Допомога з Сумщини знову прибула на фронт

Відомий сумський волонтер Андрій Букін постійно передає в АТО допомогу, призначену українським воїнам. «Цього разу передавали авто, а саме УАЗ «буханка», – розповів він. – Перед дорогою три доби хлопці не вилазили з гаража, щоб встигнути доробити дане авто. УАЗ у відмінному стані, середня швидкість 90-100 км/год. Досить непоганий накат, відкапіталені всі центральні агрегати, хлопці в гаражі зробили з цивільного авто бойовий автомобіль». Автомобіль було придбано за кошти, зібрані українською діаспорою Австралії.

А ось що каже Букін про допомогу воїнам від простих українських людей.
«За останній місяць особисто у нас на Покровській площі (офіс, де збирають допомогу – авт.) все скінчилося. Остання велика закупівля була зроблена ще перед травневими святами. Ми придбали берци і камуфляж. Після того нічого суттєвого не було придбано. Скінчилися майже вся допомога. Така ситуація не тільки у нас, але й у переважній більшості волонтерських об’єднань по місту. На мою думку, це зумовлено багатьма факторами. Один з основних – це те, що люди стали менше заробляти, точніше, заробітки лишилися на тому ж рівні, а ось ціни виросли на все в декілька разів. Тому люди не мають можливості віддавати стільки, скільки приносили минулого року… На Сході ж мало що змінилося за рік. Солдати, сепаратисти, стрілянина і величезні списки потреб. У мене дежавю, здається, що року війни як і не було – всі ті ж самі проблеми. Солдати не отримують форми, немає нормального забезпечення засобами індивідуального захисту, в деяких місцях реальні перебої з продуктами харчування, навіть з питною водою. І знову, як рік тому, все спочатку…»

«Хлопці розповідають, що контрактники досі не отримали форми, хоча по плану мати вже отримати третю. Заробітна платня зменшується і ніхто не може пояснити, чому саме і чи будуть доплачувати – так само невідомо. Проблеми з ремонтом техніки, запчастин не вистачає, хоча вони постійно просять їх у свого керівництва. Проблеми не тільки з військовою технікою, але і з мобілізованою. Офіцери не знають, що робити далі, кажуть, живимо одним днем. Рік тому боялися фронту, а зараз боїмося ставлення до нас збоку керівництва, як так можна ставитися до своїх захисників…».

«Хочу подякувати друзям-канадійцям українського походження, “Фонду Приятелів Збройних Сил України” та, зокрема, Ігорю Козаку, за те, що відгукнувся на моє прохання про фінансову допомогу для наших військових, – каже народний депутат Олег Медуниця. – На отримані $7000 волонтери Андрій Букін та Павло Назорний придбали необхідні для сумських підрозділів речі. А саме: автотранспорт, автозапчастини, комп’ютерну техніку, одяг, харчі, одноразовий посуд».

Про допомогу Україні з боку діаспори розповідає і архівіст, член Вченої ради Центру досліджень визвольного руху Геннадій Іванущенко. «Коли почалася співпраця з діаспорою, сказати важко, бо діаспора завжди вважала себе частиною українського народу. Люди з діаспори допомагали й дисидентам, які сиділи по тюрмах у 60-70-х роках. Допомагали першим українським демократичним організаціям на початку 90-х років. Ось я знайшов в архіві лист від Спілки Української Молоді Сумщини: молодь пише, що у нас немає комп’ютера, чи у нас немає якогось там ксерокса. Але основне, у чому ми тоді відчували потребу – це патріотична українська література. І вони нам усе це присилали. І причому були такі цікаві посилки, коли, наприклад, дивишся книжку «Іван Нечуй-Левицький. Микола Джеря». Листаєш сторінок десять – а там «Степан Бандера: Перспективи української революції». Тобто заготовки у них були ще з часів Совєтського Союзу, і переправляли вони патріотичну літературу і таким чином.

Геннадій Іванущенко – через нього передають допомогу для України

Але та особлива допомога, яка є сьогодні, вона почалася з часів Майдану. Я, будучи в Торонто, познайомився з багатьма людьми, відвідав з доповідями приблизно 16 міст Північної Америки. І зрозумів, що основним були навіть не доповіді ці, покликані «розворушити» громаду, а ті контакти, які вдалося зав’язати, і ті повні кишені візиток, телефонних номерів, емейлів, і поки я приїхав додому, уже на мене чекало близько восьми посилок. Туди запакували і літературу, і речі для дитячого садка, і для Майдану. І спочатку це були бинтувальні різні матеріали, медикаменти і так далі, а тоді усе це плавно перейшло на допомогу АТО. І ось зараз уже до сорока посилок.

