Відділ україніки ЛОУНБ провів наукову конференцію «Давня історія України у науковій спадщині Ярослава Пастернака».
Вступне слово на конференції про національний ідеал української вченої людини, видатного археолога ХХ століття Ярослава Пастернака подав завідувач відділу україніки ЛОУНБ Євген Салевич. Він наголосив на важливості життєпису жертовного служіння і подвижництва українського вченого для тривання і творення української нації. Основу національної гордости українців складають неоціненна наукова спадщина археолога, неоціненні його знакові відкриття, якими говорить до нас наша свята земля за відсутности писемних джерел, і науково обґрунтовані висловлювання про «автохтонність українців на сьогоднішніх землях ще з часів верхнього палеоліту».
Історик, директор ЛОУНБ Іван Сварник детально висвітлив життєвий шлях славного археолога. Він народився у Хирові, хоча родові корені виводяться з Зіболок на Жовківщині, де Пастернаки були заможними господарями, які дбали про церкву, дали своїм дітям добру освіту. Батько вченого Іван здобув освіту в духовній семінарії і був священником. Мати Ольга походила зі священничої родини Мацюраків. Сина, мовби передрікаючи його долю, назвали княжим іменем Ярослав. Отець Іван, як і багато інших священників, був не лише справжнім пастирем для своїх вірних, але й громадським діячем, мав чудову бібліотеку, дбав про виховання й освіту своїх дітей. Ярослав і його брат Северин здобули вищу університетську освіту, стали відомими науковцями. Вже на перших курсах філософського факультету Ярослав обрав для себе фах археолога, спеціалізувався у проф. Гадачека, поглиблено займався антропологією у проф. Чекановського. А ще працював у Національному музеї, за дорученням митрополита Андрея збирав предмети церковної старовини. Подальшу кар’єру молодого історика перервала Світова війна. Ярослав служив поручником у 41 полку піхоти, був тяжко поранений. В листопаді 1918 пішов в УГА, брав участь у Чортківській офензиві, воював на Великій Україні у 5-й Херсонській дивізії Долуда. 1920 р. разом з Дієвою Армією УНР опинився в таборах інтернованих у Чехословаччині. Після цього залишився у Празі й під керівництвом відомого славіста Л. Нідерле захистив докторат з археології у Карловому університеті (1925). Далі Ярослав працював як археолог, керував масштабними розкопками Градчан, дослідив романські святині ХІ-ХІІ ст., укріплення й житла княжої доби, відкрив цікаве кельтське поховання, неолітичні й бронзові поселення й могильники, плідно працював у Карпатській Україні. 1928 р. Пастернака запросили очолити Музей НТШ у Львові. Він повною мірою реалізував себе як учений-дослідник. Всесвітньо відомим Я. Пастернак став завдяки відкриттю княжого Галича, локалізованого в с. Крилосі. Ці розкопки викликали широкий розголос не лише в Галичині, а й у всьому світі, особливо після відкриття 1938 р. поховання славного володаря Ярослава Осмомисла. 1939 р. Я. Пастернакові пощастило: він не був репресований, а почав викладання в університеті, виступав на багатьох наукових конференціях, причому в Москві й Ленінграді українською мовою! З 1940 був також директором Історичного музею. І далі досліджував Галич. В роки німецької окупації викладав у Богословській академії, а 1944 видав монографію «Старий Галич». З наближенням фронту виїхав на Захід, був професором низки європейських університетів, був одним з ініціаторів відродження НТШ й видання Енциклопедії Українознавства. 1949 еміґрував до Канади. За океаном був змушений працювати фізично. Наукою займався у вільний час. Попри відірваність від України, зумів написати унікальне за своїм рівнем синтетичне дослідження «Археологія України» (1961), яке сучасники вважали науковим подвигом і найвищим здобутком української археології як науки. Ярослав Пастернак помер у Торонто 1969 р. Його наукову спадщину лише тепер починають вивчати.
Професор та завідувач кафедри давньої історії України і архівознавства ЛНУ ім. І.Франка Ольга Щодра розповіла про актуальність наукової спадщини Ярослава Пастернака і про те, що вражена, зокрема, його науковою розвідкою «Етногенез слов’ян»: іншої такої історіографії про слов’ян в науці нема. Також учена зазначила, що Я.Пастернак учень М.Грушевського, К.Гадачека, Я.Чекановського, І.Раковського, К.Студинського, О.Колесси, В.Гнатюка, Л.Нідерле, інших визначних учених, використавши знання різних наук, заперечив байки німецької історіографії про пізнє походження слов’ян та довів, зокрема, на основі самостійних археологічних розкопок, що слов’яни такі ж давні як германці і кельти, ствердив автохтонність слов’ян на нинішніх східнонімецьких землях, які слов’яни раніше за німців заселили і створили на цих землях лужицьку культуру (існувала у ХIV – ІІІ ст. до н.е.), ствердив думку про безперервний розвиток слов’ян та незмінність їхнього фізичного типу багато тисяч років (слов’яни давніші за Месопотамську цивілізацію).
