Насправді історія, це наука, яка вчить не стільки пізнавати минуле, скільки прогнозувати і конструювати майбутнє. І хто не засвоює її уроків, буде дуже жорстоко покараний. Українці цю істину відчувають на собі регулярно. Ціна незасвоєних уроків для нас є непомірно високою.
Чому так сталося? Чому Росія на нас напала? Що робити? Чи не кожен українець задає ці питання сьогодні.
Насамперед мусимо виразно усвідомити, що війна, яка триває, це війна не за території, це війна не останніх кількох місяців, років, чи навіть десятиліть. Це війна не Путіна проти Зеленського. Це столітня війна на знищення з одного боку і на виживання, визволення, ствердження – з іншого.
Для нас, націоналістів, розвиток подій в такому напрямку був очевидним. Віддавна ми про нього попереджали, ми до нього готувалися. Але нас не чули. Зрештою, люди схильні більше вірити тим, хто заспокоює, присипляє, лукаво обіцяє ласки і щедроти, аніж тим одержимим Кассандрам, які пробуджують, мобілізують, попереджають, зрештою закликають до боротьби і праці, до жертв, без яких неможливий жодний поступ, жодна перемога.
Наводив у своїх чисельних статтях і виступах ще з 1991 року сотні прикладів і цитат, фактів і аргументів. Дозволю навести ще одну. Цього разу не українського націоналіста. Не Донцова, Бандери, Стецька, Міхновського, Липи чи Красівського… Єврейський дисидент, політв’язень радянських тюрем і таборів Юрій Ар’є Вудка в своїй пречудовій книзі «Московщина», виданій Українською Видавничою Спілкою в Лондоні в 1978 році, писав:
«Московський народ утворився внаслідок перемоги державного начала над етнічним і тепер великодержавність стала його національною ідеєю. Все життя держави було підпорядковане завданню його поширення… Московська держава – царство аморальності і злочинності… Іван Грозний, Петро І, Йосиф Сталін, попри всю відмінність шатів, були переємниками, продовжували одну справу. І нікому не дано викреслити їхні імена з імперських святців. Нащадки кінець-кінцем прощають їм будь-які звірства, бо тільки звірством будується імперія і тільки у десять разів більшим звірством вона утримується.
Етноцид – споконвічна державна політика Московської імперії. Все немосковське має зникнути, згинути… І імперія крокує далі по ще не простиглих трупах народів. Крокує до нових підбоїв».
І ніколи, ніколи за всю історію Московщини, Росії, СССР, Російської Федерації «ні одного хорошого царя», ніколи ординська політика завоювання, агресії, геноциду не зустрічала всередині московського суспільства бодай якогось реального опору чи навіть спротиву.
Не буду вдаватися до глибокої історичної ретроспективи. Думаю, наш читач вже обізнаний з історією. Або принаймні має зараз можливість з нею ознайомитися.
Нагадаю лише кілька порівняно недалеких в часі моментів, але моментів принципових і засадничих. На початку 90-х років в Кремлі вважали, що самостійна Україна, це «понарошку», явище випадкове, штучне і тимчасове, недозрілий плід химерних фантазій «кучки» недолугих мрійників націоналістів. І, звичайно, маючи безліч внутрішніх клопотів і проблем (згадаймо осінь 1993-го, Чеченські кампанії, економічну кризу, жорстку внутрівидову боротьбу тощо) відкладала «остаточне вирішення українського питання» на потім. Втім, постійно погрожуючи, тиснучи «Ілі Україна вновь воссоєдінітся с Рассієй, ілі война» (С. Бабурін, 1992 р.). І наполегливо відновлювала, створювала та підживлювала свої підривні структури і важелі впливу в Україні. Товстоморда УПЦ-РПЦ, гадючі кубла СПУ-КПУ-ПСПУ… «І несть їм числа». А в самій Росії на поверхню, при всій показній мімікрії впевнено виходили різні Жиріновські, Алксніси, Рогозіни, Зюганови, Проханови, Баркашови, Дугіни та їм подібні, як їх тоді влучно називали – «червоно-коричневі».
І лише націоналісти протистояли і намагалися запобігти всьому цьому. Лише націоналісти попереджали про страшну небезпеку, голосили правду і готували, мобілізували суспільство, будували парамілітарні структури, ідейно і фізично вишколювали молодь, видавали і поширювали відповідну літературу, відроджували історичну пам’ять, відповідно діяли.
