Юрій Щур
Днями Фейсбук надіслав мені сповіщення: «Цього дня у Вас є спогади». Клікнув з цікавості: що ж то було 5 років тому? Відкрилися фотографії та репортажі про святкування 150-річного ювілею товариства «Просвіта» у Запоріжжі, що відбувалося в обласному музично-драматичному театрі. Тоді до відзначення ювілею долучилися обласні держадміністрація та рада, відповідно все було «на рівні». Були вітальні слова від керівників держави й регіону, нагородження активістів – плугатарів на ниві національного відродження.
Пригадую, напередодні ювілею ми багато говорили про історію просвітянського руху на Запоріжжі. Надзвичайно цікаво було слухати «ветеранів», які відроджували «Просвіту» в регіоні. У, здавалося б, тотально русифікованих Запоріжжі, більш того – Мелітополі й Бердянську, працювали осередки, залучалася молодь. Надзвичайно цікаво було працювати над дослідженням історії просвітянського руху в регіоні у першій половині ХХ століття.
Як тоді, так і зараз, я переконаний, що в діяльності товариства «Просвіта» відображені особливості загального процесу українського державотворення. Особливо – на територіях колись підросійських (потім – підсовєтських). Саме просвітяни були на вістрі боротьби проти спроб інкорпорувати (повернути) ці території до загальноросійського простору, чи то червоного, чи то білого.
Якщо говорити про Запоріжжя, то діяльність просвітян розпочалася в регіоні ще задовго до Української революції, однак у січні 1916 року «Просвіти» потрапили під заборону у Російській імперії. Лише після Лютневої революції з’явилася можливість відновити роботу. Важливо, що у пункті 1 Статуту товариства у Запоріжжі було записано, що воно «ставить своїм обов’язком працювати для розвитку просвіти й добробуту українського народу, а також для його політичного виховання і взагалі для розвитку української національної культури». Для реалізації поставлених завдань на зборах 24 березня 1917 року було створено наступні комісії (секції): шкільну, бібліотечну, театральну, співочу, лекційну.
Активний діяч українського руху у Запоріжжі, учасник повстанських загонів (а пізніше – виданий вчений-аграрник) Гаврило Гордієнко згадував: «В Просвіті я вперше зблизька побачив як багато українців є в нашому місті. Прислухався до їхньої мови й чув як вони гарно по-українському говорять! І це були переважно з інтелігентських родин, себто «панів»! Десь вони «маринувалися» по хатах, що їх [раніше] і не видно було!».
За великим рахунком, «Просвіта» на той час була найбільшою націотворчою організацією міста й краю загалом. Ті, хто шукав себе в українстві, знаходили відповіді саме у «Просвіті». Місцева жителька Поліна Сливинська навчалася у місцевій жіночій гімназії, яку сучасники характеризували як заклад, де виховувалися «єдинонеділимщики». Заарештована після закінчення німецької окупації 22 жовтня 1943 року совєтськими спецслужбами, вона на допитах свідчила про початки свого українства під час революції. У жіночі гімназії Поліна Сливинська відвідувала напівпідпільний гурток, де вивчалися українська мова, вірші й пісні. Заснував гурток вчитель гімназії Микола Корольков, етнічний росіянин, прихильний до українського питання. Закріплення належності до українського руху відбулося в місцевій «Просвіті», де вечорами збиралися українці. Разом з подружками Зіною Зубарь та Танею Зайцевою вона відвідувала просвітянську книгозбірню, де брали українську художню літературу, а також історичні та політичні брошури. Крім того, вони відвідували лекторій на історико-політичну тематику. Загальний сенс діяльності «Просвіти», на думку Поліни Сливинської, зводився до «намагання української інтелігенції розвивати національну самосвідомість серед широких народних мас шляхом культурно-просвітницької роботи».
Нас часто звинувачують у тому, що постійно сваримося та провадимо міжусобиці. Особливо, на політичній ниві. І, знову ж, гарний приклад: запорізька «Просвіта», будучи позапартійною структурою, змогла об’єднати під своїм дахом представників українських політичних сил та громадських об’єднань. Зокрема, коли влітку 1917 р. просвітяни висували претензії міській управі в справі отримання будівлі Народного Дому, розташованого на теперішньому Майдані Волі, для організаційних потреб і в якості осідку, їх підтримували представники Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, залізничної української організації Катеринівської залізниці – куреня «Хортиця», української залізничної організації Південної залізниці – куреня «Січ». І всі вони були просвітянами, всі працювали на українській ниві.
Відповідною була й реакція росіян. Загалом ставлення усіх представників неукраїнських партій, або держав (білих, червоних тощо) до українського руху і перш за все до «Просвіти», як його найміцнішого репрезентанта, досить симптоматичне. Характерним у цьому плані є звіт товариства «Просвіта» села Павлівка Олександрівського повіту за 1919 рік, де зазначалося, що той час «був надзвичайно ненормальним …, позаяк місцева влада часто мінялась між більшовиками і махновцями, які дивилися на все українське, як і на «Просвіту» особливо, як на щось контрреволюційне і шкідливе для їх існування, через що навіть вистави небезпечно було влаштовувати… Друга ж половина 1919 року була цілком мертва для «Просвіти», позаяк нова влада «білих» ще гостріше поставилась до українського питання, маючи своїм лозунгом «Єдина, Велика, Неділима».
Про ставлення білогвардійців до «Просвіти» в сучасному Запоріжжі згадував і Гаврило Гордієнко. Так у Народному Домі, де й далі розміщувалася «Просвіта», невдовзі після приходу до міста «денікінської влади» було розміщено частину якогось полку. «Денікінці», коли побачили де вони знаходяться, спеціально зацікавилися просвітянською бібліотекою, яка тоді нараховувала не одну сотню томів. Книги розміщувалися в численних шафах під склом. Гордієнко писав, що «вояки шафи порозбивали, книги понищили, потоптали, попалили».
Як би там не було, але вогонь просвітянського руху загасити росіянам ( і білим, і червоним) не вдалося, хоч Українська революція й зазнала поразки. Але саме «Просвіта» стала тим здобутком революції, який совєти не ризикнули знищити одразу ж після захоплення влади.
І так, 5 років тому ми відзначали просвітянський ювілей на державному рівні. Не формально, по справжньому. Що ж зараз? Керівник запорізьких просвітян Ігор Артюшенко з першого дня повномасштабної – на фронті. Багато просвітян – там само, ще більше – волонтерить. Влада? Про 155-літній ювілей «Просвіти» на сайті обласної військової адміністрації – нічичирк… Більше того, просвітянці Валентині Єршовій, яка з нуля викохала потужний освітній заклад («Січовий колегіум») у русифікованому Запоріжжі «шиють кримінал» за купівлю генератора, який був наполегливо рекомендований одним із чиновників тієї ж обладміністрації. Очевидно, знову, «не на часі», бо війна. Проте й війна триває не просто за території і кордони у визначених межах. Війна триває за беззаперечне право бути українцем. Війна триває за смисли.
