Сьогодні день народження львівської 80-ки

Історія перебування бригади в Україні починається з 1979 року, коли на базі 80 парашутно-десантного полку в м. Хирів на Львівщині була сформована 39 ОДШБр. Бригаду кілька разів переформовували. У кінці 90-тих з особового складу бригади відбирали бійців для участі в миротворчих місіях. Десантники також постійно покращували свої військові навички на полігонах.

Вашій увазі – живі спогади п’ятьох десантників про історичний шлях військової частини та ключові бої бригади з моменту створення і донині.

“Спецпідрозділи додавалися до батальйонів і займалися разом. База для тренувань така: біля самої частини два тири, де можна виконувати вправи зі стрільби та кидати гранати. Біля частини можна вийти в гори і проводити будь-які тактичні тренування без стрільби: інженерну підготовку, займання оборони, фортифікаційне обладнання. Біля частини було кілька вертолітних майданчиків, звідки гелікоптер забирав корабельну групу й відлітав на місце десантування. На рахунок бойової підготовки все було компактно й зручно обладнано”, – говорить Руслан, командир групи інженерного забезпечення.

До війни на Донбасі особовий склад бригади постійно тренувався на полігонах. Під час АТО бійці бригади звільняли Слов’янськ, обороняли Луганський аеропорт, а військові 3-го батальйону бригади також обороняли Донецький аеропорт. Бої на 8-у блокпості поблизу Слов’янська – перше бойове хрещення бригади. Ось як згадує ті події Олександр, головний сержант бригади:

“Ми відпрацювали по ворожому блокпосту з прапором “ДНР” з автоматів та крупнокаліберних кулеметів. Перший бій 13 квітня був для нас неочікуваний. Під час виконання завдання я вперше побачив поранених та загиблого. Ми відбили в Слов’янську блокпости від сепаратистів завдяки плануванню, погнали сепаратистів з першого блокпоста до другого і на азарті повернули під свій контроль відразу два блокпости. Контролювали перехрестя Ізюм-Слов’янськ-Красний Лиман та закріпились біля Слов’янська. Противник серед ночі на 200 метрів підходив з очеретів та починав обстріл. Наш особовий склад виконував правильно свою роботу, незважаючи на те, що ми не мали належних засобів: ні нічних пристроїв, ні аеророзвідки”.

Також наші десантники обороняли Луганський аеропорт весною 2014 року. Після визволення Слов’янська десантники мали 80 кілометрів проїхати тилом ворога через Георгіївку, проте їх там накрили реактивною артилерією, тому вони змінили маршрут – рухалися по Луганській об’їздній. Про це розповідає командир розрахунку артилерійської батареї “Атаман”:

“Наша колона вночі прорвалась крізь засідку, нас зустріли “Градами” – і так почалась оборона Луганського аеропорту. Кільце замкнулося, – ми опинились у повному оточенні. З літаків нам скидали боєприпаси та продукти. З часом була організована “дорога життя”, через яку можна було вивезти поранених та завезти боєкомплект. Мінування дороги робили російські диверсійні групи, коли ми підвозили БК. Ми вчилися воювати безпосередньо там та довго протримали цей аеропорт завдяки запалу в очах, бо ми сподівалися, що здобудемо швидку перемогу. Але далі чекали пекельні бої… 30 вересня російські танкісти штурмували аеропорт. Танки знищили нашу артилерію, на руках у нас були одиниці протитанкових засобів… Не всі мали, з чим піти на танки, але хлопці мужньо билися та на характері спалили не один танк. Ми засіли в бункері та командир бригади викликав вогонь артилерії на аеропорт, навколо якого каталися російські танки. Ми викликали вогонь на себе… Росіяни відходили й покидали свої позиції, це дозволило нам врятуватися і невеличкими групами покинути аеропорт, перегрупуватися та продовжувати виконувати бойові завдання”, – каже десантник.

На День Незалежності у 2015 році командир бригади отримав від Президента Бойовий прапор зі стрічкою “За мужність та відвагу”.

