Сто двадцять років тому, 10 квітня Полтава подарувала Україні й світові видатного Українця Степана Івановича Скрипника — церковного діяча, главу Української Автокефальної Православної Церкви, Патріарха Київського і всієї України, хорунжого армії УНР.
Вулиця Патріарха Мстислава
Впродовж 25 років Полтавська «Просвіта» вперто і наполегливо виступала за увічнення пам’яті Патріарха Мстислава у назві вулиці, де він народився. З ініціативи Миколи Кульчинського влаштовувалися «круглі столи», писали звернення міським депутатам, пояснювали свою позицію на радіо й телебаченні, у газетах…На жаль, усі полтавські мери (Анатолій Кукоба, Андрій Матковський, Олександр Мамай) байдуже , а іноді й вороже сприймали ініціативу нашої організації. Остання конвульсія у виконанні екс-мера-«рускоміровца» Матковського полягала у тому, щоб зневажити постать Патріарха відновленням назви «Трегубівська» – на честь міського голови Полтави в часи Російської імперії Трегубова, який «прославився» заборонами і утисками української мови і української інтелігенції. Проте, декомунізація назавжди викреслила з мапи Полтави ім’я німецького комуніста Карла Лібкнехта. З ініціативи Полтавського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» обласна державна адміністрація назвала цю вулицю на честь Патріарха Мстислава (у миру – Скрипник Степан Іванович). І це абсолютно логічно і природньо, адже рідний племінник Симона Петлюри, майбутній видатний державний, політичний, громадський і релігійний діяч, Патріарх Київський і Всієї України УАПЦ, патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ Київського Патріархату, Першооієрарх УАПЦ в Діаспорі народився і провів дитячі літа у батьківському будинку, якраз на цій вулиці.
Перспективи трансформації громадського музею у комунальний або державний
До речі, історичній будівлі понад двісті років і вона чудом збереглася до наших днів. Із 1994 року громадська організація «Сестринство Святої княгині Ольги» заопікувалася музеєфікацією будинку по вулиці Карла Лібкнехта (на той час). Громадські і релігійні діячі проголосили про створення тут меморіального музею, власноруч ремонтували хату, влаштовували толоки і історичні екскурсії для школярів. Подією у культурному житті Полтави стало відкриття 29 липня 1994 року меморіальної дошки.
Втім, ці зусилля лише на певний час зупинили руйнацію історичної будівлі. Гірка правда: стан будинку — аварійний, стеля тримається на підпорках, світло та газ давно відрізали.
Аксіоматично: родинний дім Петлюр-Скрипників має стати духовним і туристичним центром. Відтак, потрібні бюджетні вливання на реконструкцію з сучасних будматеріалів (звісно, важливо зберегти первісний вигляд будівлі) й управлінські рішення щодо створення музею й обрання його директора. Можливо, справу з мертвої точки зрушить депутатський запит Юрія Бублика : рік тому Верховна Рада проголосувала за його звернення до уряду щодо створення Національного музею сім’ї Петлюр-Скрипників у Полтаві. Полтавський нардеп попросив «вжити заходів по передачі будинку №13, розташованого на вул. Патріарха Мстислава, із комунальної власності міста у державну для створення Національного музею».
Також нардеп попрохав до витрат на святкування 100-річчя Української Революції 1917-21 рр. включити витрати на відновлення родинного будинку Петлюр – Скрипників у Полтаві. « Симон Петлюра та Степан Скрипник були духовними лідерами нації. Тож ми, нащадки, маємо зберегти пам’ять про них»,- переконаний депутат. Крок до реалізації задуму зробили депутати міськради, які на одній із цьогорічних сесій схвалили рішення про вилучення будинку Патріарха з житлового фонду. «Квартиру номер 2 загальною площею 76,5 м² в житловому будинку за адресою вулиця Патріарха Мстислава, 13 використовувати як нежитлове приміщення», – зазначено на сайті Полтавської міськради.
