Хочу розповісти про ніч 19 лютого, коли відбувалася зачистка майдану.
Тоді була найбільш напружена ніч. Горезвісних сотень самооборони не було. Свободівської гвардії не було. Люди які тримали оборону були погано організовані і виснажені. Щити тримали до знемоги підпираючи головою. Радувала сцена, напевно тому, що пафосних депутатів з їх дешевими маніпулятивними гаслами не було. Нікого. Парубій заявив, що у нього інсульт і задоволений звалив додому. Турчинов зажадав носилки і заявив, що його вбив снайпер. Беркут постійно атакував. Периметр тримало людей 300-400, решта — співчуваючі.
Людей під ранок ставало все менше і менше. Хрещатик спорожнів, і ті, хто залишилися або бігали, або ледве пересувалися, перетягуючи до передової все, що горить. Близько п’ятої години становище стало розпачливим, передову потіснили знову. Барикади на Прорізній та в Пасажі залишилася зовсім без охорони, кілька разів прибігали хлопці з попередженням про рух Беркуту і тітушків з боку Бессарабки. Було тривожно. Було страшно. Всі розуміли, що утримати Хрещатик шансу немає ніякого. Після восьмої люди стали розходитися активніше, прибуваючих майже не було. По Хрещатику з боку Бессарабки бігла велика група озброєних щитами і битами людей, до ста осіб. Це був кінець. Хлопці взялися за каміння і кинулися підпалювати коктелі. Група швидко наближалася, коли стало видно їхні обличчя закралися сумніви, з’явилося розуміння — Наші. Такі обличчя можуть бути тільки у Наших.
Мужики сорока- п’ятдесяти років підбігли, вишикувалися в колону по четверо і перший ряд грюкнувши щитами впав на коліна. Те. що ми почули вирвало свідомість: — Брати! Пробачте що так довго Їхали.
Плакали всі. Все. Це була Львівська сотня.
Вони побігли на передову, пару чоловік залишилася і розповіли довгу історію про те ЯК вони добиралися. Я не буду писати про це. Це довга повість про мужність і непохитну волю.
Слава Львівській Сотні. Через годину був Тернопіль.