Ми виразно розуміли завжди і ще більше усвідомлюємо зараз, що лише згуртування мільйонів твердих воль навколо однієї великої ідеї – ідеї панування нації на своїй землі – може дати належний результат.
Лише опертя на власні сили, їх мобілізація, організація, унапрямлення проти спільного ворога може дати результат.
Лише безжальне знищення «п’ятої колони» може дати результат.
Лише пошук надійних союзників може дати результат.
Лише тривала праця і рішуча безкомпромісна боротьба може дати результат.
Здавалося би, прості і очевидні істини, але для їх усвідомлення і сприйняття загалом потребувалися ріки сліз і крові, які нарешті змивають московську та ліберальну полуду з затуманених очей.
Нас часто звинувачували в екстремізмі, нас переслідувала влада, нас оббріхували і демонізували. «Ви даєте привід Росії!» – звинувачували нас. На це ми відповідали, що по-перше Росія не потребує приводу, по-друге – вона його знайде, і по-третє – вона його має. Саме існування незалежної, соборної, суверенної України і українців як вільної нації, нації господарів над своєю долею на своїй землі – це єдиний привід для Росії.
І питання засадничо другорядні, чи тепер, чи в четвер (а таки в четвер), чи Путін, чи Распутін, чи Двапутін, як «нє митьйом, так катанієм», чи під приводом «звільнення» від «неонацистів», чи від «агентів гнилого Заходу», «сіоністів», чи для «захисту» «русскоязичних», чи «гомосексуалістів» або страусів Януковича. Незалежно під якою «обгорткою». Це мало статися і це сталося.
Чи була альтернатива? Так, була. Капітулювати ганебно, покірно здатися всім гамузом без спротиву. Все готувалося до цього сценарію. Вже Янукович («тавра ніде ставити») на чолі держави, відверті вороги всього українського, кадрові ФСБшники, зоологічні українофоби Азаров, Табачнік, Якименко (СБУ), Захарченко (МВС) і ще сотні і тисячі Симоненків, Медведчуків, Царьових, Колєсніченків та інших вітренчих і чмирів як маком розсіяні на всьому політичному, економічному, інформаційному та силовому полі. Розшарпана і знекровлена держава. Ось він, довгоочікуваний і довго «окучуваний» час, ось він, омріяний шанс…
Але нація сказала своє рішуче «НІ!!!»
І важливе, в чому небезпека зараз і що робити.
Не сподіватися, що гіпотетична зміна очільника країни агресора щось принципово змінить для нас. Не змінить. Рашизм явище органічного порядку. Колись писав Степан Ленкавський про російське коріння большевизму, зараз маємо ствердити питомо імперське, большевицьке, сталінське коріння рашизму (порівняння цього явища з нацизмом чи фашизмом є правильне з пропагандивної точки зору, але маємо розуміти, що ці два режими були тимчасовим і локальним явищем, яке сьогодні стало ярликом «тотального зла», а огидний і потворний рашизм виріс і добре прижився на природному московському ординському ґрунті і тому є стократ для нас небезпечнішим).
Під універсальним кличем ОУН «Свобода народам! Свобода людині!» простягнути руку підтримки всім поневоленим і загроженим імперією націям і народностям. Сьогодні вони мають шанс врятуватися від остаточного зникнення і ми цей шанс маємо використати.
Не очікувати інфантильно на вирішальну допомогу Заходу, не звинувачувати його огульно в ігноруванні наших потреб, бо розраховувати слід насамперед на власні сили і добре пам’ятати, що підтримують не того, кого б’ють, а того, хто відбивається.
Поборювати спроби розколів і сварок в національному організмі, геть партійщину і отаманщину, Україна насамперед! Зрозумійте ієрархію і ви зрозумієте все.
І націоналізм в цих процесах вже відіграє і буде відігравати провідну роль. Не так званий «маскарадний і маскхалатний», а органічний, організований націоналізм як вироблений світогляд і унапрямлений рух.
І тоді сповниться заповіт Голови ОУН Ярослава Стецька: «Нехай бій ваш увінчається перемогою, а перемога – помстою!»
Віктор Рог
