Вже рік як Організацію Українських Націоналістів очолює сумчанин Олег Медуниця. А от корені його роду тягнуться до нас на Роменщину — у Глинськ, де мешкали його дідусь і бабуся. Тож до вашої уваги інтерв’ю із земляком і непересічною особистістю
— Доброго дня! Ви людина із надзвичайно яскраво вираженим почуттям патріотизму. Дехто ще до сих пір не може позбутися радянщини в головах, а ви плекали свою національну ідентичність, ще тоді, коли це означало «йти проти течії». Тож, що підштовхнуло відчувати себе щирим українцем?
— Вітаю! На той час у Сумах уже не було взагалі ні українських шкіл, навіть класів українських, ні українських дитячих садочків, і навіть у моєму рідному педагогічному інституті так само викладання більшості дисциплін велося російською.
Попри це все у Сумській області і у Сумах зокрема, і тут, у Ромнах, більшість населення було українцями, етнічними українцями, а генетичну пам’ять не можна просто так витравити через одне-два покоління. Я завжди приїжджав у Ромни, у Глинськ, де пройшло моє дитинство. Спілкувався з дідусем і бабусею українською. Тому наші національні традиції збереглись і передалися у нашій місцевості через родинне виховання, через родинні традиційні цінності. Українці завжди родичалися. І це була та сфера, куди держава і комуністичний пропагандистський апарат не мали доступу. І як тільки Радянський Союз захитався, як тільки з Радянського Союзу почали відокремлюватися спочатку країни Балтії, відновлювати свою незалежність, яку вони втратили після радянської окупації, почався ріст національних почуттів, національної ідентичності в Україні. Це більше було у Західній Україні, але і тут теж.
Мені потрапили до рук книжки з історії України, підпільні видання, різні «самдруківські» газети, що вже тоді були доступні. І під впливом цих матеріалів, насамперед про діяльність українських націоналістів як організації, що була фактично найбільш послідовною силою, котра будь-якими засобами: політичними, військовими і навіть терористичними, не боюсь цього слова сказати, — здобувала українську незалежність, група молодих людей створила у Сумах молодіжну організацію, яка називалася Спілка Незалежної Української Молоді, що за мету поставила здобуття української держави, хоча це було ще у 1989 році. Далі у цій організації утвердилася моя політична позиція.
— До речі, ви згадали про 1989 рік. Я хотів би запитати про 90-ті. Наскільки я знаю, ви брали участь у Революції на граніті. Розкажіть, будь ласка, чим саме ви займалися протягом тих знакових 16 днів? Які наслідки цієї революції найважливіші?
— Я брав участь у всіх революціях, які були в Україні, і навіть до того, як Україна повстала. Ще до широкомасштабного вторгнення росія робила спроби створити своїх політичних сателітів тут, в Україні. Дестабілізувати ситуацію, зробити нас залежними від москви в різний спосіб: через фальсифікацію виборів, надання переваг своїм політичним силам, через придушення волевиявлення і демократії.
Перша революція фактично — це була Революція на граніті. Я був одним із тих, хто організовував її від Сумської області. Був одним із тих, хто поїхали у Київ і там голодували на Майдані у 90-му. Потім коли ми повернулись, у Сумах ми робили різні заходи: страйки, маніфестації. Звичайно, система опиралася, звичайно, було КГБ, яке за усіма слідкувало. Були обкоми, райкоми партії та відповідні відділи, що намагалися нам протидіяти. Була преса комуністична, яка писала про нас різні пасквілі, що ми найняті ЦРУ, що це все деструктивна діяльність. Наприклад, 7 листопада тоді у Радянському Союзі було державне свято — день «Октябрьской соціалістіческой рєволюціі» і були маніфестації. Ми цим маніфестаціям перешкоджали, зробили «труну» з Леніним. Поклали туди бюст Леніна, насипали газети «Ленінська правда» і поклали до пам’ятника Леніна в Сумах. Потім проти нас порушили кримінальну справу, нас судили, правда, притягнули нас лише до адміністративної відповідальності, бо за нами була велика кількість людей.