Хочу навести приклад: є така жінка, дуже активна. Вона живе в Торонто, сама з Вінніпегу, Марійка Дубик. Вона з подругами пакує ці посилки, іноді родини записки пишуть, адресуючи їх солдатам. Це різноманітні речі. Взимку це було надзвичайно актуально – це теплі речі, медикаменти, перев’язувальні матеріали, шкарпетки, черевики, плащі, куртки – усе те, що потрібно солдатам у польових умовах. Цю допомогу ми передаємо в АТО через волонтера Андрія Букіна. Принцип такий: з діаспори надсилають допомогу на адресу людей, яких знають та яким довіряють, а волонтери передають цю допомогу у руки солдатам. Тільки таким шляхом. Колись мої знайомі з Вінніпегу зібрали велику партію кровозупинного препарату і хотіли передавати його через Міністерство Оборони України. Але люди досвідчені порадили передавати саме через волонтерів. Тому допомогу розподілили на п’ять частин і передавали через волонтерів. Дві частини були передані через Суми, і це була дуже важлива посилка. Вона також пішла на Схід.

Пані Марійка Дубик пакує посилки з ліками та медичним обладнанням для українських солдатів в АТО (м. Вінніпег, Канада)

Як вони збирають цю допомогу?
Зараз розповім про один випадок. Якось пані Марійка їхала в метро і випадково познайомилася з одним українцем, вони розговорилися, і вона сказала, що їде на якусь-то станцію та який-то склад збирати допомогу, він поїхав разом з нею, заплатив за всі ці речі: допоміг запакувати та заплатив за пересилання. Просто українець, який їй зустрівся у метро. У них дуже сильна солідарність. І у нас тепер теж така солідарність. Я часто говорю про «зшивання» нашої історії, а тут йдеться про «зшивання» нашої поведінки. У нас поступово вивітрюється отой «совок». Розвінчується міф про українця, у якого «хата скраю». І це найкращі риси нашого народу, які актуалізувалися у нинішній час. І у діаспорі, і тут. Чому я, власне, й хотів би, щоб про пані Марійку Дубик ще більше дізналися, щоб це було водночас і прикладом. Вона, до речі, надзвичайно скромна людина, не хоче, щоб про неї говорили. І такі практично усі, хто допомагає Україні. Але про них треба говорити, це потрібно для того, щоб підключалися інші.
Уже рік, як в Україні відбуваються події, пов’язані з втручанням уряду РФ в цілісність України. Чи помітні за цей час зміни у ставленні діаспори до України?
Ну, вони теж втомилися дуже. Вони не звикли у такому режимі працювати, бо це дуже велике навантаження. Вони ж працюють, кожен має заробляти на себе і на свою родину, а тут ця вся допомога відбувається у вільний час, У них трохи інший ритм життя. Їхні діти часом кажуть: «Мамо (чи тату), та ми через ваше громадське життя і нормального дитинства не бачили. То ви на зборах громади, то ви там на якійсь толоці, то печете десь там пиріжки чи варите вареники. І продаєте потім, щоб покрити усі витрати комунальні на будинки діаспори». Але видно, що навіть з їхньою звичкою до постійної участі у громадських справах, вона, ця енергія, звичайно, є, але вона не безмежна. Попри все вони налаштовані дуже оптимістично. Вони кажуть: ми будемо працювати і допомагати стільки, скільки потрібно, щоб була перемога України.
Ви ще контактуєте з патріоткою з США пані Галиною Климюк-Хомяк.
Ми постійно контактуємо через Фейсбук. Вони з пані Марійкою подруги. Одна живе в США, а інша у Канаді. Пані Галина допомагає, дуже багато контактів має по громадах, по попередній бурхливій діяльності у Спілці Української Молоді. І допомагає тепер воїнам в АТО. І якось наш сумський волонтер Андрій Букін каже, от діаспора багато всього надсилає, у нас теж люди багато всього збирають, от якби діаспора допомогла з авто, з допомогою якого можна було б передавати допомогу для АТО. Бо дуже проблематично щоразу шукати людей, які можуть своє авто для цього дати. І десь за три місяці завдяки допомозі добродійників зі США були зібрані кошти для авто. Це пані Галина організувала. І вона говорила, що тут не було мільйонерів, а тут були звичайні люди, навіть іноді не українці, а люди, які просто захоплюються нашою боротьбою, бачачи, що світ сьогодні не особливо переймається тими загрозами, які перед ним стоять. Українці стоять за свою землю і будуть «вгризатися» в неї, борючись з тими, хто їй загрожує.

