Вільма Валюкєвічене ― литовка. Ця жінка — журналістка і волонтер, яка зі своєї країни допомагає нашим хлопцям усім, чим може, тому що переконана: Україна — її друга Батьківщина.
К.К.: Вільмо, розкажіть, будь ласка, з чого почалась Ваша волонтерська діяльність стосовно України?
В.В.: Думаю, що вона розпочалася не випадково і з двох причин. Одна властива людині, яка має мислячу голову і вміє відчувати, — це розуміння, співчуття і непримиренність з несправедливістю. Ми, литовці, після того, що трапилося з Кримом, з Україною, зрозуміли, що незалежність — не саме собою ясна річ, а те, що треба цінувати і за що треба бути готовим боротися в будь-який час. У багатьох з’явилося поняття, що якщо Україна зараз не переможе — завтра ворог буде вже біля наших воріт. А навіть і без цього — Україна і Литва завжди будуть поруч! Коли ми страждали від Російської блокади у 1990-1991 роках, ви теж були поруч. Пригадую один епізод. У ті роки у нас було страшенно моторошно, нічого не вистачало. Одного разу в місті Каунас радилися активісти та влада міста — звідки взяти найнеобхідніші речі для існування, в тому числі паливо — хоч на швидку допомогу. І раптом стук у двері. Входить двоє молодих хлопців у комбінезонах: «Ми з України. Привезли вам цистерну палива. Везли три, але через кордон змогли провести лише одну».
Друга причина — крик душі… Мабуть, пращури покликали…
К.К.: Тобто, у Вас є українське коріння? Хто з ваших предків родом з України?
В.В.: Я завжди думала, що я — корінна литовка. Вже була дорослою, коли дізналася, що мій прапрадід звідкись прийшов до Литви, тут одружився і дав початок мого роду. Особливо ніколи не замислювалася, звідки він прийшов. Хтось думає, що з Німеччини, хтось — що він прусак. Але виявилося — українець.
К.К.: Цікаво, як ви про це дізналися?
В.В.: Коли я вперше була в Криму — рівно рік тому, — випадково побачила запис «Ратник» біля якихось воріт. Посміялася з колегою, з якою разом їхали: «О, прізвище мого батька!» Навіть швидко сфотографувати проїздом з машини встигла, коли повернулася до Литви, батькові показала. Батько мій служив в Криму. І навіть раніше: коли був школярем — їхали з класом туди на екскурсію, досі він про Крим розповідає. Таке відчуття не народжується ні з чого!
І ось, багато років поспіль я сама поїхала в Україну. Правда, збиралася дуже довго! І те почуття, яке мене до цих пір не відпускає і навіть зараз, коли пишу — витягує сльози — важко описати.
Знаєте, у мене тут вибух почуттів, думок, емоцій. Я могла б цілодобово розповідати про шлях, яким я виявила, звідки моє коріння. І як це мене звільнило! І відповіло на безліч питань. Нарешті я зрозуміла, чому я в Литві завжди почувалася не такою, як усі — мені завжди хотілося простору, свободи душі, простого спілкування. Навіть пояснити важко. Литовці трохи інші — більш замкнуті, рафіновані, там більше всяких «протоколів» навіть у щоденному спілкуванні. Тонкощі такі, іноді ледь уловимі. В цілому у нас і багато схожого — треба пожити, щоб відчути. А мені хотілося пофарбувати губи яскраво червоним і радісно зустрічати кожен день.
К.К.: То як же Ваші предки опинилися у Литві?
В.В.: Про це я не знаю. Це тримали у таємниці. Думаю — не дарма.
Мені сьогодні здається — і поки ніхто мені не довів, що не так було, — що мій прапрадід міг втекти з України, коли там стала бушувати радянська влада. Думаю, він походив з багатої родини, тому його в дитинстві вчили французької. Багато українців від радянської влади тікали до Польщі — прапрадідусь знав і польську. Може, щоб воювати проти рад, вступив у німецьку армію — бо знав і німецьку. Точно служив у латвійській армії — знав і латвійську.
Все це — моя версія. І вже точно ясно, що мій дідусь все життя боровся проти рад: поширював заборонені книги, підтримував партизанів. Так що поки моє коріння — в тумані. Не знаю з якої частини України мої предки пішли. І поле для пошуку дуже велике. Якщо судилося — дізнаюся. Якщо це залишиться таємницею — нехай. Найбільше відкриття я вже зробила.
К.К.: А де саме в Україні ви бували?