Ми бачили правду наших ідей, що вони сприймаються і жителями Сумської області, й усіма українцями. Тому це дало нам можливість уникнути широкого репресивного котка.
Зрештою, ми не були якоюсь малою групою, ми постійно збільшували кількість членів Спілки Незалежної Української Молоді. Коли багато мішеней, то репресивному апарату важко з ними всіма боротися.
— Ви тоді уже відчували, що Радянський Союз стоїть на своїй межі?
— Власне, нашим завданням була деструкція Радянського Союзу. В усіх наших програмних документах писалося, що ми хочемо становлення Української самостійної соборної держави зі всіма, до речі, етнічними теренами, де проживають українці, включно з Кубанню і Зеленим Клином на Далекому Сході. Тобто ми ставили максимально можливі перед собою завдання, тому, з точки зору радянської юриспруденції, ми займалися антидержавною діяльністю. Справді, ми це визнавали, нам не подобався Радянський Союз, ми вимагали його демонтажу і створення незалежної держави під назвою Україна. Бо тільки там українці можуть бути, почувати себе захищеними, жодна держава не подбає про українців так, як українська держава може це зробити і це аксіома, котру не треба доводити. Так у всьому світі побудовані національні держави, власне, для цього нації і створюють держави, державний апарат.
— На той час, якою ви у своїх мріях бачили незалежну Україну?
— Політично ми не були ангажовані під ліберальну Україну, праву, капіталістичну чи комуністичну. Нам треба була Україна як така, як держава, а потім уже, ми вважали, народ сам обере ту владу, котра буде керувати цією країною, що зрештою і відбулося. У нашому середовищі були, як правило, люди з націоналістичними, націонал-демократичними цінностями. Пізніше вони брали участь у політичному житті як свідомі громадяни, якраз підтримуючи саме ці політичні сили.
Серед нас не було зрадників, таких, які пішли у яку-небудь партію регіонів чи ОПЗЖ, якісь проросійські політичні проєкти. Тобто ми готували людей, котрі були свідомими громадянами своєї держави.
— Ви не пропустили жодної революції. Про Помаранчеву революцію говорили так, що українська революція почалася на траві Сумщини. Скажіть, чому студенти були проти створення Сумського національного університету? І чому Помаранчева революція, вважається, надихалася саме революцією на траві?
— Це довга історія, що вже і у книжках описана… Але головне, створення університету, як тоді його робили, — це був автократичний спосіб дій влади стосовно людей, котрим нічого не пояснили, сказали, що так буде краще, і створювали один ВУЗ з трьох та ще й під слабший, з якого призначили ректора через зв’язки з партією влади — СДПУ(О) Медведчука, кума путіна. Це був Сумський національний аграрний університет. Відповідно вони так через коліно ламали всіх викладачів, студентів. Значна частина людей з цим не погодилася, і почалися протести, які ми підтримували. Нам вдалося ці протести зробити масовими.
Це була така величезна скабка для влади і той подразник, який вони не хотіли мати перед президентськими виборами. Тому зрештою Кучма змушений був відмінити свій указ, але та мережа, яку ми створили на цій революції, була задіяна й під час Помаранчевої революції, коли відбулися масові фальсифікації волевиявлення українців. Цим людям було просто пояснено: «От дивіться, якщо вони зараз фальсифікують вибори і до влади прийде Янукович, то він зробить з вами те, що не зробив Кучма. Ви це розумієте, що ви для них протестний електорат, з яким вони не будуть спілкуватися, вони будуть вас далі ламати через коліно».
Цей посил був зрозумілий для студентів, для сумчан зрештою, тому вони взяли найактивнішу участь у Помаранчевій революції. У перші дні були заблоковані обласна державна адміністрація, обласна рада. Зупинені всі заводи, люди вийшли на площу, і це мало колосальний ефект. Влада змушена була поступитися, не діяти так, як це було потім у часи Революції Гідности, коли у людей стріляли. Але до того так само вже доходило, бо вже тоді Путін намагався дати сигнал, що він готовий на будь-яку допомогу українській владі тодішній, але Кучмі було що втрачати зрештою. Кучма вже закінчував свій термін, але він ще не втратив владу, і він не погодився на цей жорсткий варіант придушення протестів.
