Неймовірний контраст: книжка, означена як гумористична повість, спонукає пережити затамовану драму українця – «чужа» Друга світова війна. Без армії, без території, без фіналу. Бо знаємо, що «Сумний святий Вечір в 46-ім році» – війна тривала після Війни, і власне її завдання для нас вичерпуються тільки зараз, в останні 10 років «нового» збройного протистояння Москві.
Йдеться про бестселер Юрія Тис-Крохмалюка «Щоденник національного героя Селепка Лавочки», який вже встигли охрестити «українським Швейком». Але це була би велика несправедливість – так думати про набір вишуканих військових есеїв вояка Дивізії «Галичина», зібраних до купи на еміграції. Бо це не про підлого «ухилянта», і не про зневагу до війська, в якому воюєш. Це про українську Другу Світову
Охоплює Щоденник Селепка період з весни 1943 по 12 травня 1945 року. Містить чи не сотню відомих імен, що пов’язали свою долю з УНА генерала Шандрука (а саме таку ідею національного війська у змагу Другої світової мали добровольці Дивізії). І вже самим викладом показує фальш будь яких інших «українських» історій вояків Другої світової. Бо ніде поза Дивізією «Галичина» українці не мали своєї мілітарної символіки, свого уладу і свого власного командного і бойового словника. Жалюгідним на тлі Селепка Лавочки виглядає пряма мова солдатів-українців у творах Олеся Гончара, Олександра Довженка чи навіть Дімарова. Бо ця мова ніколи не була українська, а лише московська. І жодного наказу українською мовою не отримали ті 2 млн. мобілізованих до сталінського війська українців. І тому книжки їх – ветеранів армії СССР – німі й неправдиві у щонайглибшому сенсі.
Твір Тис-Крохмалюка не лише у читабельній формі свідчить про органічне українське життя Дивізії, але й прірву світоглядну – з потойбічним військом. І мова не лише про наявність капеланської служби – у книзі згадані у дотепних життєвих ситуаціях такі дивізійні постаті як отці Михайло Ратушинський, Василь Лаба чи Іван-Всеволод Дурбак. У прикінцевих сторінках «Щоденника» випливає забуте у громах штурму Берліну й спалених фосфорними бомбами містах Бранденбургу свято – Великодня! Господня Пасха прийшла до кожного вояка 4 травня 1945 року. І не як знак капітуляції Німеччини, а як інтимна обіцянка кожному християнину відродитися у новій, небольшевицькій Європі й отримати шанс відновити «стіни Єрусалимські» Обітованої України.
Всі ці трагічні очікування вперше в українській мілітарній літературі відбиті у згаданому вище жанрі «гумористичної повісті». Чи можна таке уявить?
Можна. І тому цей новий успіх Української Видавничої Спілки – Віктора Рога, Олега Вітвіцького, Ігора Іванькова та Василя Бойка. Ця книжка привнесе у саму психологію воюючих українців несподіваний Пасхальний Настрій. Передчуття радості Перемоги – неминучої як день 4 травня 1945 року, коли лунало по шанцях УНА – «Христос Воскрес!» Спільної Перемоги – від ветеранів Армії УНР, які всього лиш 20 років «по втраті України» стали до лав Дивізії. І втративши її вдруге – не здалися. А повернулися по «забуту люльку» 1991 року, і нагадали про себе в часи боїв на сході України 2024-го. І Гнат Сіренко-Сірий, і Порфирій Силенко, і Дмитро Паліїв, і Сава Яскович, і навіть генерал Борис Барвінський, який теж попри поважний, фактично «немобілізаційний» вік був поруч із галицькою молоддю, повним складом Львівського оперного театру і Львівського хору, які пішли до Дивізії. І аж до новобранця Селепка – справді національного героя. Бо з батяра із львівського Личакова виріс у стійкого учасника боїв під Бродами, загартованого у походах по Словаччині й південній Німеччині, гідно склавшого зброю перед англійськими військами. І в цю свою неймовірно «веселу Одіссею» дав живими, іскристими барвами кожного незабутнього персонажа, якого зустрів на своєму повсякденному шляху.
Автор у плетиві щоденних подій вмістив натяки на обставини, зміст яких вже загубила Європа за останні 80 років. Мені було цінним почитати не лише про недепортовану й неперейменовану Сілезію (бо де тепер такі міста Лауенбург і Нойгаммер, пов’язані з долею Селепка), але й про замовчувані епізоди польської історії – тепер цензурованої у Варшаві на догоду «кришталево-чистому» новому шовінізму. Гай-гай, що там із польськими добровольцями у Дивізії? Так, були й такі, з Армії Андерса. Не менше весело почитати про них у Крохмалюка, як і про своєрідне ставлення до гасла «Слава Україні!», виведеного на ешелоні дивізійників…
Зрештою, спостережливе око Крохмалюка – цього правдивого Осипа Маковея Другої Світової війни – зробило його очільником військово-історичного відділу управи Дивізії «Галичина». А згодом і принесло академічні лаври – автор є дійсним членом УВАН.
«Я поклав обережно мої ручні гранати на землю. Опісля “шмайсера”. Рушницю, мою рушницю я поклав зверху. Опісля шолома. Відвернувся і почав думати про щось інше. Зворушення тут не на місці…»
Ростислав Мартинюк