Документальний фільм з циклу «Поборники незалежності» та радіопередача «Часомір»
З нагоди поважного ювілею-120 річчя з дня народження на радіо «Лтава» створено тематичну передачу. Своїми спогадами і враженнями із радіослухачами Полтавщини про знайомство із Патріархом й організацію його візитів до Полтави на початку травня 1991 року та у грудні 1992 року поділилися голова ПОО ВУТ «Просвіта» Микола Кульчинський та настоятель Свято-Покровського храму УПЦ Київського патріархату о. Миколай Храпач.
А у 2014 році на замовлення Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю ОДА (його тоді очолював перший заступник голови Полтавського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» Олег Пустовгар) телеканал «Лтава» створив низку коротких документальних фільмів «Поборники незалежності». Кожен бажаючий може їх переглянути на сайті «Лтави» або у соціальній мережі «ЮТУБ». Зокрема, й про Патріарха Мстислава. У цьому документальному матеріалі змальовано на відео і словами життєвий шлях Степана Скрипника.
Народився у глибоко релігійній сім’ї нащадків козацького роду. Батько його – Іван Скрипник, походив із козаків Миргородського полку, а мати — Маріамна, з дому Петлюр — рідна сестра Симона Петлюри. У формуванні світогляду Степана велику роль відіграли православні традиції. Таїнство хрещення його здійснив у Всіхсвятській церкві о.Федір Булдовський, майбутній митрополит, діяч Полтавської «Просвіти». Серед його найближчих родичів було чимало духовних осіб: двоюрідний дядько – священномученик Сильвестр (Ольшевський) став архієпископом Омським, прадід Олексій (у чернецтві Аркадій) був фундатором Іонинського скиту в Києві, бабуся матері ігуменя Антонія та її внучка Гавриїла заснували Покровський монастир біля Феодосії. Крім того, дід і батько були в Полтаві старостами цвинтарної й Воскресенської церков відповідно. Як згадував патріарх, у його родині було «сім дядьків священиків по материній лінії». Разом із тітками Маріаною і Феодосією Степан відвідував церкви і монастирі Полтавщини. Сам Мстислав згадує: «На літо нам давали, дякуючи дядьку Сильвестру, дві кімнати монастирські, там дуже гарна околиця, і туди забирали дітей на все літо. Там тітка Марина та тітка Феня ціле літо були з дітьми, пильнували нас. Щодня ходили в монастир. Вже о 6-й ранку мусили бути на ногах, йшли до церкви правити службу Божу. Я носив свічку на архієрейську службу Божу…» Отже його церковно-релігійний стрижень був закладений ще у ранньому дитинстві, що свідчило про тверду й непохитну віру, глибоке духовне виховання в родині Скрипників».
Першу освіту здобував у приватній гімназії, де гартували інтелект діти свідомих українців. Цікавий і промовистий факт: російська імперська влада заборонила цю гімназію як осередок українофільства, зокрема й за те,що учні учнів взяли участь в урочистостях з нагоди відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. Тож згодом Степан навчався у Полтавській першій класичній чоловічій гімназії,де долучається до таємного «Гуртка українських середньошкільників у Полтаві». Цей гурток біля витоків якого стояв Павло Чижевський , поширював серед учнівської молоді Полтави заборонені в Російській імперії знання про культуру,історію,літературу українського народу . Після навчання у гімназії він вступив до військової школи прапорщиків у Оренбурзі.
Революційні події, національне відродження захопили його у свій вир. У березні 1918 року вступив добровольцем до кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії Української Народної Республіки (УНР), у складі якого брав участь у боях проти червоних загарбників у 1918–1919 роках. У 1920 р. служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. За бойові заслуги одержав старшинське звання хорунжого. У 1920–1921 роках був особистим ад’ютантом Головного Отамана УНР Симона Петлюри.