— До речі, у кінці Помаранчевої революції багато людей були невдоволені тим, що Ющенко вибрав спочатку жорсткий підхід, а потім змінив його на більш мирний. Він провів третій тур виборів, і зрештою багато хто з тих, хто брав участь у революції, був незадоволений. Яке ваше ставлення?
— Революція — це завжди піднесення. І завжди після революції буває і контрреволюція, і бувають люди, незадоволені її результатами, які стверджують, що влада, котра прийшла внаслідок революції, діє не так.
Ющенко зробив дуже багато для України. Насамперед, він зупинив тоталітаризм. Але Ющенко зробив і багато помилок. Зокрема. те, що Янукович отримав владу після Ющенка, у тому числі його провина. Не хочу давати якихось жорстких радикальних оцінок його постаті, але більшість із того, що він робив, це було правильно: і питання Голодомору, і у питаннях національної ідентифікації, і укріплення обороноздатності Збройних сил України, і на духовному фронті.
Згадайте той самий дубляж український фільмів, на який був потужний спротив. Не так вже й давно всі кінофільми у всіх кінотеатрах йшли російською мовою. Зараз важко уявити, що таке могло бути. Говорили, що зупиниться вся кіноіндустрія прокату, що ніхто не піде на ці фільми. Ну зрештою нічого не відбулося, і ми зараз дивимося фільми, дубляж український. Індустрія всередині держави дубляжу цього виросла, і пізніше вже з’явилися свої дуже якісні продукти. Тож Віктор Ющенко дуже багато зробив для того, щоб укріпилася українська держава. Я пам’ятаю, два роки тому, здається, говорила Ірма Вітовська, що на початку український контент, вони боялися, просто «не зайде», що буде «не модно». Вона вважала, що потрібно нарешті почати припинити боятися, і це насправді тоді почне розвиватися. Ну і як бачимо, сьогодні люди дуже чинять спротив тому, що українського дубляжу не буде, а буде уже прямий рідний англійський. Намагалися цю ситуацію відіграти назад уже при Зеленському, коли зняли, наприклад, «Свати», але пізніше, бачите, широкомасштабна агресія росії все поставила на свої місця, і зараз це все видалено повністю. Така сама історія була з квотами на українську пісню. Коли я вже був депутатом парламенту, так само намагалися цю ініціативу скомпрометувати, представити маргінальною. Та у нас вийшло і там, так само.
— Ви були депутатом Верховної Ради 7-го та 8-го скликань. Що вважаєте найвдалішим із ваших справ, які вдалося завершити за цей час?
— Я був членом Комітету з питань бюджету два терміни, і найкраще, що нам вдалося, — це адміністративно-територіальна реформа і фінансова децентралізація відповідно. І звичайно те, що ми робили на національному фронті. Наприклад, ця історія із законом про квоти на FM-мовленні: я був автором цього законопроєкту і пам’ятаю, яка шалена травля нашої ініціативи тоді була. Пам’ятаю, як уперше прийшов на комітет і побачив цих усіх насть каменських, які туди прийшли, які тоді ще співали російською мовою. Їх страшенно обурювало, що держава змушує співати рідною мовою. Вони говорили, що втратять гроші, втратять заробітки… Насправді відбулося все навпаки і вони опанували новий ринок, з’явилась індустрія звукозапису українського і української пісні стало більше. Багато в освітній сфері перевели на українську мову. Підтримали вітчизняний кінематограф. Це те, де я знайшов застосування своє як політика.
— А як щодо боротьби з корупцією?
— Ми за свою каденцію зробили найбільше для того, щоб в Україні корупція була подолана. Створили НАБУ. Зрештою, ми створили суд спеціалізований, де судять не просто корупціонерів, а високопосадових корупціонерів. Тобто ВАКС займається топовими справами, і якщо подивитися статистику, то там дуже мало виправдовувальних вироків.
— Сьогодні чи не найголовнішою умовою успішного протистояння російській агресії та намірам кремля знищити Україну є наша єдність і згуртованість для відсічі ворогу. Але навіть після повномасштабного вторгнення значна частина священників «УПЦ», які після 24 лютого 2022 року стверджують що вони вже не «московського патріархату» і не погоджуються на об’єднання в єдину помісну православну церкву України. Як гадаєте, чому?