Перші роки війни на Донбасі дали великий поштовх до змін в плані речового забезпечення та підготовки, бригада почала рухатись в бік Північноатлантичного Альянсу, військові залучалися до проведення міжнародних навчань, курсів за участі іноземних інструкторів, надійшло нове озброєння, бригада розширилась. Наші десантники сприймали на краще зміни та постійно вдосконалювалися. Військовослужбовець 80 ОДШБр з позивним “Тара” розповідає:

“У 2008 році зародилась ідея створення Литовсько-українсько-польського батальйону. 2015 року була підписана технічна угода про створення Литовсько-українсько-польської бригади. У 2016 році були проведені навчання на території Польської республіки, де було залучено біля 25-30 тисяч військовослужбовців членів-країн НАТО. Наш підрозділ приймав там участь. З 2018 по 2021 рік я проходив службу в Польщі, завдання перед нами ставилося – максимально вивчити передові процедури планування та застосування військ та впровадження цих процедур за допомогою навчань та тренувань із підрозділами ЗСУ, щоб вони були спроможні для виконання завдань на різних континентах. Ці елементи ми використовуємо і дотепер. До нашої країни ставились з великим інтересом, бо Україна з 2014 року воює проти однієї з найсильніших країні у світі. Багато в чому навчались вони в нас. Надзвичайно важливо брати участь в таких навчаннях, бо якщо ми хочемо рухатися в НАТО, нам треба самовдосконалюватися”.

Бригада продовжувала змінюватися на краще. У 2017 році ми розірвали зі спільною з країною-агресором спадщиною – замінили знаки розпізнавання та розрізнення Десантно-штурмових військ. Ми відмовились від тільника та голубого берета, щоб рухатися в напрямку цивілізованих країн, бо всі цивілізовані країни носять маруновий берет.

Далі – успішне виконання бойових завдань в АТО/ООС, ротації та постійне покращення навиків на полігонах. Нова віха в бойовій історії бригади – повномасштабна війна з Росією. Після 24-го лютого підрозділи 80-ї бригади вели бої в Херсонській, Миколаївській, Київській, Донецькій, Луганській та Харківській областях. Бригада брала участь у боях навколо столиці, воюючи за Гостомельський аеропорт та Ірпінь. Разом з тим воїни стримували ворога на півдні України.

Командир аеромобільної роти, бойовий офіцер “Гагарін” починав свій шлях у 80-й бригаді мобілізованим солдатом та приймав участь у звільненні Херсону, операціях на Кремінній, обороні Іванівського під Бахмутом, звільненні Кліщіївки та стримуванні противника на Бахмутському напрямкові. Він згадує, як доводилося воювати з російською “дєсантурою” та якими вольовими зусиллями утримувалися та звільнялися наші території на Донеччині:

“Було багато російської артилерії та танків, багато вони своєї “дєсантури” напхали та закидали нас “м’ясом”. Ми були більш вмотивовані та готові рубатися до кінця, а вони – ні. Тому ми їх перебили. Ми довгий період були в обороні, далі впевнено звільняли свої землі. Я ходив на штурми біля Іванівського. Якби вони Іванівське захопили, ми б втратили доступ до важливих висот під Бахмутом та наша оборона посипалася б. Ми його втримали. Кліщіївка теж йшла туго, вони кидали туди всі свої сили. Ми на підходах дуже добре їх косили. На озброєнні під час повномасштабного вторгнення в нашій бригаді з’явилися нові сучасні зразки, які допомагали виконувати завдання. У нашій бригаді було та є багато міцних бійців як серед контрактників, так і мобілізованих, які роблять свою роботу до останнього і не зважають, яка кількість противника перед ними”.

80-а окрема десантно-штурмова Галицька бригада як була, так і є дотепер на перших найгарячіших рубежах війни з російськими окупантами.

Ми вчимося, постійно вдосконалюємось, незважаючи на втрати, постійно стоїмо на своїх позиціях.

Усі знають: якщо є ДШВ поруч, то з ними спокійніше обороняти територію.

Наших воїнів-десантників виковували мабуть з якогось особливого металу, бо ми стоятимемо до кінця…

До переможного кінця!

ДШВ – Завжди Перші!

Слава Україні!

Фотографії – Павло Гриценяк