У міжвоєнний період працював у кооперативних установах Галичини і Волині, належав до провідних членів Волинського українського об’єднання, навчався у Школі політичних наук у Варшаві. У 1930 році, будучи обраним послом до Польського сейму, захищав права українців у Польщі. Брав участь у церковному та громадському житті: репрезентував мирян у єпархіальних радах, став членом Митрополичої ради та ініціатором і головою товариства «Українська школа» у Рівному. Очолював у 1941 році організацію допомоги та милосердя під назвою Український допоміжний комітет. 1 вересня 1941 року у місті Рівне створено Українську раду довір’я на Волині – громадський орган самоуправління на чолі з Степаном Скрипником. До її складу увійшли відомий письменник Улас Самчук та провідні діячі Організації Українських Націоналістів( ОУН). Того дня на засіданні Української ради довір’я на Волині створено «Тимчасову Адміністрацію Української Православної Церкви». У квітні 1942 р. був висвячений у ієреї,а вже 14 травня, згідно з рішенням Собору УАПЦ в Кафедральному Соборі Андрія Первозваного у Києві, хіротонізований на єпископа Переяславського. У Почаєві вів переговори з митрополитом Української автономної церкви Олексієм (Громадським) про об’єднання двох церков, підписав 8 жовтня 1942 р. «Акт поєднання». Заарештований гітлерівцями на українських землях та ув’язнений у тюрмах Чернігова і Прилук. З 1944 року жив у Варшаві, згодом – у Словаччині, пізніше – у Німеччині, де очолював єпархії в Гессені, Вюртенберзі.
1947 року на північноамериканському континенті обраний первоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади. З 1949 очолив УПЦ в Америці та домігся об’єднання з єпархією архієпископа Іоана (Теодоровича) на соборі в Нью-Йорку того ж року: владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а його — заступником митрополита та головою Консисторії.
«Найбільшим досягненням Мстислава в ті часи вважається побудова «Українського Єрусалима», або «Українського пантеону», в Баунд-Бруці біля Нью-Йорка. Відтоді тут постав осередок усього життя Української православної церкви США, – переконаний полтавський краєзнавець Анатолiй Чернов. – Сюди перенесено консисторію та інші духовні установи. У 1950-х роках у Баунд-Бруці постав величний храм — Церква-пам’ятник, а біля нього відкрито православний цвинтар, на якому знайшли вічний спочинок визначні українські діячі, у тому числі з Полтавщини: А.Левицький, Н.Городовенко, М.Степаненко, С.Лазуренко. До комплексу також увійшли музей, бібліотека, архів, видавництво з друкарнею, українська православна семінарія» Святої Софії. Теж редакція журналу «Українське Православне Слово».
По смерті митрополитів Іоана (в 1971) та Никанора (в 1969) очолив УПЦ у США а також діаспору в Європі та Австралії. У 1963 і 1971 зустрічався з Константинопольським Патріархом, домагався повернення УПЦ прав, якими вона користувалась до 1686 (екзархат у складі Константинопольського патріархату). На початку 1976 року виступив на захист українського священика, політичного в’язня у СРСР, о. Василя Романюка (майбутнього патріарха Володимира), який демонстративно вийшов з-під ієрархії Російської православної церкви і оголосив про перехід до ієрархії УАПЦ.
Підтримував рух в Україні за відродження Української Автокефальної Православної Церкви, який почався в 1988 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України. На Всеукраїнському Православному Соборі в Києві 6 червня 1990 року, за участю більш як 700 делегатів з усієї України (серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків), Собором затверджено факт утворення УАПЦ і обрано його Патріархом Київським і всієї України. 18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: став першим Патріархом УАПЦ. Після створення 1992 р. УПЦ КП, проголошений її Предстоятелем з титулом Патріарха. 1992 року передав прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР новоствореній українській армії, який зберігається в музеї Збройних сил України. Помер у канадському місті Ґрімсбі. Похований у крипті собору святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку, США.
За матеріалами інтернет-джерел підготовлено прес-центром Полтавського обласного товариства «Просвіта»