Доктор історичних наук і завідувач кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки ЛНУ ім. І.Франка Ярослав Онищук у власній доповіді звернув увагу на те, що постать Ярослава Пастернака – визначного вченого, непересічної багатогранної особистості – історика, лінґвіста, фотографа досі не вивчена. І наш обов’язок – досліджувати і пропагувати здобутки Я.Пастернака, який, будучи за кордоном, за відсутности джерел, по пам’яті відтворив багато знань, на основі яких видав визначну працю «Археологія України».
Директор «Інституту Слова» Павло Салевич розповів про унікальну мистецьку пам’ятку образотворчого мистецтва княжої доби в Україні звану «пліснеський лицар» – «кістяну дощинку» («частину кістяного нагрудного складня-іконки»), яку Я.Пастернак знайшов під час розкопок у 1940 р. у середньовічному галицькоукраїнському городі Пліснеську. На дощинці-іконці за Я.Пастернаком зображено українського лицаря ХІ–ХІІ ст. «в кольчузі, з (типово українським) шоломом на голові, (лицар) звернений вправо, стоїть за схематично зображеним оборонним муром біля вхідної брами. Ліва рука в нього сперта на круглий зверху щит, а права піднесена вгору до висоти лиця й похилена трохи вперед (молитовний рух)»…
Не знайшовши аналогій «пліснеському лицарю» серед пам’яток образотворчого мистецтва княжої доби в Україні, Я.Пастернак знайшов «щось аналогічне» – різьблене зображення воїна на кістяній ручці із території «над Лабою, з околиці м.Галле». Після того археолог також припускав, що пліснеський лицар може бути «імпортом XI–XII ст. з надлабських околиць, може теж із сумежної із м.Галле території племени Вільці».
Який смисл передано на цій дощинці-іконці ХІ–ХІІ ст. досі ніхто не пояснив. Тому Павло Салевич запропонував таке власне пояснення. Обличчя і руки українського лицаря звернені на схід до покровителя війни Сонця-Дажбога (культ Сонця-Дажбога якраз набув особливого розквіту в Україні-Руси у ХІІ ст.). Так само як на розглядуваній іконці молилися (та зверталися) до бога Сонця на схід під час ранкової молитви, готуючись до битви, вирушаючи на війну, повернувшись із неволі: германці, індуїсти, канадські та флоридські індіанці, давньомалоазійські хетти, аквітанський герой Вальтер у латинській героїчній епічній пісні «Вальтарій» та український князь Ігор Святославич перед походом на половців у 1185 р. у міфоепічній пісні «Слово о полку Ігоревім».
Інший факт для пояснення звертання пліснеського лицаря з молитвою до Сонця-Дажбога є той, що український лицар перебуває на оборонному мурі города Пліснеська аналогічно, як в українському «Слові о полку Ігоревім» вдосвіта на валу (на високому земляному насипі навколо) Путивля зозуля-Ярославна з молитвою (з проханням повернути її лада Ігоря з того світу – з половецької неволі) звертається до Дажбога-Сонця.
Молитва пліснеського лицаря і молитва зозулі-Ярославни відбуваються за українським міфологічним законом: у сакральному місці – на оборонному мурі Пліснеська та на валу Путивля. Оскільки Ярославна звертається вдосвіта до Дажбога-Сонця, то треба прийняти й те, що й удосвіта (у сакральний час) звертається до Дажбога-Сонця і пліснеський лицар. Саме так як подано у зображенні на пліснеській дощинці-іконці та у молитві зозулі-Ярославни у «Слові о полку Ігоревім» приносили словесну пожертву (молитвою) Дажбогу-Сонцю українці-руси у ХІІ ст.
Кандидат архітектури, старший науковий співробітник відділу археології Інституту українознавства імені І. Крип’якевича Юрій Лукомський у своїй розповіді зосередив увагу на знаменитих археологічних дослідженнях Ярослава Пастернака у княжому Галичі: на тому, що Я.Пастернак встановив місцезнаходження княжого Галича та знайшов Успенський собор на Крилоській горі. Дуже цінними – універсальними засадничими речами для сучасного археолога на думку Ю.Лукомського є досвід Ярослава Пастернака-археолога: його докладні замірювання Успенського собору, докладні описи мурів собору з їх нумерацією, співпраця з геологами, геодезистами, стратиграфія та планіграфія у дослідженні собору.
Науковий співробітник Інституту археології ЛНУ ім. І.Франка Петро Довгань порушив питання наукових праць про Ярослава Пастернака, згадавши дисертацію Ігоря Коваля «Дослідник підземного архіву України», дослідження Лариси Крушельницької «Епістолярна спадщина Ярослава Пастернака» та монографію Тараса Романюка «Ярослав Пастернак. Життєпис вченого». Окремо, П.Довгань зупинився на дослідженнях Я.Пастернака галицькоукраїнських середньовічних городів Пліснеська та Буська.
Доктор історичних наук Ігор Гаврилів наголосив на потребі створення сучасного підручника з давньої історії України із врахуванням наукової спадщини Ярослава Пастернака.
Участь у науковій конференції, окрім уже згаданих учасників, брали історик Володимир Муравський, професор, доктор технічних наук Роман Базилевич, кандидат фізико-математичних наук Богдан Калиняк, журналіст, заслужений працівник культури України Володимир Гаюк, архітектор Микола Обідняк, громадський діяч Іван Гавалюк, громадський діяч Юрко Антоняк, художник Ігор Копчик та інші.
