Юрій Сиротюк: «На позицію їдемо, як мисливці»

• Чому взяли псевдо «Мамай»?

– Я народився на околиці Гурбинського лісу, де був найбільший бій УПА. Там був і штаб повстанців. Мій пуп закопано біля джерела Святої Анни. Те місце зветься Божа Гора. Двоє моїх дідів боролися проти совєцької влади й постраждали від неї. Тепер я довойовую й за них.

Мамай – це воїн, у якого є тільки шлях і мета. На певному етапі життя зрозумів: я – Мамай. Навіть чуб носив. Людям, яких шаную, дарую картини з Мамаєм. Спершу купую, а потім роздаровую. У Дніпрі є чудовий художник Юрій Кучеренко, йому вдається цей образ. Переважно збираю картини, але не тільки. На Черкащині є скульптор Микола Теліженко, який робить фантастичні витинанки. Найбільша нагорода від мене – дарунок Мамая.

• Звідки черпаєте оптимізм?

– З віри в те, що ми ніколи не програвали росіянам у військовому двобої. Наші поразки завжди приходили через переговори – переяславські, мінські й решту. Росія не може виграти в цій війні. Українська нація ніколи не мала такого шансу перемогти свого одвічного ворога, як тепер. Наші попередники з УНР і УПА діяли, коли ймовірність перемоги була мала. Нині маємо значно кращий шанс. Кажу своїм хлопцям: «Ми всі повернемося додому героями. Хтось – сам, когось привезуть, але нам не буде соромно».

Солдат на війні – найцінніший. Можна втрачати техніку та снаряди, але життя воїна треба берегти. Не можна уподібнюватися москалям і воювати м’ясними штурмами. Слава Богу, ми так не робимо. Попри те, війна страшна, і на жаль, вона стає позиційною. Такі бойові дії виснажують армію. Нам вигідна динамічна війна.

• Як нам бути маневреними й наступальними?

– Наш спосіб ведення війни проти Росії увійде в усі військові підручники. Менша країна зі слабшим військовим потенціалом, меншою кількістю солдатів, кратно меншим обсягом пускових установок і боєприпасів та майже відсутньою авіацією веде наступ на широкому фронті. Це чи не вперше в історії людства. Умови не сприяють наступу, але ми його ведемо. Війни виграють люди. Не «F-16», не «Леопарди» та «Стінгери». У цій фазі війни українці міцніші за залізо й танки. Важливо зберегти мотивацію, а це непросто під час бойових дій високої інтенсивності.

• Завищені очікування від контрнаступу були й у військових?

– Безумовно. Це стосувалося не лише тиловиків. Півтора року тому більшість чекала швидкого закінчення війни. Мовляв, кілька місяців – і парад перемоги на Хрещатику чи навіть на руїнах Кремля. Це не справдилось і стало першим ударом. Тепер, коли кажуть, що війна триватиме нескінченно, нам теж це важко сприймати. Ми часом сильніші за залізо, але маємо ресурс витривалості й терпіння.

• Наскільки вистачить у росіян сил, щоб наступати?

– Якщо Росія не проведе широкої мобілізації, то без фактора «чорного лебедя» не зможе наступати. Принаймні це істотно стишить темпи ворожого війська. Якщо так станеться, то позиційна війна неминуча.

• Як не загрузнути надовго в позиційному протистоянні?

– Ми на етапі першої і не останньої російсько-української війни. Перша фаза не вирішить питань, які стоять перед нами. Для Росії суб’єктне державне існування України є неприйнятним. Вона поставить на карту все, щоб знищити нашу державу. Існування української нації є загрозою розпаду російської імперії. Колоніальне минуле не витравило в нас гена українства. Для них кінець війни – знищення України. Для нас – розвалення Росії як імперії. Україна не використовує унікальних шансів. Ми другий рік поспіль не скористалися нагодою розпочати національно-визвольну боротьбу кавказьких народів. Збройну. Це можна і треба було зробити. Дехто думає, що вихід на кордони 1991-го – переможний фінал. Цим війна не закінчиться. Колишніх кордонів між Росією й тією Україною, яка була до 24 лютого, вже не буде. Усе кардинально змінилося. Із цим треба змиритися й рухатися далі.

