Старший науковий співробітник Інституту історії України Генадій Єфіменко, котрий неодноразово привселюдно заявляв, що він – не фахівець з підрахунку жертв Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років, знову вляпується з незнанням цієї проблеми, намагаючись вставити свої п’ять копійок туди, куди вони аж ніяк не влазять.
Зокрема, в своєму черговому фейсбучному опусі він укотре пробує переконувати, що не слід брати до уваги офіційної статистики щодо кількості населення УСРР станом на 1 січня 1932 року: «розумні науковці й просто здатні до критичного мислення люди, які звернулися до аналізу тематики, мали відмовитися від використання цифри в 32 680 тис. як чисельності населення УСРР станом на 1 січня 1932 р.».
А це для того, аби зменшити кількість втрат від Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Однак йому досі не доходить, що зменшення цієї цифри на 867,8 тисячі осіб, як він вимагає, не дасть бажаного результату – утвердити в науці кількість жертв у 3,5 – 3,9 мільйона. Просто він на якийсь час може потішитися сам собою, що цифра мінімальних втрат зменшиться з 7.122,3 тисячі на вказану ним різницю – і не більше! Тому таких бажаних 3,5 чи 3,9 мільйона не може бути аж ніяк – арифметика для першокласників не дозволяє це зробити: 7.122,3 – 867,8 = 6.254,5.
Остаточно заплутавшись у своїх спробах підтвердити запропоновану його науковим керівником Станіславом Кульчицьким цифру втрат у 3,5 мільйона осіб, він намагається перевести увагу на заслуги того як нібито першого дослідника Голодомору-геноциду.
Насправді, першими дослідниками цієї трагедії були українці діаспори. А професор Кульчицький, замість відповіді зарубіжним читачам газети «Вісті з України» про голод в Україні, в січні 1988 року в своїй статті «До становища в сільському господарстві України (1931 – 1933)», зокрема, подає такий пасаж: «Взимку 1932 – 1933 рр. продовольчі труднощі, які дедалі більше посилювалося, мали місце на значній території країни – в Західному Сибіру, Північному Казахстані, на Південному Уралі, Північному Кавказі, Кубані, у Поволжі – від Горького до Астрахані, Ростовській, Тамбовській, частково Курській області, в основних зернових районах України. У місцевостях, охоплених голодом, пустіли села, оскільки населення йшло в міста».
Більше того, саме професор Кульчицький намагається вже тоді довести, що «основні зусилля фальсифікаторів, особливо українських буржуазних націоналістів, були спрямовані на доведенні «штучного» характеру голоду, зображення його як цілеспрямованої акції «етноциду». Знаменно, що наші недруги інколи применшують масштаби голоду 1933 р. в усіх інших регіонах Радянського Союзу, де він мав місце, з тим, щоб підкреслити ключову тезу про «етноцид» саме в Україні».
Саме професору Кульчицькому з того часу належить і таке твердження щодо Голодомору 1932 – 1933 років: «Його масштаби були значно меншими порівняно з катастрофічним голодом 1921 р.».
Крім того, професор Кульчицький виявився також першим, хто запустив концепцію про нібито московську турботу про голодуючих українців: «Взимку 1933р., коли з’ясувалося, що населення багатьох районів України не має запасів продовольства і насіннєвого фонду, було вжито термінових заходів для подання йому допомоги. 25 лютого 1933 р. Раднарком СРСР і ЦК ВКП (б) прийняли постанову про виділення республіці насіннєвої позички в розмірі 20,3 млн. пудів зерна, в тому числі колгоспам – 18,6 млн. пудів».
Щоправда, при цьому професор Кульчицький не уточнив, що в тих постановах москви наголошувалося: вказана допомога призначалася не голодуючим, а трактористам, які були зайняті на посівній, і активістам у першу чергу, котрі займалися вилученням останніх продуктів у селян.
То, може, саме тому Генадію Єфіменку «не завжди вдається відрізнити невігласа від проплаченого змістовно антиукраїнського пропагандиста». А тому йому простіше відвести в бік усі претензії від свого вчителя, а перекласти його помилки на опонентів. Тому й не дивно, що в таких випадках, як правило, саме мені він приписує «невігластво чи фальсифікації».
Наприклад, звинувачуючи мене в некомпетентності щодо підрахунку втрат у роки Голодомору-геноциду, Єфіменко він намагається виправдати методику щодо цього свого вчителя, яка викладена 1989 року в брошурі “1933: трагедія голоду”. А там дослівно написано: «Щоб вирахувати орієнтовну цифру втрат, необхідно мати дані про природній приріст за 1933 – 1936 рр. У нас є звітні дані лише за 1935 рр. – 420 тисяч, а також наближені до звітних – за 1936 р. – 543 тисячі (перші три квартали – звіт, останній квартал – очікуваний результат). Для реконструкції гіпотетичного природного приросту за 1933 рік (якого насправді не було) та ймовірного приросту за 1934 р., скористаємося опублікованими у 1927 р. прогнозними оцінками українського демографа А. П. Хоменка. Скорегувавши їх за рівнем реальних даних 1935 р., одержимо природний приріст для 1933 р. – 415 тисяч і для 1934 р. – 418 тисяч чоловік. Додаючи загальну цифру природного приросту за 1933 – 1936 рр. (1787 тисяч) до фактичного дефіциту відносно початку 1933 р. (кількість населення станом на 1 січня 1933 року документи рахують у 31.901,4 тисячі осіб. – В. С.), який вказує перепис 1937 р. (1744 тисячі), одержуємо демографічні втрати в розмірі 3.531 тисяча чоловік».
