників наших дуже була складна. Нам стрільцям, їв чи не їм, а бити москаля! А керівники вищих чи нижчих кшталтів відповідали за кожного, за наш кожний подих і крок. І від них залежало: „здобути чи дома не бути”. Недавно мені потрапила до рук біографія Дмитра Грицая – посмертно генерал-хорунжого. Їхній заповіт напевно не має аналогії в світі, щоб так любити свою Україну, рідну землю, щоб віддати за неї найцінніше – своє життя, знаючи про те, що все одно надарма кров не пролито, бо здобута таки наша незалежність. Оці долі їхні, вони не мали сім’ї, а якщо й мали, то дуже коротко. Бо всі ці хлопці, які відділи себе для посвіти нашої Незалежності, пройшли тюрми. Їхні дружини також не мали часу на кохання і любов, бо треба було кожен день, кожну хвилинку думати над тим, щоб здобути Незалежність. Я мав кілька зустрічей, круглих столів із владою, яка робила все для того, щоб ми йшли на примирення із тими заядлими комуняками, які доказували, чого то ми їх називаємо окупантами. Я їм нічого не казав, а тільки те, що вояки, які воювали „За родіну, за Сталіна!” воювали за червоний прапор, за Радянську Україну, а ми воювали за синьо-жовтий прапор, за незалежність, за самостійну Україну за її гімн „ще не вмерла”. Хто ж виграв війну? Таки наша взяла! Сьогодні проросійська влада мусить встати , коли співають „Ще не вмерла Україна”, це лицемірство, – але факт: гімн залишився! Слава Богу, наша влада і адміністрація створили оргкомітет, щоб цього року був Рік УПА, Ярослава Стецька, Йосифа Сліпого та інших. Коли ми мали першу зустріч оргкомітету, зібралася уся еліта, високопосадовці та управлінці, я звернувся до пана Костюка і сказав, що слава Богу, що хоч згадали в 70-річчя, що є така категорія людей, яка з болем у душі відходить. Торік 40 хлопців з області відійшло у вічність, не доживши до сьогоднішнього дня. А щойно тепер ви згадали про 22 повстанців. А він запропонував нам написати листа до Януковича, щоб він також визнав Рік УПА. Ну це є просто сміховинка! Звичайно, вони від влади пропонували написати, а щоб Зеленчук, Гуменюк, Шухевич підписали. Я сам нічого ніколи не роблю навмання і завтра в нас будуть великі загальні збори обласні і ми там вирішимо, чи писати чи ні. Я стою на позиції не писати. Навіть, якби вони нам дозволили пройтися по Хрещатику, як на 65-річчя, коли ми були в Києві. Тоді я виступив біля пам’ятника Шевченку і сказав: хлопці, хто доживе до 70-річчя, напевно святкуватиме у Києві. Навіть коли б вони сказали тепер їхати, то, по-перше, так і нема кому їхати, по-друге, навіть, якби ми зібралися з усієї України, то ми б все одно туди не поїхали, бо оці всі Вітренчихи і вся ця наволоч проросійська кепкували б над нами. Ми йтимемо туди де нас потребують. У цьому музеї я мав зустріч із молоддю, цікаво дуже було, молодь хоче знати не байки, а розповідь про бойові події. От я дав Борису Возницькому, який їде в Гурби на реконструкцію бою, видані у новій серії УПА спогади Андрощука, який активну участь брав у подіях на вВолині., треба щоб люди знали правду”, – вважає Олесь Гуменюк.