В.В.: Саме життя познайомило мене з Україною в такий складний у державі момент. Маленький нюанс. Коли помер мій чоловік, мені хотілося, якщо вже він пішов, то хоч би я отримала якийсь сенс у житті, щоб жити хотілося. І я отримала нову батьківщину, нових друзів, нові завдання в житті. Мало не видається.
Я мала поїхати в конференцію журналістів-дослідників у Києві 29 листопада минулого року. На все життя буду пам’ятати цю дату. Адже тоді Україна в Литві повинна була підписати договір про асоціацію в ЄС. Думала, потраплю на велике свято в країні. Але все в один день звалилося і я потрапила на Майдан.
З тих пір моя душа більше в Україні, ніж у Литві.
В Україні за цей рік була не один раз. Два рази навіть на місяць. У переносному сенсі я буваю в Україні щодня. Найчастіше — у Херсоні, але коло друзів все розширюється. Хотіла б краще дізнатися країну, яку у мене відняла доля.
К.К.: Розкажіть, у чому полягає ваша допомога хлопцям?
В.В.: В основному ми з іншими волонтерами збираємо речі і веземо в Україну. От і зараз у мене одна кімната будинку ― склад. Там теплі куртки, спальні мішки. Збираюся якось відвозити в Україну. Крім того, разом з кількома активістами зараз робимо інформаційний веб-сайт, де можна буде побачити всю ситуацію щодо допомоги військовим України, зокрема, що робиться для цього в Литві, де і як можна допомогти.
Домашній склад
Особисто я і мої друзі більше схиляємося до того, щоб допомагати на півдні України, там, де кордон з Росією, з Кримом ― кордон, якого там ніколи раніше не було.
Ще я організувала подорож-місію литовців в Україну в квітні, аби вони своїми очима побачили, що на півдні України ніяких сепаратистів нема, і люди не хочуть до Росії. Часто ми приймаємо людей з України тут, в Литві, організовуємо їм всілякі зустрічі з нашою владою, депутатами, парламентом, організаціями і простими людьми, щоб очевидці розповідали, що робиться в Україні.
К.К.: Ви отримували від цих хлопців, яким допомагаєте, звістку, маєте зворотний зв’язок?
В.В.: Так, зворотний зв’язок ми маємо, співпрацюємо з конкретними організаціями в Україні, з конкретними людьми, завжди знаємо, куди потрапила наша допомога. А з кожним днем коло тих, хто допомагає Україні, розширюється, і ми дуже раді, що можемо дати їм пораду, кому саме вони можуть допомагати. Ось в наш новий інформаційний проект вписали новий контакт в Україні — волонтери з Борова (Київська область), які допомагають своїм землякам в армії, їх сім’ям. Сподіваюся, скоро зможемо їм запропонувати допомогу теж.
Яким чином отримуємо зворотний зв’язок? Найчастіше через соціальні сайти, через персональне спілкування. Отримуємо фото, звіти.
К.К.: Як у Литві сприймають військовий конфлікт на Сході України? За Вашим словами, очевидці розповідають про події в Україні… Який ефект це має на людей?
В.В.: У Литві, як і скрізь, живуть різні люди. Інакше і не можливо. Тільки при тоталітаризмі всі однаково «думають». Але в основному, більшість людей розуміють, що в Україні — справжня війна.
По різному думають і про те, як Литва повинна поводитися в цій ситуації. Що треба допомагати українцям — безумовно, думають всі, крім тих поодиноких проросійських литовців, але такі є скрізь. Але є якийсь відсоток людей, які думають, що треба допомагати тихо, щоб ніхто не знав, і щоб не розсердити Путіна, щоб він і до нас не прийшов. Але я щиро вірю, що Путіна ми можемо зупинити тільки своєю хоробрістю і непохитністю. Якщо буде бачити, що литовці — єдині і сильні духом, то не зважиться до нас піти. А якщо і зважиться, то точно не тому, що ми допомагаємо Україні. Якщо у нього в хворій голові є такий план, то поки живий, він від цього не відмовиться. Тому я ціную і поважаю принциповість і сміливість по відношенню до подій в Україні нашого Президента Даля Грібаускайте і всіх литовців, які сміливо допомагають Україні і в тому числі — Литві.
Адже те, що зараз відбувається в Литві — теж дуже важливо. Тут прокидається патріотизм, відповідальність за свою країну та інші справжні цінності.