• Тобто швидкої перемоги не буде?

– Проміжна може й має бути. Успіх багато в чому залежить від наших західних партнерів. Ми працюємо на американському гранатометі «МК-19». Це потужна зброя, за яку ми вдячні. Утім, складається враження, що наші партнери не дуже хочуть, щоб ми перемогли Росію тотально й знищили як імперію.

• Чому?

– Століттями на політичній карті світу існувала Російська імперія. Багато хто знав: вона погана, але це факт, до якого звикли. Втім, найбільша біда, що століттями не було Української держави. Доки ми не пояснимо світу місії і місця України й того, що вона може замінити на цій ділянці геополітичного простору Росію, він боятиметься розвалення Московії. Не лише через наявність у Кремля ядерної зброї. На думку колективного Заходу, це посилить Китай. Вони остерігаються величезної нестабільної території, що постане після розпаду імперії.

• Ми достатньо працюємо в цьому напрямку?

– На жаль, ні. 2015-го ми з колегами проводили міжнародну дискусію «Як облаштувати Росію». Йшлося про те, що нас влаштовує природний простір національних держав, які виникнуть після розвалу імперії. Зокрема, й російська. Після того мало бачу державних спроб над цим працювати. Є кволі спроби запрошувати опозиціонерів із національних меншин. Утім, вони слабкі й несистемні. На нас чекає другий етап національно-визвольної боротьби. Росії потрібен кількарічний перепочинок, щоб із новими силами продовжити війну. Вони хочуть заморозити війну на тій лінії, де закріпилася їхня армія. Наше завдання – не дати їм цього зробити. Якщо наші союзники зменшать постачання зброї й боєприпасів, ми не матимемо чим стріляти. За майже 10 років війни ми навіть не вирішили проблеми боєприпасів.

• Як уникнути замороження війни?

– Доки маємо наступальний потенціал, потрібно до кінця осінньої кампанії вийти до Азовського моря в будь-якій точці. Тоді фронт посиплеться в тому напрямку й буде легше просуватися далі. Крім дощів, перешкоджає те, що шляхи просування заміновано. Інтуїтивно відчуваю, що до лютого 2024-го результати українського наступу будуть відчутні. Крім того, наступного року відбудуться вибори президента Америки – нашого ключового партнера. Перемога в Україні була б чи не єдиним вагомим козирем у руках майбутнього керівника Сполучених Штатів. Не забуваймо і про вибори в Росії. Почалася велика геополітична гра під назвою «Війна в Україні втомлює світ». Ми – в серці Євразії і граємо ключову роль у продовольчій безпеці світу, тож цій війні тривати вічно не дадуть. Ці фактори і втома солдатів істотно знизять інтенсивність бойових дій наступного року. І стратегічний наступ України на півдні, і спроби російського контрнаступу на куп’янському й лиманському напрямках. На зиму обидві сторони будуть готові до локальних операцій за умови, що Росія не проведе великої мобілізації.

• Ця мобілізація може бути успішна?

– Їм буде складно це зробити. Мобілізувати нових росіян, коли на фронті все не надто добре, величезна кількість втрат і брак техніки, справа нелегка. Навіть якщо їм те вдасться, це не підвищить їхньої боєздатності. Втім, саме з огляду на можливу мобілізацію в Росії нам важливо напружитись. Кажу побратимам: війну пересидіти неможливо, виграти можна тільки наступом і знищенням ворога. Що більше ворогів ми вб’ємо, то швидший буде результат. Тішу себе ілюзіями, що до квітня 2024-го буду вдома.

• Яке ваше ключове завдання на фронті?

– Менше думати, більше воювати. Нашого керівництва – менше втрачати людей. Не біда, якщо згорить 100 «Леопардів». Залізо можна замінити, а солдата треба берегти. Суспільство це теж повинно розуміти. Якщо для порятунку одного воїна темп війни треба зменшити до швидкості равлика, робімо це. Великі успіхи для нас у цій ситуації – це великі жертви. Багато хто сприймає війну як реаліті-шоу. Дивляться відосики, як гинуть вороги. Одначе ми гинемо теж, ми живі люди, а не термінатори. Ми хочемо повернутися додому. Бажано, щоб із руками й ногами.