„Сьогодні в цих сумних стінах ми присутні на відкритті нової виставки. Не так давно тут експонували виставку фотографій колишніх концтаборів в Сибіру, перед тим були інші виставки. І очевидно, що будуть наступні. На нас із фотографій зараз дивляться очі, очі видатних лідерів і провідників. Частина знимок є давно відомими й розтиражованими, які вже стали певними знаками, але так само тут є й чимало фотографій, які з’являються чи не вперше. Оглянувши стенди залишився особисто вражений кількома знимками. Фотографія Шухевича у віці трьох років. Зверніть увагу, колективна знимка, дорослі стоять. А на підлозі сидять троє хлопчиків. У хлопчика, що посередині, є щось особливе. У ньому вгадується майбутній видатний лідер. Інша цікава знимка – портрет Іларія Кука, брата Василя Кука, страченого поляками. І зовсім рідкісна фотографія, уперше оприлюдненна, – Миколи лебедя в період, коли він тут очолював ОУН. Чоловік в окулярах, капелюсі в купе поїзда. Скромний, але скільки в ньому сили! Ця експозиція мала б отримати найширший розголос. Бо вона того вартує. Це є плід роботи довгої і тривалої, – виставку готували кілька років. Сподіваюся. Що вона поїде в інші міста України. Бо ця робота є винятково важлива. Львівська обласна рада підтримувала і підтримуватиме такі ініціативи, і робитиме усе, щоб сприяти і допомагати у такій роботі. Від депутатів Львівської обласної ради, її депутатів та голови Львівської обласної ради Олега Панькевича передаю найщиріші вітання й подяки”, – виголосив депутат Львівської облради Андрій Холявка.
Депутат львівської обласної ради Святослав Шеремета, зазначив, що виставка – це чергова українська справа: „Відкрилася експозиція, яка показує життєвий шлях і надає інформацію про провідників українського визвольного руху. Та робота, яку робить Національний музей-меморіал „Тюрма на Лонцького” та Центр досліджень визвольного руху є надзвичайно важлива. І вже роками ці поважні інституції роблять усе для того, щоб правдиві сторінки української історії відкривалися, а наша українська справа утверджувалася. Дякую за те, що вони невтомно кожного дня крок за кроком робити свою справу і втілюють в життя покликання, яке їм дав Господь Бог. Таких людей насправді є небагато, але на їхньому прикладі таких людей ставатиме більше. Переконаний, що тут буде багато відвідувачів, будуть студенти, школярі, гості нашого міста і львів’яни, яким не байдужа наша історія, і які прийшовши сюди, довідаються для себе багато цікавого і передадуть цю важливу інформацію іншим своїм друзям. Так у нас ставатиме більше однодумців, і ми переможемо. Слава Україні!”.
Наймолодший представник авторського колективу, що готував виставку, історик Андрій Шевців повідомив, що опрацьовував розділ, який також присвячений життю одного із наймолодших Провідників. „Для широкого загалу особа Василя Кука є менш відомою. Хоча знаю, що багато тих, хто тут присутній, були особисто знайомі із Василем Степановичем, або моли приємність буди на одній із численних зустрічей, які відбувалися до останніх днів Василя Куку. Він був посеред нас іще зовсім недавно. Мене також випала така честь. Найбільше запам’яталося із його розповідей те, як вин згадував батькову науку. Батько вчив сина простими словами: потрібно вчитися, бо корову вкрадуть, хату можуть спалити, а те що в голові – те залишиться. Отака народна мудрість, яка була зумовлена жорстокими реаліями. Батько Василя Кука був залізничником, мати селянкою, у родині було мало поля і все, що вона могла дати – це допомогти здобути освіту, а далі діти вже мусили торувати свою дорогу самі. Кожен із дітей Куків опирався на власні сили, але це також було і загальною рисою усього визвольного руху, який не сподівався якоїсь допомоги ззовні, а опиралися лише на свою власну силу – свій народ. Хотів би нагадати про заповіт Василя Куку, коли він помер, то було оголошено його волю, – він хотів бути похованим у Києві, але тільки тоді, коли там постане Пантеон героїв, щоб поруч лежали Роман Шухевич, Степан Бандера та інші борця за незалежність. Сьогодні він лежіть у красне і чекає того моменту. Я думаю, що ця виставка, є одним із кроків до втілення його заповіту”, – наголосив Андрій Шевців.
Першу екскурсію виставкою „Сила волі. Провідники визвольного руху” провів науковий співробітник Національного музею-меморіалу „Тюрма на Лонцького” Ігор Дерев’яний. Після годинної розповіді перед стендами до коментування почутого й побаченого зголосилися лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка поет Ігор Калинець та голова львівської обласної організації Спілки офіцерів України Петро Костюк. Найбільше зацікавлення виставка викликала не тільки у представників старшого покоління, а у наймолодших відвідувачів музею із товариства „Спадщина”.
Вікторія Садова