Кожного українця в Литві зустрічають дуже тепло і з великим інтересом, з розумінням і співчуттям, з питанням «чим ще ми можемо допомогти?». І кожне живе слово очевидців з України дуже потрібне.
А допомагає Литва не тільки військовим. Дуже охоче допомагають постраждалим дітям, яких привозять різні громадські організації в Литву в табори на канікули. Навіть є група постраждалих дітей, які в Литву приїхали — вони тут будуть жити якийсь час і вчиться. І я як журналіст вже не одноразово отримала з литовців пропозиції, що, якщо буде можливість, вони б могли усиновити, вдочерити українських сиріт, постраждалих від війни.
К.К.: Мабуть, Ви не самі координуєте в Литві збір допомоги. Хто Ваші колеги в цій справі?
В.В.: Є кілька організацій, які координують допомогу військовим України, дітям, вдовам. У кожній групі є лідери, команда.
Особисто я — тільки маленький воїн в нашій машині. І було б неправильно про свої справи розповідати. Багато людей роблять справжні подвиги — в Україну допомога возиться вантажними машинами, мікроавтобусами. Часом дарують навіть трактори. Я тільки подекуди встигаю свою лепту внести. І то не завжди успішно. Колись їхала в Україну, з 2-річною донькою. У Білорусії нас зняли з автобуса, мені наручниками погрожували за те, що у валізі була амуніція, каска, жаростійкі сорочки, медикаменти для АТО. Хтось «заклав» мене, тому, що без мого багажу більше нікого і нічого не перевіряли. Тоді я сильно переживала, адже була з малою дитиною, вона там в автобусі плакав, поки мене по будках тягали. Але потім собі сказала — це ж війна, якщо боїшся — сиди удома.
У тренувальному таборі українських військових
А хто мої колеги? На цей день сильно працюють кілька організацій: «Blue Yelow» (https://www.facebook.com/groups/297146303789969) і їхній лідер, великий патріот Литви (хоч за національністю — швед) Йонас Огман, «Pagalba Ukrainos kariams» (Допомога військовим України) (https://www.facebook.com/paremk.ukraina), в якій сильно беруть участь добровольці Литовської національної армії, які засновували нашу армію після того, як повернули незалежність Литви, а зараз вже у відставці. Ось зовсім недавно в Україну послали багато тракторів волонтери з групи «SOS Ukrainos kariams» (SOS військовим України) (https://www.facebook.com/groups/773173959388857). Є групи на «Facebook», де весь час відстежується і поширюється інформація про ситуацію в Україні. Їх теж створювали і підтримують волонтери, щодня оновлюють інформацію. Є мій колега Андрюс Алманіс, який на самому початку, коли тільки на вулиці вийшов Майдан, створив групу «Lietuva palaiko Ukrainą» (Литва підтримує Україну) (https://www.facebook.com/pages/Lietuva-palaiko-Ukrainą/181219662083477) і багато робить для допомоги військовим,. Одного разу він сказав: «Коли створював групу, думав, на місяць-два, а тут уже виходить як друга робота». І може бути — найважливіша робота в цей час.
Сильно за Україну переживає і литовець з українським корінням Анатолій Льон, який з друзями створив фонд для підтримки України «Унія 1219» (http://www.unija1219.lt). Вони допомагають постраждалим від війни, переселенцям. Є й більше організацій, фондів, особистих ініціатив, всіх і не вирахувати. Це — ті, до яких самої доводилося доторкнуться, люди, яких знаю особисто.
К.К.: Якби Ви могли звернутися до українських військових на Сході, яким допомагаєте, то щоб сказали?
В.В.: Що хотіла б сказати українським військовим? Знаєте, це найважче питання. Як знайти слова, щоб виразити те, що відчуваєш, тим, які своїм життям захищають мир? Це взагалі не лізе в голову, як можна в ХХI столітті почати війну, вторгнутися в іншу державу. Можу сказати тільки одне: спасибі, хлопці! Від усіх матерів в Литві, від усіх дружин і сестер. За те, що ви для нас — як стіна. За те, що захищаючи свої землі, захищаєте мир і у нас. Дякуємо за вашу сміливість і дух. За кожен ваш день на фронті. Хотіла б чистою водою і сльозами помити кожну рану, навіть кожну подряпину на вашому тілі, придушити біль і побачити посмішку на обличчі кожного з вас, коли ми всі переможемо. А ми переможемо! Якби тільки швидше!
Розмовляла Катя Кролевська
Received From: Kate Krolevska krolevskaАТgmail.com Mon, 24 Nov 2014 10:04:13 +0200
