Нещодавно ознайомився з публікацією Ольги Сидій з Молодіжного Націоналістичного Конгресу до 105-ої річниці боїв Українських січових стрільців на Маківці. Слід відзначити, що молоді люди, вшановуючи героїчний чин січового стрілецтва, не зациклюються на УСС як самостійному феномені, а визнають вагому роль у становленні українських формацій спортивно-пожежно-руханкових товариств, які масово творились у Галичині і на Буковині на початку ХХ століття, зокрема таких як «Січ» і «Сокіл» та інших.
Цей мій допис є бажанням за всілякими сучасними ювілеями з нагоди знаменних дат не забути, що 5 травня маємо 120-річчя від заснування у покутському селі Заваллі Снятинського повіту першого руханково-пожежного товариства «Січ». Засновником і духовним наставником «Січей» став відомий на Галичині громадсько-політичний діяч, адвокат Кирило Трильовський. «Народ повинен пізнати колишню могутність своїх предків… Історичні традиції пробуджують віру в сили і надію на майбутнє, тому народ, який прагне до відродження не може їх відректися», – підкреслював Трильовський. «Треба було також боротися проти т.зв. антивоєнного комплексу в народі, треба було намагатися відновити старі козацько-визвольні традиції». Тому Трильовський і дав таку назву «Січі». Вже сама назва мала виховувати почуття національної свідомості і поваги до історичного минулого, історичних традицій.
Члени «Січей» мали дотримуватися свого народного одягу. Їхньою відзнакою була малинова стрічка («лента»), ношена через плече, з написом «Січ». З 1910 року в селах, у яких уже не носили народного одягу, як і в міських «Січах», був обов’язковим відповідний однострій із січовою стрічкою. Кожен січовик носив топірець. Сільські і повітові «Січі» мали свої прапори. У 1902 році відбувся Перший з’їзд «Січей» у Коломиї. На Буковині першу «Січ» заснували 1903 року в Кіцмані. У 1913 році «Січей» було понад 900, де об’єднувалося близько 80 тис. «січовиків».
Для мене існування «Січей» важливе ще з таких причин. По-перше, це була дія з метою сприяти формуванню української національної ідентичності, яка не цуралася Козаччини і не ставилася зверхньо до українців Великої України. Це була акція духовного єднання і справжньої соборності.
По-друге, «Січі» не стали винятковим і самодостатнім явищем, а мали природну тяглість зі споконвічних прагнень українців до власного незалежного життя. Вони творилися під впливом попередніх або існуючих українських громадських утворень, зокрема «Просвіти», «Сокола». Розвиваючись крок за кроком, «Січі» при певних політичних умовах ініціювали та входили в нові, більш сучасні і досконалі формації, а саме «Пласт», Українські січові стрільці.
Бажаючи не «передати куті меду» та враховуючи ментальність українців, треба визнати, що становлення громадських організацій і їхня співпраця на початку ХХ століття не були «безхмарними». Є різні оцінки діяльності громадських і політичних українських лідерів того часу. Можливо такий стан дав підставу одному з адептів сучасної «Січі» зауважити, що якщо би знайшовся один лідер, який увесь доробок з виховання українців від часів Козаччини до початку Першої світової війни упорядкував та напрацював методологічно українську козацьку педагогіку, то можливо би світ сприйняв її, а не скаутинг Роберта Бейден-Павелла.
Тим не менш, так не сталося, але зробити свій вибір щодо національно-патріотичного виховання молоді та заопікуватись грою «Джура» мені допоміг приклад діяльності на Галичині мережі спортивно-руханково-пожежного товариства «Січ». Сьогодні «Джура» виконує місію, аналогічну місії «Січей» Кирила Трильовського. Історична тяглість, використання окремих елементів більш як сторічної давнини допомагає організаторам не «винаходити велосипед», а «джури», з не меншим натхненням ніж «січовики», виконують під час походів маршові пісні «Гей, там на горі Січ іде», «Гей, “Січ” іде, красен мак цвіте» та інші.
У своїх спогадах на схилі життя Трильовський написав: «Коли гляну на своє життя, а головне на мою молодість, не маю чого нарікати! Але молодість, а насамперед мій мужеський вік, це був час безперервної активності та праці на народній ниві… Але праця не давала мені матеріальних придбань – навпаки! Зате давала мені велике моральне задоволення, тим більше, що я відчував і бачив, що немає нікого другого, хто міг би її виконати». Можна багато в чому з ним мати не погоджуватися, але тут я не маю чого заперечити. Йдемо вперед! 5 травня – 120 років «Січей»!
Тарас Рондзістий