• Як почуваєтесь у ролі гранатометника?

– Коли чую, що треба стріляти, в мені з’являється дитячий азарт. Хапаю гранатомет і валю. Цяцька ця важка – 130 кілограмів. Тому хтось зазвичай стоїть в обслузі гранатомета, а навідник стріляє. Я завжди опиняюся біля гашетки. Хлопці з того сміються й кажуть, що стаю несамовитий. Відчуваю себе воїном. Ми тішимося, коли від нашої гранати лягають вороги.

• Ветеран війни Євген Дикий каже, що нині маємо шанс вибити боєздатний резерв російської армії. Згодні?

– Так. Паралельно з цим маємо не розтратити свого резерву. Це ще важливіше.

• Ви кажете про першу й не останню українську війну. Чи є для нас загроза уподібнення до подій Другої чеченської, коли російська влада знайшла угодовців поміж чеченців, які пішли на перемир’я й це закінчилося поглинанням Ічкерії?

– Є така небезпека. Росія ніколи не перемагала нас у прямому воєнному протистоянні, натомість переговорами й перемир’ями – так. Як казав Мазепа, «самі себе звоювали». Є загроза того, що ми забудемо про екзистенційного ворога й почнемо чубитися між собою. Коли бачу якісь сварки в інтернеті, хочеться дати прикладом по шиї. Має бути табу на срачі. Не маємо розслабитися після першої російсько-української війни. Росія, як поранений звір, мілітаризується, зробить висновки з поразки й піде знову в наступ. Убивати українців не лише ідея Путіна, це гасло колективного росіянина. Якщо ми розслабимося, а вони напружаться, буде проблема. Ще один фактор – українські міжусобиці.

• На що напоролася Росія в Україні після 24 лютого?

– На козацький характер. У перші дні війни було порожнє приміщення Служби безпеки України. Ми бачили чоловіків, які взяли в руки автомати й помчали обороняти Київщину. Пригадую, коли була загроза танкового прориву через Бровари на Київ, то ми сиділи в засідці з коктейлями Молотова. Це було на великому шляхопроводі біля машзаводу. Я сидів зі своїм 17-річним сином і побратимами. Ми вірили, що зупинимо танки займистою сумішшю й автоматами. Тепер розумію: ми загинули б за секунди, якби москалі до нас дійшли, але віра була сильніша за спромогу.

• Ваш син воював разом із вами?

– Під час оборони Київщини ми були разом. Йому було лише 17. Коли він став повнолітнім, хотів воювати, але набув чинності указ про заборону мобілізації до 27 років. Я задіював усі свої зв’язки, щоб його взяли, але не судилося. Постало питання підписання контракту. Домовилися із сином так: ця війна надовго. Я сказав йому: «Хочеш відчути пульс війни – приїжджай до мене під Бахмут. Утім, спершу здобудь освіту, а тоді воюй повноцінно».

• Як змінила вас півторарічна повномасштабна війна?

– Ми стали меншими романтиками, більшими циніками й набагато кращими солдатами. Відчуваю себе професійним солдатом. Як і мої побратими з підрозділу. На позицію їдемо, як мисливці: полюємо за ворогом. Хочемо стріляти й ображаємося, коли нам забороняють це робити. Знаємо, як доїхати, розміститися, знайти, навестися й поцілити.

• Ви кажете про неминучість другої війни з росіянами. Як підійти до неї боєготовними?

– Ключова війна – інформаційна, й вона ведеться в головах українців. Важливо зберегти синергію, яку ми мали після 24 лютого. Тоді українці, як мурахи, відклали все вбік і дали зрозуміти московитам: якщо мурахи – згуртовані, завалять навіть грізного ведмедя. Так сталося, коли російська армія відступила з Київщини. Важливо не втратити цієї сили об’єднаності.