— У росіян було дуже багато точок «входу» в українське суспільство, політику, життя. Вони вкладали у це величезні гроші, але спроби переважно були невдалі. Мабуть, єдиний їх вдалий «вхід» в Україну відбувся через РПЦ, саме через так звану УПЦ. Це було у 1992 році, коли вони створили фактично паралельну церкву у Харкові на соборі. І потім цю так звану українську православну церкву підтримувала влада, яка передавала їй більшість храмів. До епохи Ющенка УПЦ була у пріоритеті і при Януковичі так само. Пізніше виявилося, що представники церкви були російськими агентами. Найвище керівництво УПЦ постійно контактувало з РПЦ, з політичним керівництвом країни-агресора, отримувало ордени. Згадаймо того ж митрополита Онуфрія, який просто не встав у Верховній Раді, коли оголосили хвилину мовчання по загиблих в АТО українських бійцях. Бо в УПЦ російську агресію, що почалася в Криму й на Донбасі, представляли як конфлікт між братніми народами, що це політики провокують війну… Це їхнє раптове «прозріння», яке сталося у 2022-му, у мене не викликає якихось щирих емоцій. Бо мені здається вони просто хочуть зберегти свій статус-кво, зберегти свою організацію, зберегти вірян, які у них є. Бо це гроші, надходження, ієрархія… Згадайте, у Ромнах теж були спроби Святодухівський собор, що на базарі, передати у Київський патріархат. Тоді, був просто шалений спротив, навіть бандити приїздили, щоб цього не відбулося, щоб не пустити сюди у Ромни Київський патріархат, наступником якого є нині Православна Церква України. І попри те, що найвищі посадові особи, клірики УПЦ демонструють лояльність, деякі навіть ведуть волонтерські збори, насправді мені здається це все не щиро. А, як вони реагують на те, що держава відстороняє їх від Києво-Печерської лаври, ці всі прокльони, які вони посилають у бік інших посадових осіб держави… А якщо почитати їхні пабліки у фейсбуку, то це просто жах. На жаль, через екзальтованість деяких наших співітчизників, вони мають підтримку у деяких категоріях мешканців. Це справді проблема для української держави, яку треба розв’язувати.
— Що ви відчували, коли почалася повномасштабна російсько-українська війна, і що найперше почали робити?
— Для нас російсько-українська війна почалася дуже давно. Тобто ми ніколи не сумнівалися, що цей момент настане, що вони захочуть нас повністю знищити як державу і націю. Це відбулося для когось, можливо, 24 лютого 2022-го, для нас це сталося набагато раніше. Давайте пригадаємо ті провокації, які були раніше. Наприклад на Тузлі, коли вони будували так звану греблю. Їхня агентура у Криму та на Донбасі, зокрема різні громадські організації, які вони підтримували, що виступали з відверто антидержавними гаслами. Тому для мене ця війна почалася дуже давно. Тож я у парламенті, і до парламенту, і після парламенту завжди вносив різні ініціативи, які б укріплювали нашу спроможність як держави, нашу обороноздатність, наше посилення на мовному і духовному фронтах. І сьогодні бачу, що ми діяли правильно, хоча часто нам не давали цього робити, нас як націоналістів в українській державі намагалися дискредитувати відвертими російськими наративами, що ми прихильники фашизму, тоталітаризму, що ми антисеміти, що наші попередники прислужники Гітлера… Це все було майже у кожному медіа, особливо у Криму і на Донбасі. На телеканалах були з «русского міра» заходи, георгіївські стрічки, вшанування «спасібо дєду за побєду» тощо. Ми з цим боролися. Якби нас тоді підтримало більше українців, якби ми тоді отримали більшу допомогу від суспільства з нашими ідеями, то, думаю, не було б ніякого широкомасштабного вторгнення, Путін побоявся би сюди наступати.
— Нещодавно ви стали головою Організації Українських Націоналістів. В Україні багато націоналістичних організацій. Наприклад, яка принципова різниця між ОУН і «Свободою» і як ви взагалі ладнаєте між собою?