Звичайно, виникає запитання: а де згадка про 1932 рік? Адже тоді вже з весни масово голодували й помирали в українських селах. І чому професор Кульчицький наступного року, коли були оприлюднені офіційні дані Всесоюзного перепису населення 1937 року по УСРР в кількості 28.383,0 тисячі осіб, не уточнив цифру втрат? Насамперед, необхідно було здійснити перерахунок порайонних результатів, який засвідчив: цей показник завищений принаймні на 532 тисячі осіб. Таким чином, станом на початок січня 1937 року населення України становило не більше 27.851 тисячі осіб.
Коли від неї відняти кількість приросту населення в 1934 році (88,2 тис. осіб), 1935 (417,2 тис.) і 1936 (533,7 тис.) – усього 1.039,1 тис., то маємо станом на 1 січня 1934 року 26.811,9 тисячі осіб. А мало бути 33.933.4: до кількості населення станом на 1.1.1932 року в 32.680,700 додаємо народжених 1.252,700 у 1932 – 1933 роках. Різниця – 7.122,3 тисячі!
Тобто, мінімальна цифра втрат, про яку ще з 1933 року писали в своїх донесеннях з москви німецькі дипломати, а з 1953 року почала озвучувати українська еміграція в такій ось редакції: від семи до десяти мільйонів.
На жаль, професор Кульчицький не зробив цих розрахунків на основі первинних документів українських архівів. Трансформувавшись з учорашнього протестувальника проти діяльності Міжнародної комісії юристів після проголошення незалежності України в головного знавця проблематики Голодомору 1932 – 1933 років, він тепер уже калатав у всі дзвони про цю трагедію як геноцид, каючись за попередні свої публікації.
Зокрема, виступаючи на представленні розсекречених СБУ документів ГПУ 18 серпня 2006 року він заявляв таке: «За різними даними, протягом 1932 – 33 років голодомор забрав життя від семи до десяти мільйонів українців, – 25 тисяч чоловік щодня помирали з голоду. З карти України зникали цілі села. Відомі також факти заселення порожніх місцевостей переселенцями з Росії».
Очевидно, що такий розворот у новій інтерпретації підрахунку жертв Голодомору професором Кульчицьким не сподобався відповідним антиукраїнським силам, які вирішили повернути йому свідомість радянських часів. Відтак його абсурдне обгрунтування цифри в 3,5 мільйона жертв через «приріст» населення УСРР у 1933 році ухвалили загорнути в привабливу обгортку демографічних формул з вільного світу.
Професор зі США Олег Воловина, котрий до того займався дослідами міграційних процесів українців за океан, з професором Кульчицьким і визначав план роботи з українськими науковцями щодо остаточного утвердження цифри втрат до 3,5 – 3,9 мільйона українців. І професор Кульчицький з приходом до влади Януковича вже знову калатав у всі дзвони про свою цифру втрат в 3,5 мільйона, яку пропонував подати до ООН для остаточного визнання. Ось так, за словами Єфіменка, «виходив з полону “марксистсько-ленінської” історіографії» його вчитель.
Розуміючи, що відбілити свого вчителя за вказані публікації 1988 – 1989 років і його протест проти діяльності Міжнародної комісії юристів, яка 1988 розглядала злочин Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років, неможливо, Генадій Єфіменко не був би самим собою, якби щось нового не видав про автора цих рядків.
Але, як і завжди, і в цьому випадку пан Єфіменко вдається до відвертих наклепів щодо мене. Зокрема, він пише, що в той час «Сергійчук ще й рік чи два потому ганяв студентів КНУ за те, що вони беруть участь в національно-демократичному русі…».
Так, це звичний для пана Єфіменка спосіб – кинути вигадане звинувачення, бо звідки ж йому, сердешному, на той час ще навіть не студенту далекого від Києва Луганського педінституту, було знати, що автор цих рядків не «ганяє» студентів Шевченкового університету – навпаки, збирає їх, як і молодь з інших вишів столиці, на своєрідні мітинги, котрі щотижня організовувалися студентською «Громадою» в гуртожитку фізичного факультету, на яких читає лекції з історії козацтва.
А якщо вже йдеться про участь у мітингах, то саме після участі в тому, який організували студенти після перемоги «Революції на граніті» в жовтні 1990 року, мені було передано ось такий вердикт від керівництва: «Нам не треба такого заступника декана, який ходить по мітингах…».
Таке покарання, вважаю, мені було визначено не тільки за це, а й за публікації й лекції про символіку по всій Україні, а особливо ж за ініціативу скликати Раду університету, на якій було підтримано вимоги голодуючих студентів. Думаю, що це був вимушений крок тодішнього ректора, бо він одержав доброї прочуханки з печерських компартійних пагорбів за мою громадську діяльність.
Зрештою, сподіваюся, що в судовому засіданні, де треба говорити правду і тільки правду, Генадій Єфіменко розповість про те, як він ліпить свої наклепи.
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.
