Одразу важко й назвати країну, окрім України, в якій чужинці-спортсмени більше поважають її національну мову, аніж громадяни.
А може й нема іншої такої.
Пишу ці рядки переглядаючи поєдинок української Прем’єр-ліги, який відбувається у Дніпрі, де однойменна команда приймає «Інгулець» із селища міського типу Петрове, що на Кіровоградщині. Власне, регіони, які репрезентують ці команди, виокремлюються своїми географічними назвами. Здавалося б, масштабна декомунізація проведена. Історична справедливість відновлена. Та ні ж! Адже колишній Дніпропетровськ став Дніпром, але ж географічна назва області далі залишається як Дніпропетровська. Така ж ситуація і в гостей. Їхній обласний центр віднедавна носить ім’я знаного драматурга, письменника та театрального режисера Марка Кропивницького. Області ж, як Кіровоградської, ці зміни не торкнулися. Відтак, Україна й надалі заплямлена московськими злочинцями Кіровим та Петровським.
Цікаво, що назва селища Петрове, в якому базується «Інгулець», цілковито протилежна за своїм походженням. За легендою, понад триста років тому, у цій місцевості поселився запорізький козак Петрик. Звідси, й назва населеного пункту. Навколо селища й дотепер височіють козацькі могили.
Та не ці факти привернули увагу до, здавалося б, пересічного матчу команд, які виступають доволі кепсько і ведуть боротьбу за збереження прописки в елітній лізі українського футболу. Наприкінці минулого року, через незадовільні результати, керівники футбольного клубу «Дніпро-1» звільнили тренера Дмитра Михайленка. Майже відразу біля керма команди став хорватський фахівець Ігор Йовичевич, відомий виступами під час кар’єри гравця за загребське «Динамо», мадридський «Реал», французький «Метц» та інші відомі команди. Виступав Йовичевич, уже в поважному футбольному віці, й за львівські «Карпати». Згодом, у 2014-2015 роках, був головним тренером «зелених левів». Цю посаду обійняв після вдалої роботи з юнацькою та молодіжною командами «Карпат».
У Галичині Ігор Йовичевич досконало вивчив українську мову. Це вельми контрастувало. Адже гра мільйонів в Україні, на наш сором, практично цілком повсюдно послуговується москвинським «язиком». Про що говорити, якщо один із небагатьох україномовних тренерів Віталій Кварцяний, знаний за роботою в луцькій «Волині», який практично завжди спілкується солов’їною, видав книгу споминів про свою тривалу роботу, про волинський футбол на «масковскам нарєчіі». Таку ганьбу, а назва книги «Футбол – ета нє толька пабєди», Кварцяний аргументував, що чимало термінів у грі мільйонів не мають українського аналогу! Дивина та й годі! А може це всього лиш Віталій Кварцяний не знає їх! Його прес-конференції та чисельні інтерв’ю мали неабияку популярність, бо тренер не ліз за словом у кишеню, часто «смаженими» висловами тішив присутніх. Деякі його фрази стали крилатими. Але… Інтелекту бракувало. І це було помітно. Навіть мова Кварцяного надто вже засмічена «москалізмами». Такий собі, сумної слави, «суржик».
Та повернемося до Йовичевича. Влітку 1915 року у Києві, на стадіоні імені Банникова, після поєдинку львівських «Карпат», довелося поспілкуватися з хорватським фахівцем. З-поміж іншого, виокремив його українську мову, зауваживши, що закордонні гравці й спеціалісти, які вирушають працювати в Україну, неодмінно вчать московський «язик». На що Ігор Йовичевич зробив такий вигляд, ніби москалі в космос полетіли. І то всі! Тренер був щиро здивований, наголосивши, що він працює в Україні, а тому послуговується її мовою. Не московською, англійською, хорватською, польською чи іншою. А українською! Бо він тут!
Шкода, що бракувало часу. Як завжди, гостьова команда поспішала. Та ще одне запитання все ж вдалося поставити. Щодо українських тренерів, фахівців, гравців, які послуговуються «язиком» ворога. Тут Йовичевич нагадав, що є честь, гідність і повага до Батьківщини…
Матч «Дніпро-1» – «Інгулець» добігав кінця. Господарі вели перед. «Спокійно, спокійно! Тримайте свої позиції…», – лунали заклики хорватського тренера до своїх підопічних. Поєдинки далі відбуваються без глядачів, тож надто добре чути всі вигуки і спілкування гравців, поради тренерів. Звісно, на «масковскам». І судді також! Та ще й із чисельними нецензурними словами, репліками, якими так багатий «язик» ворога. На цьому невтішному фоні українська мова хорвата Йовичевича контрастувала. І вельми!
Це ж кому сказати?! В Україні нині є один-єдиний тренер, який спілкується лише українською мовою! І в побуті, і на тренуваннях, і під час поєдинків. І тренер цей – хорват!
Клубу з берегів Дніпра Ігор Йовичевич додав галицького колориту. Його фраза після переможного матчу супроти чернігівської «Десни», коли він звернувся до напівоборонця своєї команди Когута: «Ігорку, Ігорку, викинь той чай!…», – зумовила приємний і нечуваний фурор! Тренер вітав і обіймав кожного гравця, а Ігор Когут тримав у руках пластиковий стакан із чаєм, що заважало привітанню. І до бабці не треба йти перепитувати, що для уродженця Дніпра, який, незважаючи на українське прізвище (із наголосом на першому складі), спілкується «как і большенство в єго городє», звертання тренера було несподіваним. Нині дніпровець уже звик до галицького варіанту його імені у виконанні україномовного тренера.
Звісно, можна згадати наставників ужгородського «Минаю» Василя Кобина, «Маріуполя» Остапа Маркевича, «Олександрії» Володимира Шарана, ФК «Львів» Віталія Шумського, ковалівського «Колоса» Руслана Костишина, львівського «Руху» Івана Федика, які, зазвичай, дають інтерв’ю українською. Дехто із них навіть у побуті послуговується рідною мовою. Але у своїх командах, «на работє», вони неодмінно «чтокают» і «какают».
Інколи спілкуватися з журналістами українською може тренер чернігівської «Десни» Олександр Рябоконь чи Юрій Вернидуб, який не так давно стояв біля керма луганської «Зорі». Помітно, що вони є нащадками козаків. Але, з плином часу та в силу історичних подій, загубили рідну мову. А в наставника «Десни» ще й перебакирилося прізвище на москвинський лад.
Маємо нині головного тренера національної команди Андрія Шевченка, який за часів виступів у «Мілані» та лондонському «Челсі», досконало вивчив італійську та англійську. Натомість, ніяк не заговорить рідною, державною. Маємо сотні вітчизняних гравців, тренерів, фахівців із обмеженими можливостями щодо національної мови. Але маємо й хорвата Йовичевича.
І, може, його приклад буде рушієм мовної революції в українському футболі.
Григорій Жибак