— Ми не є політичною партією, тому зі «Свободою», «Європейською Солідарністю», чи гіпотетичною партією Притули у нас абсолютно рівні стосунки. Ми підтримуємо патріотів у будь-якій партії, де б вони не були. Більше того, члени нашої організації є у більшості проукраїнських політичних партій. Але ми як організація над політичною боротьбою за владу, ми політична організація у сенсі суспільних змін. Ми їх бачимо таким чином: укріплення обороноздатності, української освіти, торжество української мови, української культури, підтримка кінематографа, створення потужних інституцій в українській державі, які б забезпечили її існування.
Ми партнери більшості державницьких політичних сил, партнери влади у багатьох процесах. Тому ми не є структурою, яка бореться за владу, нас влада не цікавить як така. Нас цікавлять зміни, які ця влада буде робити. Якщо ці зміни йдуть на укріплення української держави, ми схвалюємо такі зміни і ми підтримуємо тих державних діячів, які такі зміни проводять. Якщо, навпаки, послаблюють, якщо таку діяльність ведуть люди, які орієнтуються, наприклад, на москву, то ми, звичайно виступаємо проти цього, апелюємо до виборців і намагаємося, щоб ці люди більше ніколи владу в Україні не отримали.
— Яка змінилася діяльність Організації Українських Націоналістів з приходом ворога на нашу землю?
— Організація воює разом із державою, і наша місія допоміжна для української держави. Тому більшість членів нашої організації на війні або є волонтерами і вся наша роботи спрямована на нашу майбутню перемогу.
Що це за робота? Насамперед волонтерська, бо ми, не чекаючи цієї війни, 50 років тому створили Фонд оборони України і збирали гроші. Його створив після смерті Степана Бандери Ярослав Стецько. Ми активізували Антибільшовицький Блок Народів, точніше Антиімперський Блок Народів, як зараз називаємо. Це міжнародна організація, що займається розвалом росії із середини. Ми переконані у тому, що перемога наша може бути тільки тоді, коли народи, поневолені російською федерацією, отримають свою незалежність. У нас дуже широка комунікація з представниками цих народів, які виконують військову місію. Створені у нас Сибірський батальйон, Татарський підрозділ, Чеченський, Інгуський, Білоруський. На підході ще деякі представники поневолених росією народів, які готові взяти зброю. А ми таку організацію створили, вдумайтесь, у 1943 році на Західній Україні у селі Будераж на Волині.
Ми створили антиімперський, антибільшовицький тоді блок народів із представниками різних національностей, поневолених і радянським союзом. І всі оці 80 років ми вели боротьбу проти Радянського Союзу, що зрештою призвело до його розпаду. Зараз ми ведемо роботу, щоб розпалася росія.
У нас є інформаційний проект АБН, Telegram-канал російською мовою, де ми говоримо правду про те, що відбувається у росії, про те, як москва руками поневолених народів намагається вбити Україну. Там просто колосальна кількість загиблих по відношенню до етнічних росіян серед цих народів. І буряти, і калмики, і тувинці, і якути. Ті народи, особливо із Сибіру центрального та східного, з яких росія висмоктує кров, вона їх знищує. Про це ми зараз ведемо розмову. Це частина нашої роботи.
Ну і інша частина роботи, третя складова наша важлива, це інформаційна пропаганда. Ми, як організація із цінностями, організація виховного типу, бо ми завжди виховували своїх членів, намагалися їх підтягувати, готували їх до боротьби. Тобто членів нашої організації не треба ТЦК ловити — вони пішли добровольцями на війну.
Наші люди вмотивовані, ми хочемо, щоб більшість українських воїнів, громадян такими були, щоб вони розуміли, що це за історія із широкомасштабним вторгненням. Для цього ми, наприклад, перевидали класиків українського націоналізму: Бандеру, Липу, Стецька, Ленкавського… Зробили ці матеріали масовими, передаємо їх у бібліотеки та військові частини, продовжуємо видавати нашу друковану газету «Шлях Перемоги», яку заснував Степан Бандера. Тобто оця наша діяльність покликана укріпити дух української нації у цей непростий момент.