• В армії, яка воює, є місце для зростання?

– Авжеж. Я починав простим солдатом. Потім запитав командира, що треба, щоб професійно зростати? В армії звання прирівняно до посад. За рік я дослужився до молодшого сержанта – головного сержанта взводу. Це не означає, що я командую взводом, бо цим займається офіцер. Як стріляв із гранатомета, так і продовжую, але вже у званні сержанта. Я міг спробувати влаштуватися прес-офіцером чи політруком у якомусь штабі, але свідомо обрав шлях солдата.

• Чим зі зробленого пишаєтеся найбільше?

– Повагою в очах рідних. Це найвища нагорода. Пишаюся, що правильно виховав синів. Мої діти виростали на українській музиці. Коли їхали разом у машині і хтось вмикав російськомовне радіо, мої сини казали: «Тату, ввімкни нам нашу музику». Старший волонтерить, навчається в Могилянці й очолює організацію «Український студент». Молодший – учень Києво-Могилянського колегіуму. Тішуся, що дух патріотизму й національної свідомості з ними завжди.

• Ви казали, що Росії потрібен перепочинок у війні. А нам?

– На цьому етапі перепочинок вигідніший Росії. Доки маємо наступальний потенціал, мусимо його реалізувати. Тепер нам треба почерпати шоломами воду з Азова. Це життєво необхідно. Якщо нам це вдасться, оптимізму в українців і союзників буде більше. Втім, жодна армія світу не може наступати безперервно. Після великого наступу українське військо потребуватиме відпочинку. Взимку швидко рухатися не дасть змоги погода. Водночас треба буде перегрупуватися. Росії ж потрібне перемир’я, бо вона слабне. Ми отримаємо нові види зброї й боєприпаси. Москва, крім шахідів, цього не матиме. Вважаю, що треба напружитися й за пів року максимально дієво вирішити воєнні завдання. Ключове завдання України – вихід до Азовського моря. Це буде сигнал для армії та для світу, що ми здатні перемогти Росію. Для будь-якої іншої армії, крім української, це нереальне завдання. Наступати без авіації у степу на глибоко ешелонованого ворога, який закопався, можуть хіба японські самураї й українські козаки.

• Ваш дід Харитон, боєць УПА, загинув від рук совєцьких окупантів у криївці 1944-го. Відчуваєте, що продовжуєте його справу?

– Авжеж. Це війна з тим самим ворогом. Розумію, що краще воювати на Донбасі, ніж на обійсті діда на Рівненщині. Якщо фронт пересунеться туди, нам буде кепсько. Я усвідомлюю спадкоємність боротьби за національну свободу. Принципово не розмовляю російською. Мій батько, який не дожив до незалежності, питав у листі Сталіна: за що його, дитину, вивезли в Сибір. А якось він засміявся на день смерті цього ката України. Ходив у російську школу на засланні, однокласник намалював чортика на парті, а батько засміявся. З Москви прилітав літак з’ясувати, чому «бандерьониш» сміявся в день смерті Сталіна. Коли повернувся з Уралу в Україну, ненавидів усіх москалів і комуністів. За це я теж воюю. За пам’ять про дідів-батьків. Психологічний стан бійця, який воює півтора року, важкий, але я розумію, що воюю за мертвих, живих і ще ненарожденних. Світогляд мотивує. Коли романтика війни минає, тільки він веде вперед.

• За півтора року ви встигли не лише повоювати, але й видати чотири книжки. Як це було?

– Ми скинулися гранатометним взводом і вирішили профінансувати кілька видань. Це праці Миколи Сціборського, збірник «Бандерівські читання», книга Юрія Липи «Чорноморська доктрина». Дослухаюся до того, що пропонує історик Віктор Рог. Нещодавно приїхав бригадний політрук. Показую йому подяку на авантитулі: «Бачите, що написано: книжка вийшла за сприяння Кирила Буданова й гранатометного взводу 5-ї окремої штурмової бригади». Усміхається – йому теж приємно.

Розмовляв Павло Щириця, «Країна»