7 березня в мережі інтернет поширювалися фото та відеоматеріали про масову акцію непокори в окупованому росіянами Токмаці Запорізької області. Тоді на центральній площі міста зібралося декілька тисяч містян. Серед них був і Дмитро (ім’я змінено з міркувань безпеки) – студент Запорізького національного університету. Та акція була для нього не першою, свою громадянську позицію він із земляками обстоював з початку окупації. Наприкінці літа йому вдалося виїхати з окупованої території й повернутися до навчального процесу. Далі – пряма мова молодого патріота: про Токмак, окупацію, спротив українців та злочини рашистів.
У нас в Токмаці зовсім не було військ. На невеличкому мосту через річку загинуло п’ятеро наших солдатів, з Національної гвардії. У нас на все місто було лише дві гармати, з однієї навіть не встигли вистрілити. Їх просто «винесли» одразу. Також «хамві» наш спалили. Сам міст, через нього й заходили росіяни зі сторони Мелітополя, не підірвали. Потім казали, що не встигли. Нацгвардійці на мосту й вирішили дати бій. Росіян ще стримувала одна гармата (очевидно, нацгвардійців), а також з тилу росіян зайшли два українські танки й вантажівка з піхотою, з Нацгвардії. Цей бій я бачив особисто. Росіяни не змогли їх вибити й викликали авіацію. І лише тоді їм вдалося знищити наші танки й бійців. Після того російська колона рушила далі й їх якось вдалося зупинити нашим військам лише під Пологами. Тіла загиблих українських бійців місцеві жителі зібрали й поховали. Росіянам у Токмаці також дісталося. Мій батько у перші дні окупації був у міській лікарні, бачив там багато поранених окупантів.
Створення територіальної оборони у Токмаці було саботовано. Зокрема, коли я 24 лютого пішов у військкомат, нікого не приймали. Усім казали – «Йдіть додому». Батько мого друга зміг долучитися до ТрО лише в Пологах.
Через бої у Токмаці одразу зник зв’язок, світло. В перші дні люди взагалі не знали, що робити. Почали самоорганізовуватися, зверталися до мера. Тоді якраз росіяни вже почали розкрадати крамниці. Міський голова Котелевський в цей час намагався всидіти на двох стільцях. Перші мітинги починалися з того, що виходили до міськради з приводу відсутності води, світла й зв’язку. Тоді людей вийшло десь під 30. Тоді в мерії вже були росіяни. Спочатку до мітингарів вийшов заступник мера, а потім і сам міський голова. З ним також вийшов керівник місцевого клубу «афганців», 100%-й колаборант, який сказав про росіян: «Це наші друзі, вони скоро підуть, все буде добре». Мер ніяк не реагував, принаймні публічно. Сказав лише, що будуть ремонтувати. Однак усі люди його чітко сприймали як колаборанта. Й ходили розмови містом, що його фізично прибрали чи то росіяни, чи то місцеві колаборанти – не змогли поділити бізнес.
Щодо колаборантів. Була там і місцева «шпана», яка ручкалася з окупантами. Вони нам постійно говорили: «Навіщо ви ходите, їх дратуєте. Вони скоро звідси поїдуть». Я й запитав якось: «А куди?!» На що у відповідь почув «Ну як, далі». На жаль, у Токмаці виявилося багато зрадників.
Загалом, у перші дні окупації жителям Токмаку здавалося, що тиждень-два й українські війська повернуться. При чому, це були думки й сподівання не з інтернету. Його не було у перші дні. Люди виходили на вулиці й спілкувалися. Я, відверто, й не думав, що в Токмаці стільки патріотично налаштованих жителів.
Коли дали електроенергію, протести ставали масовішими. Були створені групи для контактів у вайбер, телеграм. Я особисто про те, що буде мітинг, дізнався від мами. З другом разом пішли. І якщо зразу було від 15 до 30 людей, то потім ставало все більш масовим. Найбільше людей вийшло перед 8 березня та після. До тисячі, можливо більше. Однак з часом мітинги пішли на спад. Не через страх. Але почали пропадати люди, активісти. Спершу атошники й ті, хто до окупації був відомим чіткою українською позицією. Люди почали масово виїжджати з міста. Під час мітингів ми обстоювали ідею, що Токмак – Україна, а росіяни – окупанти. Пропонували їм відправитися за відомими курсом російського військового корабля тощо.
Спершу проти нас окупанти виставляли бурятів. Ті щось торочили про те, що «служити не хочуть, бути тут не хочуть, звільнитися хочуть». Таке… А потім приїхали кадирівці. Ті казали, що прийшли нас «звільняти, бо ми погано живемо». Кадирівці й розганяли силою мітинги. Під час одного з останніх мітингів, нас тоді було вже десь 18-ро, кадирівці взяли нас в кільце, почали «ламати». Сказали прямо: «Будете ще ходити й виступати проти Росії – познайомитеся з донецькими підвалами». Єдине, що неформальний лідер мітингів і далі ходив з прапором до пам’ятника танку. Там його 9 травня й заарештували. (Мова йде про Михайла Свищо, на фото – з прапором в руках, який пробув у полоні рашистів до кінця серпня – Ю.Щ.)
Наші мітинги росіяни знімали з дронів. Також видиралися на дах міськради, фіксували звідти. Росіяни одразу були в мерії, потім перебралися до міськвідділу поліції. ФСБешники, кажуть, зайняли Будинок культури.
Бачив я й російські БТР, набиті краденою технікою з крамниць. Було чітко видно коробки, нові, запаковані. У перші дні росіяни розграбували продуктові крамниці й точки продажу мобільних телефонів.
Окрема тема – окупаційний режим. Росіяни одразу почали полювати на націоналістів, учасників АТО, або ж членів їх родин. Одного хлопця з «Правого сектору» викрали й невідомо де він подівся. Ми й на мітингах вирішили особливо не фіксувати на фото та відео й не викладати у соціальних мережах, бо співробітники ФСБ потім з допомогою зрадників почали вираховувати мітингарів, а особливо – активістів. Коли ж місцеві колаборанти надали росіянам списки учасників АТО, ті їздили за адресами в пошуках людей. Атошників викрадали, або ж «зривалися» на їх дружинах: ґвалтували, а інколи силою вивозили на свої передові позиції, окупантам «на втіху».
Чи було мені страшно виходити на мітинги? Не знаю, навіть. Я собі завжди казав, що померти за Україну – це честь велика. Тоді про страх якось не думалося. Хіба, коли почали зникати люди. Але й це не зупиняло.
Запис інтерв’ю, підготовка до друку Юрій Щур