— Ви говорили про розвал росії. Як ви вважаєте, це реальна перспектива?
— Це треба робити, і це реальна перспектива. Розуміє нас у цьому Захід? Не розуміє. Бо дехто говорить: «Захід на це не погодиться, бо у росії ядерна зброя». Захід не погоджувався і на розпад Радянського союзу. Ми пам’ятаємо, коли у Київ приїжджав президент Буш і говорив, що він проти того, щоб Україна отримала незалежність: «Ми вам дамо мову, автономію, але не робіть своєї держави». І тому нам своє робити. Є представники поневолених росією націй, народів. Вони боряться за свою демократію, незалежність, за виживання цих націй. Бо вони прекрасно розуміють, що на Україні справа не закінчиться. Згадайте, навіть після розвалу Радянського Союзу, моментально росія Придністров’я спровокувала, в Абхазії окупувала, потім були Південна Осетія, Чечня, Сирія… От зараз — Україна. Вони не зупиняться, це вічний процес війни. Імперія живе, поки воює. Тож ми говоримо: якщо ви не хочете, щоб ваші діти помирали десь у Сирії чи в Україні, боріться за створення своєї держави. Ми намагаємося це донести до поневолених народів і націй за допомогою їхніх представників. Та ж Якутія більша, ніж Франція, хоча якутів і небагато.
Росію дуже важко як військову потугу перемогти, ми це бачимо. Як би санкції не працювали, вони самовідновлюються, обмежують внутрішнє споживання, не підвищують пенсії, зарплати, відправили всі ресурси, які зменшуються, для військово-промислового комплексу. Вони зараз більше виробляють ракет, танків, різного військового обладнання, ніж на початку агресії в Україну. Але це знекровлює цю країну і ті народи, які там всередині, і ми маємо оце їм говорити.
— Всі збройні конфлікти зазвичай для росії розпочиналися на хвилі «ура патріотизму». На ваш погляд, як вже вплинула і вплине в майбутньому ця війна на російське суспільство?
— Усе було так, як перед початком Першої світової у 1914 році, коли цар оголосив Австро-Угорщині війну. Перші пів року перемагали, але все завершилось розвалом російської імперії. Я переконаний, що так само розвалом Російської імперії закінчиться і це їхнє вторгнення в Україну. Це не просто так, що сьогодні підписали мирну угоду і завтра знімуть санкції. Звичайно, вони нас недооцінили, бо ми не мали наміру здаватися і з першого дня більшість українців почали робити все для того, аби ми могли викинути ворога з нашої землі. Тому ми далі продовжуємо нашу роботу, і я переконаний, що ми переможемо.
— Що побажаєте землякам на майбутнє?
— Усвідомлення того, що ми велика нація. Наведу один приклад: я багато разів був за кордоном і дуже показове ставлення до українців у Канаді. Фактично у критичних кліматичних умовах українці почали вирощувати збіжжя, тому вони на нас дивляться як на суперлюдей. І насправді ми велична нація. Весь світ зараз дивиться на українців, весь світ дивиться на те, як ми боремося проти чисельнішого, хитрішого, сильнішого ворога та як ми його стримуємо.
Тому я хотів би побажати українцям, щоб ми цю перевагу реалізували, щоб ми відбулися, як нація. Якщо нація буде сильна духом — буде сильна держава, і тоді буде перспектива для наших дітей, онуків на цій землі. Якщо ні, якщо ми здамося, зневіримося, то це шлях до поразки.
Путін намагається захопити нас повністю. Якщо ми зараз підпишемо мирну угоду і зупинимося там, де ми є, то це значить, що через декілька років ми отримаємо ще сильніший удар. Це всі розуміють, і Путін цього не приховує. Тому нам треба вистояти, зберігати внутрішню стійкість, силу для того, щоб далі робити спротив. Просто не буде, можливо, буде ще гірше, але нам треба стояти на своєму і зберігати цю стійкість. Якщо ми будемо міцні духом, ми переможемо у цій війні.
Спілкувався Ярослав Кравченко
«Вісті Роменщини» 16 лютого 2024 р.