Посилка з Канади з кровозупинними препаратами

Потім пані Галина, коли повернулася до Америки, загітувала кількох своїх подруг, які вже на пенсії (вона колишня вчитель початкових класів і повернулася до роботи), і з тижня, якщо не помиляюся, за два дні, вони перераховують свій заробіток для потреб АТО в Україні. Звісно, що це велике навантаження. Але вони дуже оптимістичні.

А ваш погляд на українську діаспору в Росії?
Хтозна… Про діаспору, як і про будь що, про будь-які явища, можна говорити судячи з її активності. Я зараз не бачу такої активності української діаспори в Росії, і не бачу її такою, щоб вона вважала себе УКРАЇНСЬКОЮ – не лише в етнічному культурному сенсі, а і в політичному – що вона з Україною. Може, я чогось не знаю…
А Ваше ставлення до таких фактів, коли активісти українських громад у Росії одягають на груди георгіївську стрічку?
А як можна до цього ставитися? Це все одно, що українець сьогодні повісить чи портрет Сталіна, чи портрет Гітлера, чи георгіївську стрічку. Як це можна оцінювати? Як зраду… Іноді слів не вистачає, щоб таке оцінити…Це одне. А з іншого боку ми повинні розуміти, що вони живуть у країні, яка є агресором, і там придушено все. Я не думаю, що всі вони такі, і що там уже зовсім немає жодної активності. Можливо, вони якимось іншими шляхами діють… Я знаю кількох науковців, які займають дуже проукраїнську позицію, і монографії про український рух пишуть. Але, знаєте, іноді, коли я готую якийсь пресовий матеріал, то думаю: називати їхні прізвища чи не називати».

Андрій Букін, волонтер: «Допомога українців, які живуть за кордоном – це на сьогодні одне із найпотужніших джерел волонтерських вливань. І тут виникає парадокс: там в США, Канаді, Австралії зараз більше розуміють наші проблеми, ніж ми самі, громадяни України. Вони нібито бачать краще ззовні ситуацію і допомагають нам. А українці, живучи в Україні, розуміють цю ситуацію гірше…

Українці з Чикаго передали в Україну безпілотник для потреб АТО

На минулому тижні прийшла посилка з далекого міста Чикаго. В посилці було багато тактичних окулярів, берци, укомплектовані медичні аптечки та багато листів з релігійними листівками. Друзі, дякую Вам та низький уклін за Вашу допомогу. Я дякую за особистий внесок у цю справу Michael Glebiv та організації Chicago Automaidan. Окремо хочу подякувати Володимиру Чирві та Галині Климюк-Хомяк за те, що вони регулярно перераховують кошти нам на нашу святу справу. На минулому тижні приїхали знайомі з заробітків (Москва) і вкинули у скриньку 100 Є. Я дякую всім українцям, що живуть за кордоном і не забувають своє коріння».

Українці штату Вашингтон передали українським воїнам дальномір.

Володимир Шульга, екс-голова Сумської облдержадміністрації. «Хочу подякувати австралійській діаспорі, передусім, з міста Сідней. Мені випала нагода бути в Австралії і спілкуватися з нашою діаспорою, а також з вихідцями з РФ, які свого часу виїхали за кордон. І, до речі, переважна більшість з них також не сприймають і не підтримують ту агресивну політику, яку зараз проводить уряд Путіна.

Це люди різних достатків, але вони зібрали 2100 доларів. Я їх передав особисто волонтеру Андрію Букіну. Ми за ці кошти звітуємо перед пресою, щоб усе було прозоро. Вирішили закупити за ці кошти машину для воїнів у АТО – УАЗ, на яку є запчастини, яка є на балансі Збройних Сил України. З цього ми й почали. Мені приємно, що волонтерський рух на Сумщині досить потужний. Є плани передати за кошти, зібрані українською діаспорою в Австралії, ще 3-4 автомобілі для потреб АТО».

Алла Акіменко.

На світлинах:

Гуманітарна допомога від українців з Нідерландів